Життєпис

Труднощі й радощі у навчанні вісьмох дітей про дороги Єгови

РОЗПОВІЛА ДЖОЙСЕЛІН ВАЛЕНТИН

Мій чоловік 1989 року поїхав на заробітки за кордон. Він обіцяв присилати гроші, щоб я мала змогу добре дбати про вісьмох наших дітей. Минали тижні, місяці, але від нього не було жодної вісточки. Я заспокоювала себе: «Як тільки у нього все налагодиться, він приїде додому».

БЕЗ грошей на утримання родини я почала впадати у відчай. Безсонними ночами запитувала себе: «Як він міг таке вчинити?» Зрештою мені довелося змиритись з думкою, що чоловік нас просто покинув. Відтоді пройшло вже 16 років, а він так і не повернувся. Увесь той час мені доводилося виховувати дітей без допомоги чоловіка. Було важко, але те, що діти ходять дорогами Єгови, приносить мені неабияку радість. Однак перед тим, як розповісти, які проблеми нам з дітьми доводилося долати, я розповім вам про своє дитинство.

У пошуках біблійної правди

Я народилась 1938 року на карибському острові Ямайка. Батько ніколи не належав до якоїсь церкви, хоча вважав себе побожною людиною. Вечорами він часто просив мене читати йому з Біблії книгу Псалмів. Завдяки цьому я доволі швидко  вивчила деякі псалми напам’ять. Мама належала до місцевої церкви й коли-не-коли брала мене на богослужіння.

На цих релігійних службах нам розповідали, що Бог забирає добрих людей до неба, а злих кидає навіки до пекельного вогню. Нам теж казали, що Ісус є Богом і що він любить дітей. Такого Бога я не розуміла і навіть боялася, думала: «Як Бог, котрий любить нас, може мучити людей у вогні?»

Думки про пекельний вогонь інколи були причиною моїх нічних кошмарів. Згодом я почала вивчати Біблію. Таке вивчення відбувалось через листування, і організувала його Церква адвентистів сьомого дня. Вони навчали, що злі люди не будуть вічно мучитись у вогні, а просто згорять на попіл. Це пояснення виглядало більш розсудливим, тож я почала приходити на їхні релігійні зібрання. З часом я побачила, що їхні вчення досить заплутані, а отримані знання зовсім не змінили моїх поглядів на мораль.

У ті часи люди назагал засуджували розпусне життя. Проте я, як і чимало інших людей, вважала, що блуд — це коли хтось має статеві стосунки з багатьма партнерами, але якщо двоє неодружених людей живуть як чоловік і дружина, то це не блудодійство (1 Коринфян 6:9, 10; Євреїв 13:4). Через такі хибні погляди я стала одинокою матір’ю з шістьома дітьми.

Духовний поступ

У 1965 році до сусіднього села Бат приїхали Васлін Ґудісон і Етель Чамберс. Це були піонерки, тобто повночасні проповідниці Свідків Єгови. Якось вони порозмовляли з моїм батьком, і він погодився вивчати з ними Біблію. Вони приходили до нас додому й коли заставали мене, то розмовляли теж зі мною. Я ставилась до Свідків з великою недовірою, але погодилась вивчати Біблію, аби довести, що вони помиляються.

Під час вивчення я ставила безліч запитань, на які Свідки давали відповіді з Біблії. Ці піонерки допомогли мені зрозуміти, що мертві нічого не усвідомлюють і не мучаться в пеклі (Екклезіяста 9:5, 10). Крім того, я довідалась про надію на вічне життя в раю на землі (Псалом 37:11, 29; Об’явлення 21:3, 4). Згодом батько перестав вивчати Біблію, але я почала ходити на зібрання місцевого збору Свідків Єгови. Зібрання проходили в спокійній атмосфері, організовано, і це допомагало мені ще ліпше пізнавати Єгову. Я також відвідувала більші зібрання Свідків — районні та обласні конгреси. Постійне дослідження Біблії розвинуло в мені непереборне бажання поклонятись Єгові так, як він цього прагне. А втім, існувала одна перепона.

У той час я жила на віру з одним чоловіком — батьком трьох моїх дітей. З Біблії мені було відомо, що Бог засуджує статеві стосунки неодружених людей, тому мене стало мучити сумління (Приповістей 5:15—20; Галатів 5:19). Моя любов до правди росла, а разом з нею росло бажання впорядкувати своє життя згідно з Божим законом. Урешті-решт я зважилась на рішучий крок і сказала своєму чоловікові, що або ми одружимось, або розійдемось. Хоча мій друг не поділяв моїх вірувань, ми офіційно зареєстрували наш шлюб 15 серпня 1970 року — через 5 років після моєї першої розмови зі Свідками Єгови. У грудні 1970 року я символізувала своє присвячення Єгові, охрестившись у воді.

Коли я вперше пішла проповідувати, то відчувала тривогу й не знала, як починати розмови на біблійні теми. Перша ж людина не дала мені довго говорити, і я зітхнула з полегшенням. Досить швидко мені вдалось запанувати над своїми емоціями. Під кінець того дня я була дуже задоволена, адже змогла коротко  порозмовляти про Біблію з кількома людьми і дати їм наші публікації.

Зміцнення духовності дітей

У 1977 році в нас було вже восьмеро дітей. Я рішуче постановила докладати усіх зусиль, щоб діти стали служителями Єгови (Ісуса Навина 24:15). Тому старалась регулярно проводити сімейне вивчення Біблії. Траплялося, коли хтось із дітей читав уголос абзац, я, зморена буденними турботами, починала дрімати, так що дітям доводилось мене будити. Проте фізична втома ніколи не була причиною того, аби відмінити наше вивчення Біблії.

Я часто молилася разом з дітьми. Як тільки вони трохи підростали, я вчила їх молитися самостійно. Також стежила, щоб кожна дитина обов’язково помолилася перед сном. А якщо хтось з найменших ще не вмів сам молитись, то я молилася разом з ним.

Мій чоловік спочатку був проти того, щоб я брала дітей на зібрання. Проте йому також не подобалось, що доведеться залишатися з дітьми, поки я на зібранні. Вечорами він любив ходити до друзів, тож думка про те, що зі собою доведеться водити восьмеро дітей, йому явно була не до душі. Пізніше він навіть допомагав мені збирати дітей на зібрання.

У дітей швидко виробилась добра звичка ходити на зібрання до Залу Царства і брати участь у служінні. Під час літніх канікул вони часто вирушали проповідувати з піонерами, тобто повночасними служителями нашого збору. Це допомогло моїм дітям розвинути щиру любов до збору і до праці проповідування (Матвія 24:14).

Випробування вірності

Щоб поліпшити фінансовий стан нашої родини, чоловік почав виїжджати за кордон на заробітки. Нерідко його не було вдома досить довго, однак він завжди повертався. Але 1989 року він як поїхав, так уже більше не повернувся. Як я згадала раніше, втрата чоловіка була для мене великим ударом. Багато ночей я провела  в сльозах. Часто просила в Єгови потіхи та витривалості й відчувала, що він відповідає на мої молитви. Особливо мене заспокоювали і зміцняли такі вірші, як Ісаї 54:4 і 1 Коринфян 7:15. Крім того, родичі й друзі з християнського збору підтримували мене емоційно й матеріально. Я надзвичайно вдячна Єгові та його народу за таку чудову допомогу!

Доводилося зносити ще й інші випробування. Якось одну з моїх дочок за небіблійну поведінку вилучили зі збору. Я ніжно любила всіх своїх дітей, але на першому місці завжди стояла відданість Єгові. Тому стосовно виключених ми з дітьми чітко дотримувались біблійних принципів (1 Коринфян 5:11, 13). За це нас засуджували люди, котрі не розуміли нашої позиції. А втім, пізніше, коли дочку поновили у зборі, її чоловік сказав мені, що на нього позитивно вплинуло наше непохитне дотримання біблійних засад. Нині вони разом служать Єгові.

У часи матеріальної скрути

Коли мій чоловік покинув нас, я не мала постійної роботи. Тож, втративши чоловіка, ми з дітьми залишились без фінансової підтримки. Треба було навчитись вести просте життя і дорожити духовним надбанням більше, ніж матеріальним. Діти вчилися виявляти більше любові й допомагати одне одному, і це їх дуже зблизило. Коли старші почали ходити на роботу, то охоче допомагали молодшим. Моя найстарша дочка, Марсері, допомагала наймолодшій, Ніколь, щоб та змогла закінчити середню школу. Крім того, я відкрила невеличку бакалійну крамницю. Скромні прибутки допомагали нам мати в домі найнеобхідніші речі.

Єгова нас ніколи не полишав. Якось я сказала одній сестрі зі збору, що через фінансову скруту ми з дітьми не зможемо поїхати на обласний конгрес. На це сестра відповіла: «Сестро Валентин, коли ти почуєш, що буде конгрес, починай збиратися! А про все інше подбає Єгова». Я послухалась її, і Єгова дійсно подбав. Та й пізніше він постійно про нас дбав. Наша родина не пропустила жодного конгресу з причини нестачі грошей.

У 1988 році на Ямайку налетів спустошливий ураган «Гілберт». Нам довелося покинути дім і шукати захистку в безпечнішому місці. У період тимчасового затишшя я взяла одного з синів і подалась до нашого дому, а точніше до його руїн. Ми перебирали уламки, і я знайшла те, чого не хотіла би втратити,— наш телевізор. Але несподівано знову знявся сильний вітер. І тут син сказав: «Мамо, лиши той телевізор. Ти що, Лотова дружина?» (Луки 17:31, 32). Я вмить отямилась, кинула промоклий від дощу телевізор, і ми побігли назад у безпечне місце.

Тепер я холону від одної думки, що могла втратити життя через якийсь телевізор. Але це також і приємний спогад, адже мій син показав, що є справді духовною людиною. Завдяки біблійній освіті, отриманій у християнському зборі, він допоміг мені уникнути фізичної та, можливо, духовної небезпеки.

Ураган забрав наш дім і все майно. Ми були пригнічені. Тоді на допомогу  поспішили християнські брати. Вони заохотили нас не зосереджуватись на своїй біді, а покладатись на Єгову і продовжувати служити йому. Брати теж допомогли відбудувати наш дім. Нас глибоко зворушила любов і саможертовність Свідків з Ямайки й інших країн, котрі погодились нам допомагати.

Найперше — Єгова

Моя друга дитина, дочка Мелані, закінчивши навчання в школі, розпочала піонерське служіння. Згодом її запросили служити піонером в іншому зборі, а це означало залишити роботу. На тій роботі вона мала добру зарплату, яка була для всіх нас чималою підтримкою. Але ми довіряли Єгові і були певні, що він подбає про наші потреби, коли кожен ставитиме справи Царства на перше місце (Матвія 6:33). Пізніше запрошення служити піонером отримав мій син Івен. Він теж підтримував нас матеріально, однак ми заохотили його прийняти запрошення і побажали йому рясних благословень від Єгови. Я ніколи не відмовляла дітей від повночасного служіння, а ті з нас, хто залишався вдома, завжди мали все необхідне для життя. Усе це сприяло радості в нашій сім’ї, до того ж нерідко ми мали змогу допомагати в часи скрути також іншим.

Я дуже радію, що мої діти «не перестають ходити у правді» (3 Івана 4). Мелані супроводжує свого чоловіка, районного наглядача, в роз’їзному служінні. Інша дочка, Андреа, з чоловіком служать спеціальними піонерами, і час від часу вона допомагає йому як заміснику районного наглядача. Івен з дружиною також служать спеціальними піонерами, до того ж він є старійшиною збору. Ще одна дочка, Ейва-Ґей, разом з чоловіком служить у філіалі Свідків Єгови на Ямайці. Дженіфер, Дженів та Ніколь разом з чоловіками та своїми дітьми активно служать у своїх зборах. Марсері живе зі мною, і ми належимо до збору Порт-Морант. Я дуже щаслива, адже всі восьмеро моїх дітей служать Єгові.

Пролетіли літа, і здоров’я в мене вже не те. Дошкуляє ревматоїдний артрит. Та я все ще служу піонером. Раніше доводилось багато ходити пішки довколишніми пагорбами, а це мені давалось нелегко. Потім я спробувала їздити на велосипеді. Виявилось, що для мене це значно легше, ніж ходити пішки. Отож я купила вживаний велосипед. На початках діти з острахом спостерігали, як їхня хвора на артрит мама їде на велосипеді. Тепер вони радіють, що я можу й далі проповідувати, виконуючи те, до чого спонукує мене серце.

Дуже тішуся, коли люди, з якими я вивчаю Біблію, приймають правду. Я завжди молилась до Єгови, щоб він допоміг усім в нашій сім’ї залишатись вірними йому в цей час кінця і цілу вічність. Хвала і вдячність Єгові,— тому, хто молитви вислуховує,— адже з його допомогою я зуміла навчити вісьмох своїх дітей триматися його доріг (Псалом 65:3).

[Ілюстрація на сторінці 10]

Я зі своїми дітьми, зятями, невістками й онуками.

[Ілюстрація на сторінці 12]

Нині в служіння я їжджу велосипедом.