Життєпис

Коли знаєш, як чинити правильно, то так і роби

РОЗПОВІВ ГЕЙДН САНДЕРСЕН

Одного разу Ісус сказав своїм апостолам: «Коли ви знаєте все це, то щасливі, якщо так робите» (Івана 13:17). Часом, коли ми знаємо, як слід вчинити, буває важко зробити саме так. Я прожив понад 80 років, 40 з яких служив місіонером, і переконаний у правдивості згаданих слів Ісуса. Життя згідно з Божими наказами справді приносить щастя.

У 1925 році, коли мені було три роки, в нашому містечку Ньюкасл (Австралія) батьки почули одну біблійну промову. Вона називалася «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть». Мама переконалась у тому, що знайшла правду, і почала регулярно відвідувати християнські зібрання. А от інтерес батька швидко згас. Він не схвалював новознайденої маминої віри і погрожував кинути маму, якщо вона не залишить цієї релігії. Мама любила батька і хотіла зберегти сім’ю. Але вона знала, що перш за все слід слухатися Бога, і мала твердий намір чинити правильно (Матвія 10:34—39). Батько пішов з сім’ї, і потім я бачив його лише зрідка.

Оглядаючись назад, я захоплююся маминою відданістю Богові. Завдяки її рішенню моє життя і життя моєї старшої сестри Б’юли було сповнене духовними благословеннями. Крім того, я зрозумів важливу річ: коли знаєш, як вчинити правильно, старайся так зробити.

Випробування віри

Дослідники Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови, надзвичайно про нас турбувалися.  А ще до нас переїхала жити моя бабуся. Вона згодом також пізнала біблійну правду. Бабуся з мамою стали нерозлучними напарницями у проповідуванні. Люди поважали їх за гідне поводження і дружелюбність.

Старші брати у зборі взяли мене під своє крило. Невдовзі я вже умів робити прості вступи за допомогою картки зі свідченням, програвав для людей біблійні промови на переносному грамофоні і ходив головною вулицею нашого міста, беручи участь в інформаційних маршах з плакатами. Це давалось мені нелегко, тому що я боявся людей. Однак я знав, що́ є правильно, і вирішив так і робити.

Закінчивши школу, я почав працювати в банку. Моя робота була пов’язана з поїздками у численні філіали банку в штаті Новий Південний Уельс. Хоча тут було мало Свідків, завдяки напученню, яке я отримав у дитинстві, моя віра не слабшала. Мама духовно підбадьорювала мене в листах.

Її листи вчасно допомагали мені. Почалася Друга світова війна, і мене призвали до війська. Директор банку був ревним парафіянином і місцевим воєначальником. Коли я пояснив йому, що як християнин дотримуюсь нейтралітету, він поставив мене перед вибором: або я залишаю свою релігію, або йду з банку. І ось настав день, коли я прийшов у місцевий призовний пункт. Там уже був директор банку, і він уважно спостерігав за мною. Відмовившись підписувати документи новобранця, я викликав гнів офіцерів. Це був напружений момент, але я твердо вирішив чинити правильно. З допомогою Єгови я залишався спокійним і непохитним. Потім я дізнався, що на мене полюють наймані головорізи, тож швидко зібрав свої речі і сів у перший же поїзд.

Уже в Ньюкаслі мене і ще сімох братів викликали в суд за відмову од військової служби. Нас засудили на три місяці каторжних робіт. Хоча ув’язнення саме по собі не є чимось приємним, правильне рішення принесло мені благословення. Після того як нас випустили, брат Хілтон Вілкінсон запросив мене працювати у його фотостудії. Там я зустрівся зі своєю майбутньою дружиною Мелоді, яка працювала в цій студії секретаркою. Невдовзі після виходу з в’язниці я охрестився, символізувавши своє присвячення Єгові.

Починаю повночасне служіння

Одружившись з Мелоді, ми відкрили власну фотостудію в Ньюкаслі. Згодом у нас було стільки роботи, що і наше здоров’я, і наша духовність ослабли. Приблизно у той час Теодор Ярач, який тоді служив в австралійському філіалі Свідків Єгови, а тепер є членом Керівного органу, поговорив з нами про наші духовні цілі. Після тієї розмови ми вирішили продати фотостудію і спростити життя. У 1954 році ми купили невеличкий причіп, переїхали в місто Балларат у штаті Вікторія і почали піонерське служіння, тобто повночасне проповідування.

Єгова благословляв наші зусилля у співпраці з маленьким збором в Баллараті. За півтора року кількість присутніх на зібраннях зросла з 17 до 70 осіб. Тоді нас запросили взяти участь у роз’їзному, або районному, служінні в штаті Південна Австралія. Протягом наступних трьох  років ми відвідували збори у місті Аделаїді і в місцевостях уздовж річки Муррей, що славляться виноградниками і цитрусовими плантаціями. Це стало неабиякою зміною в нашому житті! Ми з радістю служили пліч-о-пліч з нашими дорогими братами і сестрами. Це була нагорода за те, що ми робили правильно.

Місіонерське служіння

У 1958 році ми повідомили австралійський філіал про те, що збираємось поїхати на міжнародний конгрес «Божественна воля», який проводився того року в Нью-Йорку. Невдовзі ми отримали анкети для вступників у місіонерську школу «Ґілеад». Нам було далеко за тридцять, тож ми думали, що вже надто старі для «Ґілеаду». Однак ми вислали заповнені анкети, і нас запросили у 32-й клас. Коли ми провчилися половину визначеного терміну, то дізналися, що будемо служити в Індії. Спочатку ми дуже переживали, але все ж таки хотіли робити правильно. Отож ми з готовністю поїхали туди, куди нас призначили.

У 1959 році ми прибули в Індію. Кораблем ми дісталися в Бомбей (тепер Мумбай) рано-вранці. Скрізь на пристані спали сотні робітників. Повітря було сповнене незвичними для нас запахами. А коли сонце підбилося вгору, ми відчули, що́ нас чекає попереду. Ще ніколи нам не було так гаряче! Нас зустріли місіонери Линтон і Дженні Дауер. Колись ми разом служили піонерами у Баллараті. Линтон з Дженні повезли нас в індійський філіал. Це була тісна квартира неподалік від центру міста. Тут жило шість добровольців. Брат Едвін Скіннер, який служив місіонером в Індії з 1926 року, порадив нам перед від’їздом з Бомбея купити два містких речових мішки з парусини. Чого тільки не возили в таких мішках в індійських поїздах, ці мішки можна було побачити на кожному кроці. Наші мішки добре послужили нам під час поїздок.

За два дні ми дісталися поїздом до міста, в яке нас призначили,— Тіручіраппалі, що в південному штаті Мадрас (тепер Тамілнад). Тут ми приєдналися до трьох індійських спеціальних піонерів. На їхній території для проповідування жило 250 000 осіб. Умови життя в нас були дуже прості. Якось у нас залишилося менше 4 доларів. Але коли гроші зовсім закінчились, Єгова потурбувався про нас. Один чоловік, який вивчав Біблію, позичив нам гроші на оренду будинку для проведення зустрічей. Коли в нас було мало їжі, сусід приніс нам тушкованого м’яса, приправленого кері. Як же воно мені сподобалось! Щоправда, через гострі приправи в мене почалася гикавка.

Проповідуємо

Дехто в Тіручіраппалі розмовляв англійською, але більшість людей розмовляли тамільською мовою. Тому ми старанно заучували прості вступи для проповідування. Цим ми заслужили повагу багатьох місцевих мешканців.

Нам дуже подобалось проповідувати від дому до дому. Індійці дуже гостинні, і більшість запрошувала нас щось попити. Це було дуже доречно, оскільки температура на вулиці часто сягала 40 градусів. Перш ніж викласти причину нашого приходу, ми, як того вимагала ввічливість, розмовляли про особисті справи. Люди часто запитували нас з дружиною: «Звідки ви? Чи є у вас діти?» Дізнавшись, що у нас немає дітей, вони радили нам знайомого лікаря! Але ці розмови все-таки давали можливість ближче познайомитися і пояснити, чому ми навчаємо людей Біблії.

Більшість з тих, кому ми проповідували, були індуїстами, отже їхні вірування докорінно відрізнялися від християнських. Ми ж не сперечалися з приводу заплутаної індуїстської філософії, а просто проповідували добру новину про Боже Царство. Це приносило добрі результати.  Протягом півроку на зібрання до нашого місіонерського дому почало приходити майже 20 осіб. Серед них був інженер-будівельник Наллатамбі. Згодом він зі своїм сином Віджаялаяном допоміг приблизно 50 особам стати служителями Єгови. Крім того, деякий час Віджаялаян служив в індійському філіалі.

Постійні переїзди

Ми жили в Індії менше, ніж півроку, коли мене запросили служити першим у країні обласним наглядачем. Отже я мав їздити по Індії, організовувати конгреси і співпрацювати з дев’ятьма мовними групами. Це забирало вкрай багато сил. Ми з дружиною спакували одяг на півроку і необхідне обладнання в три жерстяні дорожні скрині і в наші надійні речові мішки та сіли в Мадрасі (тепер Ченай) на потяг. Територія нашої області займала площу приблизно 6500 кілометрів, тому ми постійно були в роз’їздах. От, скажімо, в неділю закінчився конгрес у південному місті Бангалор. Звідти ми поїхали на північ аж в Дарджилінг, у передгір’я Гімалаїв, щоб наступного тижня потрапити на ще один конгрес. До Дарджилінга треба було проїхати поїздом близько 2700 кілометрів і зробити п’ять пересадок.

Коли ми тільки почали їздити, то показували фільм «Суспільство нового світу в дії» (англ.). Він знайомив людей з масштабами й особливостями діяльності земної організації Єгови. Часто на покази фільму приходили сотні людей. Одного разу ми показували фільм групі, що зібралася біля дороги. Під час показу на небі з’явилися грозові хмари, які швидко насувались. Колись раніше, через те що перегляд фільму припинився, люди страшенно розлютувалися. Тому я вирішив не зупиняти перегляд, а прискорити його. На щастя, щойно впали перші краплі дощу, перегляд уже благополучно закінчився.

Де тільки ми з Мелоді не побували. Оскільки в Індії природа надзвичайно різноманітна, і в кожному регіоні своя їжа, одяг та мова, ми наче подорожували різними країнами. Яке ж чудове розмаїття у творивах Єгови! Якось ми подорожували непальськими джунглями і змогли добре роздивитися величезного тигра. Він справив на нас незабутнє враження. Коли ми на нього дивилися, то нам захотілося в рай, де люди нарешті будуть жити в мирі з тваринами.

Організаційні зміни

У ті роки назріла необхідність запровадити в Індії організаційні зміни, щоб іти в ногу зі всесвітньою організацією Єгови. Наприклад, у деяких зборах чоловіки і жінки сиділи в різних кінцях залу. Зібрання рідко починалися вчасно.  В одній місцевості вісників на зібрання скликав гучний дзвін. В інших — вісники сходилися потроху, орієнтуючись на сонце. Конгреси й візити роз’їзних наглядачів відбувалися нерегулярно. Брати хотіли все робити правильно, але їх треба було цього навчити.

У 1959 році Свідки Єгови запровадили Школу служіння Царству. Вона проводилася по всьому світі і допомогла районним наглядачам, спеціальним піонерам, місіонерам і старійшинам у зборах виконувати свої біблійні обов’язки набагато краще. У грудні 1961 року Школа почалася в Індії, і я був призначений інструктором. Поступово навчання почало приносити користь зборам по всій країні, і вони робили швидкий поступ. Коли брати знали, що́ слід робити, то Божий дух спонукував їх до цього.

Великі конгреси були для братів особливим заохоченням і сприяли єдності. Ось, скажімо, визначним був міжнародний конгрес «Вічна добра новина», який проходив 1963 року в Нью-Делі. Свідки зі всієї Індії подолали тисячі кілометрів, щоб побувати на цьому конгресі. Чимало з них витратили тоді на поїздку всі свої заощадження. Окрім місцевих братів, на конгресі були присутні 583 делегати з 27 країн. Тож місцеві Свідки вперше зустрілися і поспілкувалися з великою кількістю іноземних братів.

У 1961 році нас з Мелоді запросили приєднатися до бетелівської родини в Бомбеї, де я згодом служив членом комітету філіалу. Потім були й інші призначення. Протягом багатьох років я служив зональним наглядачем в Азії та на Близькому Сході. Оскільки проповідування в багатьох країнах цих регіонів було заборонене, місцевим вісникам доводилось ставати «обережними, як змії, і невинними, як голуби» (Матвія 10:16).

Розширення і зміни

У 1959 році, коли ми приїхали в Індію, тут діяло 1514 вісників. А сьогодні їх уже більше 24 000. У зв’язку з таким ростом родина Бетелю двічі переїжджала в нові приміщення у самому Бомбеї і неподалік від нього. А потім у березні 2002 року Бетель знову переїхав, цього разу в новий комплекс, збудований біля Бангалора, на півдні Індії. У сучасних будівлях живе і працює 240 бетелівців, здійснюється переклад літератури 20 мовами.

Ми з Мелоді з нетерпінням чекали переїзду в Бангалор, але стан здоров’я змусив нас 1999 року повернутися в Австралію. Тепер ми служимо в Бетелі у Сіднеї. Хоча ми поїхали з Індії, любов до наших дорогих друзів і духовних дітей, які залишились у цій країні, не стає меншою. Велику радість приносять нам листи від них.

Оглядаючись на понад 50 років повночасного служіння, ми з Мелоді бачимо, що отримали багато благословень. Колись ми намагалися зберегти о́брази людей на фотопапері, але набагато ліпше сприяти тому, щоб люди залишалися живими в пам’яті Бога. Наше рішення віддавати перевагу виконанню Божої волі дало чудові результати. Безсумнівно, роблячи те, що Бог вважає правильним, отримуєш справжнє щастя!

[Карта/Ілюстрації на сторінці 15]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ІНДІЯ

Нью-Делі

Дарджилінг

Бомбей (Мумбай)

Бангалор

Мадрас (Ченай)

Тіручіраппалі

[Ілюстрації на сторінці 13]

Гейдн з Мелоді у 1942 році.

[Ілюстрація на сторінці 16]

Родина Бетелю в Індії, 1975 рік.