Життєпис

Сповнені рішучості служити Єгові

РОЗПОВІВ РАІМО КУОККЕНЕН

У 1939 році в Європі розпочалася Друга світова війна. Згодом Радянський Союз напав на Фінляндію, мою батьківщину. Мій батько став солдатом фінської армії. Через якийсь час наше місто побомбив російський воєнний літак. Тож мати відправила мене до бабусі, де було безпечніше.

У 1971 році я служив місіонером в Уганді (Східна Африка). Одного дня, коли я проповідував від дому до дому, повз мене пробігло багато наляканих людей. Почувши постріли, я теж почав утікати. Як тільки звуки пострілів наблизились, я вскочив у придорожню канаву і під кулями, які свистіли над головою, доповз до свого дому.

Уникнути жахіть Другої світової війни, свідком яких я був у дитинстві, мені не вдалося. Але чому ж ми з дружиною наражали себе на такі небезпеки у Східній Африці? Це було пов’язано з нашою рішучістю служити Єгові.

Перші кроки в правді

Я народився 1934 року в Гельсінкі (Фінляндія). Мій батько був маляром. Якось батькові довелося фарбувати будинок, де розмістився філіал Свідків Єгови у Фінляндії. Свідки розповіли йому про свої зібрання. Прийшовши додому, батько розказав мамі про ці зібрання. Мати не  одразу почала відвідувати їх, але через деякий час вона вже обговорювала біблійні теми зі своєю співробітницею, яка була Свідком Єгови. Згодом мама стала застосовувати те, чого навчилася, і в 1940 році охрестилась як Свідок Єгови.

Саме тоді, під час Другої світової війни, моя бабуся забрала мене в село. У листах з Гельсінкі мама писала бабусі і своїй сестрі про вчення Свідків Єгови. Вони обидві виявили щире зацікавлення й розповідали мені те, чого навчилися. Якось районні наглядачі Свідків Єгови відвідали бабусин дім і підбадьорили нас. Але тоді я ще не вирішив служити Богу.

Початок теократичного навчання

У 1945 році війна закінчилася. Я повернувся в Гельсінкі й разом з мамою почав відвідувати зібрання Свідків. Часом замість того, щоб іти на зібрання, я ходив у кіно. Проте мама переказувала мені промову, яку чула на зібранні, й неодноразово підкреслювала, що Армагеддон дуже близько. Переконавшись у цьому, я перестав пропускати зібрання. Поступово моє цінування біблійної правди зростало, і я став брати участь у діяльності збору.

Особливу радість приносили мені конгреси. У 1948 році я відвідав обласний конгрес неподалік від бабусиного села, де проводив літні канікули. Мій друг планував охреститися на тому конгресі й заохочував мене до цього ж. Я відповів, що не приніс з собою плавок. Але друг запропонував одягнути його плавки після того, як він охреститься. Так я й охрестився 27 червня 1948 року, коли мені було тринадцять.

Після конгресу мамині друзі розповіли їй про моє хрещення. Коли ми з нею зустрілися, вона запитала, чому я прийняв таке важливе рішення, не порадившись з нею. Я пояснив, що розумію основні вчення Біблії і можу відповідати перед Єговою за свої вчинки.

Моя рішучість зміцнюється

Брати у зборі допомагали мені зміцнювати рішучість служити Єгові. Вони ходили зі мною у служіння від дому до дому, а також майже щотижня призначали мені завдання на зібраннях (Дії 20:20). У шістнадцять років я виголосив свою першу публічну промову. Невдовзі мене призначили служителем книговивчення у нашому зборі. Така духовна діяльність допомогла мені стати зрілим, але я все ще повинен був перебороти страх перед людиною.

У той час ми оголошували публічну промову обласного конгресу за допомогою великих плакатів. Два плакати з’єднували пасами й вішали на плечі людини так, щоб можна було прочитати назву промови і на грудях, і на спині. Через це нас жартома називали «сендвічами».

Одного дня з таким плакатом я стояв на розі тихої вулиці, коли побачив групу своїх однокласників, що наближалась до мене. Як тільки вони порівнялись зі мною, я зніяковів від їхнього погляду, але продовжував стояв з плакатом, благаючи у Єгови відваги. Подолавши тоді страх перед людиною, я приготувався до більшого випробування — випробування християнського нейтралітету.

З часом мене, а також багатьох молодих Свідків призвали до військової служби. Ми прибули у військову частину, але відмовилися одягати уніформу, тактовно пояснивши свою позицію. Нас арештували, а згодом засудили до шести місяців позбавлення волі. Крім того, нам додали ще вісім місяців за відмову від служби. Загалом ми провели чотирнадцять місяців у в’язниці через нашу нейтральну позицію.

У в’язничних бараках кожного дня ми збиралися разом для того, щоб читати Біблію. Багато з нас протягом тих місяців прочитало Біблію двічі. Коли термін ув’язнення закінчився, ми покинули  в’язницю ще з більшою рішучістю служити Єгові. Чимало хто з цієї групи Свідків до сьогодні вірно служить Богу.

Після в’язниці я повернувся до батьків і невдовзі познайомився з Веерою, ревною новоохрещеною сестрою. У 1957 році ми одружилися.

Вечір, який змінив наше життя

Якось увечері, коли нас відвідували деякі відповідальні брати з філіалу, один із них запитав, чи не хотіли б ми розпочати районне служіння. Провівши цілу ніч у молитві, я зателефонував у філіал і дав згоду. Розпочати повночасне служіння означало залишити добре оплачувану роботу, але ми твердо вирішили поставити Царство на перше місце в нашому житті. Мені було 23, а Веері — 19 років, коли в грудні 1957-го ми взялися за роз’їзну працю. Протягом трьох років ми з задоволенням відвідували і підбадьорювали збори поклонників Єгови у Фінляндії.

У кінці 1960 року я і ще двоє братів з Фінляндії отримали запрошення навчатися у біблійній школі «Ґілеад» Товариства «Вартова башта» в Брукліні (Нью-​Йорк). Там ми пройшли спеціальний десятимісячний курс навчання щодо організації праці у філіалі. Наші дружини в той час працювали у фінському філіалі.

Перед закінченням школи «Ґілеад» мене викликали до офісу Натана Норра, який тоді очолював всесвітню діяльність Свідків Єгови. Брат Норр запропонував мені з дружиною розпочати місіонерське служіння в Малагасійській Республіці (тепер Мадагаскар). Я написав до Веери, щоб дізнатися її думку про це призначення. Веера одразу дала згоду. Повернувшись до Фінляндії, ми почали готуватися до життя на Мадагаскарі.

Радість і розчарування

У січні 1962 року, одягнувши хутряні шапки і теплі пальта, бо фінські зими суворі, ми вилетіли до Антананаріву, столиці Мадагаскару. Там у тропічній спеці нам довелося швидко змінити свій одяг. Наш перший місіонерський дім був маленьким будинком з однією спальнею, де вже жила місіонерська пара. Тож нам довелося спати на ґанку.

На Мадагаскарі ми розпочали вивчати французьку мову, яка була там офіційною. Давалась вона досить важко. Щоб навчити нас французької мови, наша вчителька, сестра Карбоно, говорила англійською. Але Веера не володіла також цією мовою, тому я перекладав Веері матеріал фінською. Пізніше ми збагнули, що Веера краще розуміє терміни шведською, і мені довелося пояснювати їй французьку граматику шведською мовою. Згодом ми зробили гарні успіхи у вивченні французької і почали вивчати місцеву мову, малагасійську.

Перше моє біблійне вивчення на Мадагаскарі було з чоловіком, який говорив лише малагасійською. Я відшукував у фінській Біблії потрібні вірші, а відтак ми обоє шукали їх у малагасійській. Хоча я мало що міг пояснити зі Святого Письма його рідною мовою, проте біблійна правда швидко  зростала у серці того чоловіка. Він зробив духовний поступ й охрестився.

У 1963 році Мадагаскар відвідав Мілтон Геншель з усесвітнього центру Свідків Єгови. Невдовзі після цього на Мадагаскарі був заснований філіал, і мене призначили його наглядачем, хоча у той час я вже служив районним та обласним наглядачем. Протягом того періоду Єгова щедро благословляв нас. Кількість вісників Царства на Мадагаскарі з 1962-го по 1970 рік зросла від 85 до 469 осіб.

Одного дня 1970 року, повернувшись зі служіння, ми знайшли біля дверей повідомлення, в якому була вказівка усім місіонерам Свідків Єгови з’явитися до Міністерства внутрішніх справ. Там нам сказали, що уряд вимагає, аби ми негайно покинути їхню країну. Коли ж я запитав, за який злочин мене хочуть депортувати, службовець відповів: «Мосьє Куоккенен, ви не вчинили нічого поганого».

«Ми прожили тут вісім років,— сказав я.— Тут наша домівка, ми не можемо так відразу поїхати». Незважаючи на наші зусилля, усі місіонери були змушені покинути країну протягом тижня. Філіал закрили, а за працею служіння стали наглядати місцеві Свідки. Перед від’їздом з Мадагаскару ми отримали призначення в Уганду.

На новому місці

Через кілька днів ми прибули у Кампалу, столицю Уганди, й почали вчити мову луганда. Це чудова мелодійна мова, але дуже складна для вивчення. Інші місіонери допомагали Веері засвоїти спочатку англійську. Тож ми могли ефективно проповідувати англійською мовою.

Спекотний вологий клімат Кампали негативно позначився на здоров’ї Веери. Тому ми одержали призначення у Мбарара, містечко Уганди з дещо помірнішим кліматом. У цій території ще не було Свідків. Попри це перший день служіння приніс нам велике підбадьорення. Коли я в будинку розмовляв з чоловіком, його дружина вийшла з кухні й прислухалася до нашої розмови. Звати її було Маргарет.  Веера розпочала з нею вивчення Біблії, і вона зробила швидкий духовний поступ. Охрестившись, Маргарет стала ревним вісником Царства.

Вуличні бої

В Уганді 1971 року спалахнула громадянська війна. Якось бій розгорівся біля нашого місіонерського дому. Саме про це я згадав на початку своєї розповіді.

Веера вже була вдома, а я тим часом пробирався канавою, ховаючись від солдатів. В одному кутку нашого дому ми зробили «фортецю» з матраців та меблів і не виходили з неї цілий тиждень, слухаючи новини по радіо. Іноді кулі били рикошетом по стінах нашого будинку, і тоді ми лягали на підлогу «фортеці». Вночі не запалювали світла, щоб не видати себе. Якось солдати підійшли до вхідних дверей і стали викрикувати. Ми завмерли і тільки подумки молились до Єгови. Коли бої закінчилися, сусіди прийшли подякувати нам за свою безпеку: вони були впевнені, що Єгова захистив усіх нас, і ми з ними погодилися.

Спокій залишався до того часу, поки одного ранку по радіо не оголосили, що уряд Уганди наклав заборону на діяльність Свідків Єгови. Диктор сказав, що всім Свідкам необхідно повернутися до своєї колишньої релігії. Я намагався з’ясувати причину цієї заборони в офіційних представників, проте безуспішно. Пізніше поїхав до президента Іді Аміна і просив про зустріч з ним. Секретар у приймальні сказав, що президент зайнятий. Хоча я приходив багато разів, мені так і не вдалось зустрітися з президентом. Зрештою в липні 1973 року ми змушені були поїхати з Уганди.

Десять років замість одного

Смуток, який ми відчували, покидаючи Мадагаскар, знову огорнув нас: тепер ми залишали наших дорогих братів в Уганді. Перед тим як розпочати своє призначення у Сенегалі, ми поїхали до Фінляндії. Там наше призначення скасували і попросили залишитись у Фінляндії. Здавалося, що місіонерське служіння припинилось. У Фінляндії ми служили спеціальними піонерами, а згодом знову в районному служінні.

До 1990 року опір діяльності Свідків на Мадагаскарі послабився, і всесвітній центр у Брукліні зробив нам несподіванку, призначивши служити туди на рік. Ми хотіли поїхати, але зіткнулися з двома великими труднощами. Мій старенький батько потребував догляду, а у Веери продовжувалися проблеми зі здоров’ям. У листопаді 1990 року батько помер. Здоров’я Веери покращилося, і це дало нам надію повернутись до місіонерського служіння. У вересні 1991 року ми поїхали на Мадагаскар.

Нас призначили всього на рік, але прослужили ми там цілих десять років. Протягом того часу число вісників зросло від 4000 до 11 600. Місіонерське служіння приносило мені велику радість. Деколи я відчуваю знеохочення, думаючи, що, можливо, нехтував фізичними чи емоційними потребами моєї любої дружини. Та Єгова дає нам обом сили продовжувати наше служіння. У 2001 році ми повернулися до Фінляндії і служимо тепер у філіалі. Залишаючись ревними вісниками Царства, я і Веера далі мріємо про Африку. Ми сповнені рішучості служити Єгові, хоч би куди він призначив нас (Ісаї 6:8).

[Карта на сторінці 12]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ФІНЛЯНДІЯ

ЄВРОПА

[Карта на сторінці 14]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

АФРИКА

МАДАГАСКАР

[Карта на сторінці 15]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

АФРИКА

УГАНДА

[Ілюстрація на сторінці 14]

У день нашого одруження.

[Ілюстрації на сторінках 14, 15]

У районному служінні у Фінляндії, 1960 рік.

Під час місіонерського служіння на Мадагаскарі, 1962 рік.

[Ілюстрація на сторінці 16]

З Веерою сьогодні.