Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Радісно служу попри недугу

Радісно служу попри недугу

Життєпис

Радісно служу попри недугу

РОЗПОВІВ ВАРНАВАС СПЕТСІОТІС

У 1990 році мене розбив параліч. Тоді мені було 68 років. І все ж ось уже приблизно 15 років я з радістю служу повночасно на острові Кіпр. Я розповім, завдяки чому маю сили активно служити Єгові.

НАРОДИВСЯ я 11 жовтня 1922 року. У батьків уже було дев’ятеро дітей — чотири хлопчики і п’ять дівчаток. Наша сім’я жила в селі Ксилофагу на Кіпрі. Хоча батьки не були бідними, вони мусили багато працювати у полі, щоб прогодувати десятьох дітей.

Мій батько Антоніс був допитливою людиною, йому завжди подобалось дізнаватися щось нове. Якось, зайшовши до шкільного вчителя, він побачив буклет «Кафедра народів», опублікований Дослідниками Біблії (як тоді називалися Свідки Єгови). Цей буклет дуже його вразив. І невдовзі батько та його друг Андреас Хрісту першими на острові стали вважати себе Свідками Єгови. Тоді я був ще зовсім маленьким.

Протидія і ріст

Згодом батько і його друг отримали від Свідків Єгови більше біблійних публікацій. Потім у них з’явилося бажання розповідати про біблійні істини своїм односельцям. Проповідуючи, вони зіткнулися з сильною протидєю православного духівництва та інших людей, які вважали, що діяльність Свідків шкідлива.

Але чимало місцевих жителів поважали цих двох проповідників. Люди знали, що мій батько дуже добрий і щедрий. Він часто допомагав бідним родинам. Бувало, посеред ночі батько непомітно виходив з дому, щоб залишити під дверима бідняків трохи пшениці чи хліба. Така самовіддана християнська поведінка приваблювала людей до біблійної правди (Матвія 5:16).

Завдяки цьому більше десяти людей зацікавилися доброю новиною. Розуміння правди у них зростало, і вони відчули потребу збиратися, щоб разом вивчати Біблію. Приблизно 1934 року на Кіпр прибув Нікос Матеакіс і познайомився з ними. Брат Матеакіс терпеливо, але рішуче допомагав їм створити об’єднану групу і набувати глибшого розуміння Біблії. Ця група стала ядром першого збору Свідків Єгови на Кіпрі.

Християнська діяльність велась успішно. Дедалі більше людей приймало біблійну правду і виникла потреба в постійному місці для проведення зібрань. Тому мій старший брат Георг з дружиною Елені запропонували своє господарське приміщення, прилегле до їхнього дому. Після ремонту воно стало зручним місцем для зібрань. Так з’явився перший на острові Зал Царства. Як же брати раділи! Завдяки тому, що ми тепер мали Зал, росла кількість Свідків.

Починаю йти шляхом правди

У 1938 році, коли мені було 16 років, я вирішив учитися на теслю і батько послав мене у Нікозію, столицю Кіпру. Він завбачливо попросив Нікоса Матеакіса поселити мене в себе. Багато хто на Кіпрі пам’ятає завзятість і гостинність цього вірного брата. Такий ентузіазм і непохитна мужність, як у нього, були просто необхідні кожному християнину на Кіпрі.

Брат Матеакіс надзвичайно допоміг мені поглибити знання з Біблії і зробити духовний поступ. Коли я жив у нього, то був присутній на всіх зібраннях, що проводилися в його домі. Тоді вперше я відчув, що починаю любити Єгову. Я вирішив розвивати близькі взаємини з Богом. Через кілька місяців я запитав брата Матеакіса, чи можна піти з ним у служіння. Йшов 1939 рік.

Потім я поїхав відвідати батьків. Поспілкувавшись з батьком, я ще більше впевнився в тому, що знайшов правду і зміст у житті. У вересні 1939 року почалась Друга світова війна. Чимало моїх однолітків пішли на війну, але я, керуючись Біблією, вирішив залишитися нейтральним (Ісаї 2:4; Івана 15:19). Того ж року я присвятився Єгові, а в 1940-му охрестився. Уперше я відчув, що звільнився від страху перед людиною!

У 1948 році я одружився з Ефпрепією. У нас народилося четверо дітей. Ми зрозуміли, як багато зусиль потрібно, щоб виховувати їх «використовуючи ті виховні заходи, які радить Єгова, і допомагаючи їм розвинути таке ж мислення, як у нього» (Ефесян 6:4). Ми намагалися прищеплювати дітям глибоку любов до Єгови і повагу до його законів та принципів, а також молилися, щоб наші старання були успішними.

Хвороба змінює моє життя

У 1964 році, коли мені було 42 роки, у мене почали затерпати права рука і нога. Згодом затерпав уже і лівий бік тіла. Виявилось, що це м’язова атрофія — невиліковна хвороба, яка поступово веде до цілковитого паралічу. Ця новина приголомшила мене. Усе сталося так швидко й несподівано. З гнівом і обуренням я думав: «Чому це трапилося саме зі мною? За що?». Згодом перший шок вдалося подолати. А потім мене охопила тривога. Не давали спокою запитання: чи мене повністю паралізує і я буду залежати від інших? Як я це знесу? Як я буду забезпечувати дружину і чотирьох дітей? Я аж здригався, коли думав про все це.

У цей критичний момент я більше, ніж завжди відчув потребу звертатися до Єгови в молитві та відверто розповідати йому про усі свої тривоги. Плачучи, я молився день і ніч. Згодом мені стало легше. Правдивими виявились заспокійливі слова з Филип’ян 4:6, 7: «Ні про що не тривожтесь, але завжди з будь-якими проханнями звертайтесь у молитвах і благаннях до Бога, виявляючи йому також вдячність. Тоді Божий мир, який неможливо збагнути розумом, берегтиме завдяки Христу Ісусу ваші серця та здатність мислити».

Параліч

Мій стан дедалі погіршувався. Я розумів, що мушу швидко пристосовуватись до нових обставин. Я вже не міг працювати теслею і тому вирішив знайти заняття, що буде мені під силу і дасть можливість зводити кінці з кінцями. Спочатку продавав морозиво з фургончика. Так я працював шість років, доки хвороба не прикула мене до інвалідного візка. Тоді я взявся за легшу роботу.

З 1990 року мені ставало дедалі гірше і я вже не міг працювати. Тепер я цілком залежу від сторонньої допомоги, не можу зробити навіть найпростіших для здорової людини речей. Мені допомагають лягати спати, купатись і одягатись. Для того щоб я побував на зібранні, мене відвозять на візку до машини і садять у неї. Потім переносять у візок і везуть у Зал Царства. Під час зібрання вмикають електрообігрівач, щоб гріти мені ноги.

Попри параліч, я буваю майже на всіх зібраннях. Я розумію, що тут Єгова навчає нас, а зустріч з моїми духовними братами й сестрами — справжнє полегшення і джерело підтримки та підбадьорення (Євреїв 10:24, 25). Духовно зрілі одновірці регулярно відвідують мене, і це завжди приносить багато радості. Я дійсно відчуваю те, що мав на увазі Давид: «Моя чаша — то надмір пиття» (Псалом 23:5).

Усі ці роки дружина — мій надійний помічник. Діти також дуже допомагають. Уже кілька років вони дбають про мої щоденні потреби. А це нелегко, і з року в рік стає ще важче. Вони надзвичайно терпеливі й самовіддані. Я молюся, щоб Єгова і далі благословляв їх.

Єгова зміцнює своїх служителів завдяки молитві (Псалом 65:3). У відповідь на мої палкі благання Єгова давав мені сил ніколи не втрачати віри. Молитва особливо допомагає зберігати радість, коли мене охоплює журба. Постійне спілкування з Єговою освіжає і живить мою рішучість не здаватися. Я цілком упевнений, що Єгова чує молитви своїх служителів і дає душевний мир (Псалом 51:19; 1 Петра 5:7).

А найбільше мене підбадьорює думка про те, що Бог зцілить усіх, хто житиме в раю під правлінням його Сина, Царя Ісуса Христа. Не раз, коли я роздумував над цим, на очі наверталися сльози радості (Псалом 37:11, 29; Луки 23:43; Об’явлення 21:3, 4).

Служу повночасно

Приблизно 1991 року я проаналізував своє становище і зрозумів, що коли не хочу піддатися жалості до самого себе, то найліпше було б більше часу віддавати проповідуванню звістки про Царство. Того ж року я почав повночасне служіння.

Я інвалід і тому свідчу переважно в листах. Але й писати листи мені нелегко. У мене на це йде багато сил. Важко тримати ручку, бо атрофія ослабила м’язи рук. І все-таки я наполегливо з допомогою молитви свідчу в листах уже понад 15 років, крім того проповідую по телефону. Я ніколи не пропускаю нагоди поговорити про свою надію на новий світ і рай на землі з родичами, друзями і сусідами.

У мене було багато цікавих випадків. Я дуже радий, що мій онук, з яким я вивчав Біблію приблизно 12 років тому, робить духовний поступ і виявляє вдячність за біблійну правду. Керуючись навченим Біблією сумлінням, він залишився вірним і непохитним, коли постало питання про християнський нейтралітет.

Особливо мені приємно, коли ті, кому я пишу, звертаються до мене, щоб ліпше пізнати Біблію. Дехто просить біблійну літературу. Наприклад, одного разу зателефонувала жінка і подякувала за підбадьорливий лист, якого я надіслав її чоловікові. Жінку дуже зацікавили думки, викладені в листі. Потім ми з нею та її чоловіком часто обговорювали біблійні теми у мене вдома.

Сповнений оптимізму

На моїх очах росла кількість вісників Царства на Кіпрі. Маленький Зал Царства, який розмістили поряд з будинком мого брата Георга, розширяли і ремонтували багато разів. Це чудове місце поклоніння використовують два збори Свідків Єгови.

Батько помер у 1943 році, коли йому було 52 роки. Він залишив багатий духовний спадок. Восьмеро його дітей прийняли правду і служать Єгові. У батьковому рідному селі, Ксилофагу, та в поблизьких селах тепер діє три збори, до яких належать 230 вісників Царства.

Усе це приносить мені велику радість. Тепер, коли мені 83 роки, я цілком упевнений у словах псалмоспівця: «Левчуки бідні й голодні, а ті, хто пошукує Господа, недостатку не чують в усьому добрі» (Псалом 34:11). Я з нетерпінням очікую часу, коли сповниться пророцтво з Ісаї 35:6: «Тоді буде скакати кривий, немов олень». А поки що я, попри недугу, прагну і далі з радістю служити Єгові.

[Карта на сторінці 17]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ТУРЕЧЧИНА

СИРІЯ

ЛІВАН

КІПР

Нікозія

Ксилофагу

Середземне море

[Ілюстрація на сторінці 17]

Перший у Ксилофагу Зал Царства, який використовується і сьогодні.

[Ілюстрації на сторінці 18]

З Ефпрепією 1946 року і нині.

[Ілюстрація на сторінці 20]

З радістю свідчу по телефону і в листах.