Життєпис

Єгова допоміг мені пізнати правду

РОЗПОВІЛА ФЛОРЕНС КЛАРК

Я тримала за руку свого тяжко хворого чоловіка. У той момент я молилася до Бога (за переконанням я була англіканкою), щоб мій чоловік одужав. Я пообіцяла в молитві, що якщо чоловік не помре, то я шукатиму Бога, поки його не знайду, і відтоді належатиму йому.

Я НАРОДИЛАСЯ 18 вересня 1937 року в сім’ї Чуленг. Мої батьки належали до умбулгерійської громади корінних мешканців Західної Австралії, які жили в районі плато Кімберлі.

З великою ніжністю згадую про своє дитинство. Це були безтурботні щасливі роки. У місцевій церкві я здобула початкові знання про Бога і Біблію. Однак саме мама навчила мене християнських принципів. Вона регулярно читала мені Біблію, тому вже з раннього віку в мене розвинулася любов до духовного. Крім того, я захоплювалась однією з моїх тіток, яка служила місіонеркою у своїй церкві. Я хотіла піти її слідами.

У нашій громаді, яка колись була відома як Місія річки Форрест, діти могли пройти навчання за програмою першого — п’ятого класів. Я навчалася лише по дві години кожного ранку, тож могла отримати досить обмежену освіту. Це непокоїло мого тата, оскільки він бажав для своїх дітей ліпшого. Тому він вирішив залишити умбулгерійську громаду і перебратися з сім’єю в місто Віндем. Мені було сумно від’їжджати, але у Віндемі я змогла повноцінно навчатися в школі протягом чотирьох років, з 1949 по 1952 рік. Дуже вдячна татові за те, що він допоміг мені отримати таку освіту.

 Мама працювала у місцевого лікаря. Коли мені було 15 років і я пішла зі школи, цей лікар запропонував мені працювати санітаркою у віндемській лікарні. Я з радістю погодилась, тому що в той час було важко знайти роботу.

Через кілька років я познайомилася зі світлошкірим молодим чоловіком на ім’я Алек, який був скотарем. Ми одружилися 1964 року в місті Дербі, де я регулярно ходила до англіканської церкви. Якось до мене додому прийшли Свідки Єгови. Я сказала їм, що мене зовсім не цікавить те, про що вони розповідають, і попросила їх більше не приходити. Однак вони сказали, що Бог має ім’я — Єгова, і це запам’яталось мені.

«Ти що, сама не можеш молитися?»

Йшов 1965 рік. Проблеми сипалися на мене з усіх боків. Мій чоловік три рази досить серйозно травмувався: двічі — їдучи верхи на коні і одного разу — будучи за кермом автомобіля. На щастя, він оправився від цих травм і знову почав працювати. Проте невдовзі з ним трапився ще один нещасний випадок, коли він їхав верхи на коні. Цього разу в чоловіка була сильно травмована голова. Коли я прийшла в лікарню, лікар сказав мені, що чоловік помирає. Мене охопив розпач. Одна медсестра попросила місцевого священика прийти до мене, але він відказав: «Не зараз. Прийду завтра!»

Я хотіла, щоб священик помолився разом зі мною, і розповіла про це черниці. Вона ж сказала: «Ти що, сама не можеш молитися?» Тож я почала молитися до церковних статуй і просити в них допомоги, та все було даремно. Мій чоловік, здавалося, поволі вмирав. Я думала: «Як я дам собі раду, якщо чоловік помре?» Також я непокоїлася про трьох наших діточок: Крістін, Нанет і Джефрі. Як їм житиметься без батька? На щастя, через три дні мій чоловік опритомнів. Його виписали з лікарні 6 грудня 1966 року.

Хоча мій чоловік загалом і одужав, черепно-мозкова травма дала про себе знати. Він частково втратив пам’ять і став схильним до насилля та різкої зміни настрою. Йому було важко спілкуватися з дітьми, і він поводився дуже агресивно, коли вони не реагували так, як реагують дорослі. Доглядати за ним було важко. Чоловік практично нічого не міг зробити без моєї допомоги. Я навіть наново вчила його читати й писати. Мені було нелегко доглядати за чоловіком і при цьому виконувати хатню роботу. Постійне напруження далося взнаки, і я мала невротичний зрив. Через сім років після останнього нещасного випадку, який стався з моїм чоловіком, ми вирішили, що деякий час житимемо нарізно, щоб я могла поправити своє здоров’я.

Разом з дітьми я перебралася на південь, у місто Перт. Перед цим переїздом моя рідна сестра почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Це було в Кененеррі, маленькому містечку в Західній Австралії. Моя сестра показала мені малюнок у книжці «Правда, яка веде до вічного життя» *. На ньому було зображено райську землю, про яку розповідає Біблія. У книжці сестра також показала мені, що Бог має ім’я, Єгова. Це зворушило моє серце. У моїй церкві мені ніколи не говорили про все це, тому я вирішила зателефонувати Свідкам Єгови, як тільки поселюся в Перті.

Однак я зволікала з тим, щоб зателефонувати їм. Якось увечері хтось подзвонив у двері. Син підійшов до дверей, а потім спішно повернувся в кімнату і сказав: «Мамо, прийшли ті люди, яким ти мала зателефонувати». Я трохи розгубилась і відповіла: «Скажи їм, що мене немає вдома!». Але син відказав: «Мамо, ти знаєш, що я не повинен обманювати». Мені стало соромно, і я пішла відчиняти двері. Коли привіталася з гостями, то помітила,  що вони виглядають спантеличеними. Виявилося, що вони сподівались побачити іншу людину — колишнього господаря помешкання. Я запросила гостей до хати. Потім засипала їх запитаннями і отримала вичерпні відповіді з Біблії.

Наступного тижня я почала регулярно вивчати Біблію зі Свідками за допомогою книжки «Правда, яка веде до вічного життя». Вивчення пробудило в мені колишню любов до духовного. Ще через два тижні я побувала на Спомині смерті Ісуса Христа. Я стала приходити на зібрання щонеділі і невдовзі вже відвідувала зібрання і в будні дні. Також я почала ділитися з іншими тим, про що сама довідувалась. Для себе я зрозуміла, що коли допомагаю іншим пізнавати біблійну правду, то це покращує мій психічний та емоційний стан. Через шість місяців я охрестилася на обласному конгресі в Перті.

Роблячи духовний поступ, я почала усвідомлювати, що Єгова ставиться до шлюбу як до священного устрою. Я зрозуміла суть принципу, який міститься в 1 Коринфян 7:13: «Коли жінка має невіруючого чоловіка, але він згідний жити з нею, хай не залишає його». Цей вірш спонукав мене повернутися до Алека.

Повертаюсь у Дербі

Я переїхала в Дербі 21 червня 1979 року, проживши понад п’ять років окремо від свого чоловіка. Звичайно, я мала змішані почуття і переживала, як Алек сприйме моє повернення. На моє здивування, він зрадів, коли я повернулася, хоча й виказав своє розчарування з приводу того, що я стала Свідком Єгови. Чоловік відразу запропонував мені ходити до його церкви — тієї, яку я відвідувала до від’їзду в Перт. Я пояснила, що не можу цього робити, але з усіх сил старалася підкорятись головуванню чоловіка і сумлінно виконувала роль християнської дружини. Намагалася говорити з ним про Єгову і його прекрасні обіцянки на майбутнє, та чоловік не відгукувався.

Однак з часом Алек не тільки змирився з моїм новим способом життя, але й почав допомагати мені фінансово. Завдяки цьому я могла відвідувати конгреси і щотижневі зібрання збору. Я була дуже вдячна чоловікові, коли він купив мені машину — цінну допомогу в цьому віддаленому куточку Австралії,— щоб я їздила на проповідування. Брати і сестри, а також районний наглядач часто зупинялися в нас на кілька днів. Це дало Алеку змогу познайомитися з багатьма Свідками, і йому, схоже, подобалося з ними спілкуватись.

Почуваюсь, як Єзекіїль

Я раділа приїзду братів і сестер, але стикнулася з трудністю: окрім мене, в Дербі не було більше Свідків. До найближчого збору в Брумі треба було добиратися 220 кілометрів. Тож я постановила робити все можливе, щоб ділитися з іншими доброю новиною. З допомогою Єгови я почала свідчити від дому до дому. Ця праця давалася мені нелегко, але я постійно нагадувала собі слова апостола Павла: «Все мені під силу завдяки тому, хто мене зміцнює» (Филип’ян 4:13).

Моє служіння, а особливо свідчення корінним мешканцям, дратувало місцевих священиків. Вони намагалися залякати мене і перешкодити мені проповідувати. Але їхня протидія лише додавала мені рішучості продовжувати працю, і я постійно молилася до Єгови про допомогу. Я часто пригадувала, як Бог підбадьорив Єзекіїля: «Ось Я зробив твоє обличчя твердим проти їхнього обличчя, і чоло твоє твердим  проти лоба їхнього. Як той діямант, твердішим від скелі, зробив Я чоло твоє,— не бійся їх, і не лякайся перед ними» (Єзекіїля 3:8, 9).

Декілька разів, коли я робила покупки, до мене підходили двоє чоловіків, які відвідували місцеву церкву. Вони голосно насміхалися з мене, бо так хотіли привернути увагу інших покупців. Я ж не зважала на їхні насмішки. Якось, коли я відвідувала зацікавлену особу, прийшов служитель місцевої церкви і звинуватив мене в тому, що я не вірю в Ісуса. Цей чоловік вихопив у мене з руки Біблію, потряс нею перед моїм обличчям і потім всунув її назад у мою руку. Я подивилася прямо йому у вічі й лагідно, але рішуче процитувала вірш з Івана 3:16 і запевнила його, що вірю в Ісуса. Він був приголомшений моєю твердою відповіддю і пішов геть, не промовивши більше ні слова.

Мені подобалося проповідувати корінним жителям у районі Дербі. Один місцевий священик намагався створити мені перепони, щоб я не свідчила людям з певної громади. Але цього священика перевели до іншого місця. Тож я змогла ділитися з тими людьми біблійною звісткою. Мені завжди хотілося бути місіонеркою, подібно до моєї тітки. І ось моє бажання сповнилось — я виконувала місіонерську працю, допомагаючи людям отримувати знання з Божого Слова. Багато корінних мешканців відгукнулося на звістку, і я розпочала кілька вивчень Біблії.

Усвідомлюю свою потребу в духовному

Упродовж п’яти років я була єдиним Свідком Єгови в Дербі. Мені давалося нелегко залишатись духовно міцною, оскільки я не мала можливості підбадьорюватися спілкуванням зі співвіруючими, регулярно зустрічаючись з ними на  зібраннях. Одного разу я почувалась особливо пригніченою і, сівши за кермо, поїхала з дому. Коли ж під вечір повернулася, то вдома мене чекала одна сестра зі своїми сімома дітьми. Вони привезли з собою чимало літератури для мене зі збору в Брумі, подолавши багатокілометрову відстань. Відтоді ця сестра, Бетті Баттерфілд, приїздила в Дербі раз на місяць і проводила разом зі мною вихідні. Ми ходили проповідувати, а потім вивчали у мене вдома «Вартову башту». Я у свою чергу раз на місяць приїздила до Брума.

Брати в Брумі дуже допомагали мені і час від часу вирушали в довгу подорож до Дербі, щоб там піти зі мною в проповідницьке служіння. Вони заохочували братів і сестер з інших містечок, щоб ті, проїжджаючи через Дербі, заходили до мене і разом зі мною брали участь у служінні. Ці брати і сестри привозили з собою аудіозаписи публічних промов. Дехто з них приєднувався до мене у вивченні «Вартової башти». Їхні короткі візити сильно підбадьорювали мене.

Своєчасна підтримка

Протягом років я також мала підтримку, коли приїздили Артур і Мері Вілліс — пара пенсійного віку з південної частини Західної Австралії. Вони допомагали мені в служінні упродовж трьох місяців прохолодної пори року. Брат Вілліс проводив більшість зібрань і брав провід у проповідуванні. Разом з цим подружжям я їздила у віддалені куточки плато Кімберлі; там ми заходили на ранчо. Коли брат і сестра Вілліс від’їжджали додому, мені їх страшенно не вистачало.

Урешті-решт наприкінці 1983 року я отримала радісну звістку, що в Дербі перебираються жити Денні та Деніз Стерджен з чотирма своїми синами. Після того як вони приїхали, ми могли кожного тижня проводити всі зібрання і разом ходити в проповідницьке служіння. У 2001 році в Дербі утворився збір. Сьогодні в містечку діє міцний збір, в якому налічується 24 вісники Царства. Про нас духовно піклуються двоє старійшин і один служитель збору. Часом на зібрання приходить майже 30 осіб.

Коли оглядаюсь на прожиті роки, моє серце зігрівається від усвідомлення того, що Єгова дбайливо допомагає мені служити йому. Мій чоловік ще не приєднався до мене в поклонінні Єгові, але він і далі підтримує мене різними способами. П’ятеро членів моєї родини — дві дочки, двоє онучок і племінниця — є охрещеними служителями Єгови. Крім того, ще кілька родичів вивчають Біблію зі Свідками.

Дуже вдячна Єгові за те, що він допоміг мені знайти його, і я сповнена рішучості належати йому вічно (Псалом 65:3).

[Примітка]

[Карта/Ілюстрації на сторінці 15]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

АВСТРАЛІЯ

Віндем

плато Кімберлі

Дербі

Брум

Перт

[Відомості про джерела]

Кенгуру і лірохвіст: Lydekker; коала: Meyers

[Ілюстрація на сторінці 14]

Працюю санітаркою у віндемській лікарні, 1953 рік.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Збір у Дербі, 2005 рік.