Життєпис

Я настроєна не полишати служіння Творцю

РОЗПОВІЛА КОНСТАНС БЕНАНТІ

Це сталося так швидко! У нашої донечки Камілль, якій не виповнилося й двох років, сильно підвищилась температура й уже через шість днів нашої крихітки не стало. Я не могла знести такого горя. Хотілося померти. Як Бог міг це допустити? Я була в нестямі.

МОЇ батьки іммігрували із сицилійського містечка Кастелламмаре-дель-Ґольфо (Італія). Вони переїхали у Нью-Йорк, де я й народилась 8 грудня 1908 року. Потім у мене з’явилося п’ять братів і дві сестрички *.

У 1927 році мій батько Санто Катанзаро почав ходити на зустрічі невеликої групи Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Там, де ми жили у штаті Нью-Джерсі, зустрічі проводив Джованні де Чекка, брат-італієць, який служив у всесвітньому центрі (його називають Бетелем) в Брукліні (Нью-Йорк). З часом батько уже проповідував, потім почав повночасне служіння і не залишав його до своєї смерті 1953 року.

В юності мама хотіла стати черницею, але батьки не дозволили їй зробити це. Спочатку я під впливом мами не хотіла вивчати Біблію. Однак згодом я помітила,  як змінився мій батько. Він ставав спокійнішим, лагіднішим, у родині було затишніше. Це мені подобалося.

А тим часом я зустріла Чарльза, свого однолітка, який народився в Брукліні. Його сім’я теж походила з Сицилії. Невдовзі ми заручились, а 1931 року, після того як батько повернувся з конгресу Свідків Єгови, що проходив у Колумбусі (штат Огайо), ми одружилися. Через рік народилася Камілль. Після її смерті ніщо не могло мене потішити. Одного дня Чарльз, плачучи, сказав мені: «Камілль була і моєю донькою. Нам треба жити далі, нам треба потішати одне одного».

Пізнаємо правду

Чарльз нагадав мені, що батько у промові на похороні Камілль розповідав про воскресіння.

— А ти справді віриш у воскресіння? — запитала я.

— Так, вірю. Може, варто дізнатися більше про те, що говориться в Біблії?

Тої ночі я не спала. О шостій ранку, коли батько збирався на роботу, я підійшла до нього і сказала, що ми з Чарльзом хочемо вивчати Біблію. Батько зрадів і обійняв мене. Мама ще не встала, але почула, як ми розмовляли. Вона запитала мене, що трапилося. «Нічого,— відповіла я.— Просто ми з Чарльзом вирішили вивчати Біблію».

«Нам усім слід вивчати Біблію»,— сказала мама. Тож уся наша родина, разом 11 осіб, почала вивчати Біблію.

Біблійне вивчення принесло мені потіху, і потроху моя розгубленість і смуток поступилися надії. Через рік, у 1935 році, ми з Чарльзом почали розповідати іншим про біблійні істини. У лютому 1937 року після промови у всесвітньому центрі в Брукліні, яка пояснювала значення хрещення у воді, ми разом з багатьма іншими охрестилися в поблизькому готелі. Я зробила цей крок не тільки тому, що сподівалась одного дня побачити свою доньку, але й тому, що хотіла служити Творцю, адже я вже знала його і любила.

Починаю повночасне служіння

Я з радістю і великою приємністю розповідала людям про те, що дізналася з Біблії, тим більше, що тоді багато хто відгукувався на звістку про Царство  і брав участь у його проголошенні (Матвія 9:37). У 1941 році ми з Чарльзом стали піонерами, як Свідки Єгови називають повночасних служителів. Невдовзі ми купили трейлер і Чарльз передав нашу сімейну швейну фабрику моєму братові Френку. Потім ми отримали лист і з величезною радістю дізналися, що нас призначили спеціальними піонерами. Спочатку ми служили в Нью-Джерсі, а потім в штаті Нью-Йорк.

У 1946 році на конгресі в Балтиморі (штат Меріленд) нас запросили на зустріч зі спеціальними представниками Свідків Єгови. Там ми познайомилися з Натаном Норром і Мілтоном Геншелем. Вони говорили з нами про місіонерську діяльність, зокрема про проповідування в Італії. Вони запропонували подумати над можливістю пройти навчання в біблійній школі «Ґілеад» Товариства «Вартова башта».

«Подумайте, а потім дасте відповідь»,​— сказали нам. Вийшовши з кабінету, ми з Чарльзом переглянулись і відразу повернулися до братів. «Ми вже подумали. Ми готові вчитися в школі «Ґілеад»,— була наша відповідь, а через десять днів ми уже навчались у сьомому класі школи.

Період навчання годі забути. Особливе враження на нас справили терпеливість і любов, з якими викладачі готували нас до труднощів на закордонній ниві. Після випуску в липні 1946 року нас на якийсь час призначили проповідувати в Нью-Йорку, де жило досить багато італійців. А потім прийшов той визначний день. Двадцять п’ятого червня 1947 року ми як місіонери поїхали в Італію.

Освоюємось на новому місці

Ми прибули в Італію на кораблі, який раніше був воєнним. Після 14-денної подорожі наш корабель пришвартувався в порту Генуї. Друга світова війна закінчилась лише два роки тому, і в цьому місті були видні її страшні сліди. Наприклад, на залізничному вокзалі після бомбардування не залишилось жодної шибки. З Генуї ми товарним поїздом дісталися до Мілана, де розмістився філіал і місіонерський дім.

Умови життя в повоєнній Італії були дуже погані. Країна відновлювалась, але скрізь панувала бідність. Невдовзі щось сталося з моїм здоров’ям. Один лікар сказав, що з таким хворим серцем, як у мене, найліпше було б повернутися до США. Як добре, що він помилився. Минуло вже 58 років, а я й далі виконую призначену мені працю в Італії.

Ми прожили в Італії лише кілька років, коли мої брати в США вирішили купити нам автомобіль. Однак Чарльз відмовився від цього подарунка, і я була рада, що він так зробив. Наскільки нам було відомо, ніхто зі Свідків в Італії не мав тоді машини, і Чарльз вважав, що найліпше жити на рівні з нашими братами. Лише 1961 року ми купили маленьку машину.

 Наш перший Зал Царства в Мілані був у підвалі з земляною підлогою. Там не було туалету, а вода з’являлася тільки на підлозі і тільки тоді, коли йшов дощ. Крім того, тут жила маленька мишка, яка бігала скрізь. Зібрання проходили при світлі двох лампочок. Попри всі ці прикрі незручності ми раділи тому, що на наші зібрання приходили щирі люди, які з часом приєднувалися до нас у служінні.

Випадки з місіонерської діяльності

Якось ми залишили одному чоловікові брошурку «Чи може тривати мир?». Коли ми вже йшли, з магазину повернулася його дружина Сантіна, обвішана сумками. Вона роздратовано сказала, що виховує вісьмох дочок і не має вільного часу. Коли я зайшла до Сантіни наступного разу, її чоловіка не було вдома, а сама вона щось в’язала. «У мене немає часу вас слухати,— сказала вона.— І взагалі, я не вмію читати».

Я подумки помолилася Єгові і попросила Сантіну зв’язати за плату светр для мого чоловіка. Через два тижні светр був готовий, а ми з Сантіною почали регулярно вивчати Біблію за допомогою книжки «Правда визволить вас». Сантіна навчилася читати і всупереч протидії чоловіка робила поступ і охрестилася. Свідками стали п’ять її дочок. Багато інших людей з її допомогою прийняли біблійну правду.

У березні 1951 року нас з двома іншими місіонерками — Рут Кеннон * і Лоіс Каллаган, яка згодом вийшла заміж за Білла Венґерта,— перевели в місто Брешіа, де Свідків не було. Ми знайшли помешкання, але через два місяці господар наказав нам виїхати протягом доби. Оскільки Свідків тут не було, нам не залишалося нічого іншого, як піти в готель. Там ми жили майже два місяці.

Їли ми дуже скромно: на сніданок було капуччіно з круасанами, на обід фрукти й грінки з сиром і на вечерю знову фрукти та грінки з сиром. Попри скруту ми були справді щасливі. Згодом ми знайшли невеличке помешкання, і на Спомині смерті Христа 1952 року в маленькій кімнаті, яка слугувала нам Залом Царства, було 35 присутніх.

Перемагаємо труднощі

У той час священнослужителі мали великий вплив на людей. Наприклад, коли ми проповідували в Брешіа, хлопці, яких під’юджував священик, кидали в нас каміння. Однак з часом ми вже вивчали Біблію з 16 особами, які невдовзі стали Свідками. Як ви думаєте, хто був серед них? Один з тих хлопців, що кидалися камінням! Тепер він служить старійшиною в одному зі зборів цього міста. У 1955 році, коли ми їхали з Брешіа, тут проповідувало 40 вісників Царства.

Потім ми служили протягом трьох років у Ліворно, де серед Свідків набагато більше було жінок, ніж чоловіків. Тому ми, сестри, виконували в зборі ті обов’язки, які звичайно лягають на плечі братів. Після цього ми переїхали в Геную, де 11 років тому починалося наше служіння в Італії. Тепер тут уже діяв збір. Зал Царства був на першому поверсі будинку, де ми мешкали.

Після приїзду в Геную я почала вивчення з жінкою, чоловік якої був колишнім боксером, а тепер завідував боксерським клубом. Ця жінка робила духовний поступ і невдовзі стала нашою сестрою. Але її чоловік дуже довго був проти її християнської діяльності. Потім він почав супроводжувати дружину на зібрання. Він не заходив у зал, а сидів назовні і слухав. Згодом, коли ми вже поїхали з Генуї, нам повідомили, що цей  чоловік захотів вивчати Біблію, охрестився і став чудовим християнським наглядачем. Цей брат залишився вірним до своєї смерті.

А ще я вивчала Біблію з нареченою поліцейського. Спочатку він дещо цікавився Біблією, але після весілля змінив своє ставлення, і ця жінка припинила вивчення. Згодом вона знову почала вивчати Біблію, а чоловік погрожував, що коли побачить нас за вивченням, то застрелить обох. Однак ця жінка зробила духовний поступ і стала Свідком. Отже, її чоловік так і не застрелив нас. А через кілька років на конгресі в Генуї хтось підійшов до мене ззаду, закрив мені очі і попросив угадати, хто він. Я не могла стримати сліз, коли побачила чоловіка тієї жінки. Обійнявши мене, він сказав, що саме цього дня символізував присвячення Єгові хрещенням!

У 1964—1972 роках я мала честь супроводжувати Чарльза, коли він відвідував збори, щоб духовно їх зміцняти. Ми служили майже в усій північній частині Італії — в П’ємонті, Ломбардії і Лігурії. Потім ми знову почали піонерське служіння неподалік Флоренції, а згодом у Верчеллі. У 1977 році у Верчеллі був тільки один збір, а коли ми поїхали звідти 1999 року, там діяло вже три збори. Тоді мені виповнився 91 рік, і нам запропонували переїхати в місіонерський дім у Римі, в чудовий маленький будиночок у досить тихому районі міста.

Знову горе

У березні 2002 року Чарльз, який завжди мав добре здоров’я, раптом захворів. Його стан погіршувався, і він помер 11 травня 2002 року. Протягом 71 року ми ділили горе і радість. Його смерть була величезною і болісною втратою для мене.

Я часто уявляю Чарльза у двобортному піджаку і фетровому капелюсі, які були модними у 1930-х роках. Я згадую його усмішку і ніби чую його сміх. Завдяки допомозі Єгови і любові багатьох християн, я змогла пережити своє горе. З нетерпінням очікую часу, коли знову побачу Чарльза.

Продовжую служіння

Служіння Творцю — найпрекрасніше, що було і є в моєму житті. Протягом багатьох років я ‘куштувала й бачила, який добрий Господь’ (Псалом 34:9). Я відчувала його любов і піклування. Я втратила свою донечку, але Єгова дав мені багато духовних синів і дочок по всій Італії. Ці духовні діти радують мене і його.

Понад усе на світі я люблю розповідати іншим про Творця. Тому й далі проповідую і проводжу біблійні вивчення. Іноді я шкодую, що здоров’я не дозволяє мені робити стільки, скільки я хотіла б. Але я розумію, що Єгова знає, скільки я маю сил, і любить мене та цінує те, на що я здатна (Марка 12:42). Я намагаюся жити згідно зі словами із Псалма 146:2: «Хвалитиму Господа, поки живу, співатиму Богу моєму, аж поки існую» *.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 13]

Камілль.

[Ілюстрація на сторінці 14]

У день нашого весілля, 1931 рік.

[Ілюстрація на сторінці 14]

Мама спочатку не хотіла вивчати Біблію, але потім вирішила, що це добре для всієї сім’ї.

[Ілюстрація на сторінці 15]

З братом Норром у день випуску школи «Ґілеад», 1946 рік.

[Ілюстрація на сторінці 17]

З Чарльзом незадовго до його смерті.