Життєпис

Ми чекаємо Царства, яке «не належить цьому світу»

Розповів Микола Гуцуляк

Сорок одну добу я перебував у вирі подій, викликаних повстанням в’язнів. Одного разу я прокинувся від стрільби гармат. Танки, а за ними й солдати прорвалися в табір, атакуючи в’язнів. Моє життя висіло на волосині.

ЯК Я опинився в такій ситуації? Дозвольте розповісти. Ці події сталися в 1954 році. Тоді мені було 30. Подібно до багатьох Свідків Єгови, які жили за радянських часів, мене ув’язнили через те, що я дотримувався нейтралітету в політичних питаннях і проповідував людям про Боже Царство. Серед нас, ув’язнених Свідків, було 46 братів і 34 сестри. Нас тримали в трудовому таборі неподалік від села Кенгір, що в центральній частині Казахстану. Ми перебували там разом з тисячами інших в’язнів.

За рік до тих подій помер вождь радянської держави, Йосиф Сталін. Багато в’язнів надіялось, що новий уряд у Москві вислухає їхні скарги щодо важких умов у таборі. Зрештою невдоволеність в’язнів вилилася в повстання. Внаслідок подальшого протиборства ми, Свідки, мусили пояснювати свою позицію і збудженим повстанцям, і військовим охоронцям. Щоб зайняти таку нейтральну позицію, потрібно було мати сильну віру в Бога.

 Бунт!

Повстання в таборі вибухнуло 16 травня. Через два дні понад 3200 в’язнів відмовилися йти на роботу, вимагаючи поліпшити умови в таборі і надати певні права політичним ув’язненим. Події розвивалися блискавично. Спершу повстанці вигнали охоронців з табору. Потім вони зробили проходи в огорожі навколо табору, зруйнували стіни між жіночою та чоловічою зонами і створили так звані сімейні бараки. У ті бурхливі дні деякі в’язні навіть одружились, а священики, котрі теж відбували покарання, повінчали їх. Бунт охопив три зони, і в ньому взяла участь більшість із 14 000 в’язнів.

Повстанці створили комітет табору, щоб вести переговори з військовими. Однак незабаром між членами комітету виникли суперечки, і зрештою контроль у таборі перейшов до рук найбільш радикально настроєних осіб. В’язні ставали чимраз агресивнішими. Для підтримки «порядку» керівники заколоту створили відділ безпеки, військовий відділ і відділ пропаганди. Ці керівники використовували гучномовці, які висіли на стовпах по всьому табору, щоб своїми палкими закликами підтримувати дух повстанців. Бунтівники не дозволяли іншим в’язням утекти з табору і карали тих, хто їм противився. Вони казали, що вб’ють будь-кого з інакомислячих. Ходили чутки про те, що деяких в’язнів уже вбили.

Оскільки повстанці очікували нападу військових, вони старанно готувалися до оборони. Щоб забезпечити зброєю якомога більше в’язнів, керівники наказали всім озброїтися. Тому повстанці зрізали з вікон металеві ґрати і виготовляли з них ножі та іншу зброю. Їм навіть вдалося дістати вогнепальну зброю і вибухівку.

Нас змушували приєднатися до бунту

У той час до мене підійшло двоє повстанців. Один з них протягнув мені щойно заточений ніж і наказав: «На, тримай! Це потрібно тобі для захисту». Подумки я попросив Єгову допомогти мені зберігати спокій і відповів: «Я християнин, Свідок Єгови. Мене та інших Свідків посадили сюди за те, що ми воюємо не проти людей, а проти невидимих духовних сил. Зброя, якою ми воюємо з ними,— це наша віра, а також надія на Боже Царство» (Ефесян 6:12).

На моє здивування, той чоловік кивнув головою, показавши, що зрозумів, однак другий  сильно вдарив мене. Потім вони пішли. Повстанці ходили від одного барака до іншого, намагаючись змусити Свідків приєднатися до повстання. Проте всі наші брати і сестри відмовилися від цього.

Питання про нейтральну позицію Свідків Єгови обговорювалося на засіданні комітету повстанців. Вони говорили: «Члени всіх релігій — п’ятдесятники, адвентисти, баптисти та інші — приєдналися до повстання. Відмовилися лише Свідки Єгови. Що з ними робити?» Хтось запропонував вкинути одного Свідка до табірної печі, щоб нас залякати. Але колишній військовий офіцер, в’язень, якого дуже поважали ув’язнені, встав і сказав: «Так робити немудро. Нам треба зібрати їх усіх в один барак на краю табору біля брами. Коли на нас підуть танки, Свідки загинуть першими, а ми не будемо винні в їхній смерті». Інші прийняли його пропозицію.

У небезпеці

Невдовзі після цього в’язні почали ходити по табору і кричати: «Свідки Єгови, на вихід!» Потім вони зібрали усіх нас, 80 Свідків, і повели до барака на краю табору. Вони витягли з барака нари, щоб зробити всередині більше місця, і наказали нам зайти. Той барак став нашою в’язницею у в’язниці.

Сестри з нашої групи зшили докупи простирадла, які ми повісили, розділивши барак на дві частини. В одній мали бути чоловіки, а в іншій — жінки. (Пізніше один Свідок у Росії намалював цей барак; його малюнок можна побачити нижче). Живучи в тісняві, ми часто спільно молилися до Єгови і палко просили його дати нам мудрості й «сили, яка перевершує людську» (2 Коринфян 4:7).

Увесь той час ми були в небезпеці, опинившись між повстанцями і радянськими військами. Ніхто з нас не знав,  що кожна з цих сторін може зробити. Один літній вірний брат настійно радив нам: «Не намагайтеся вгадувати, що буде далі. Єгова не залишить нас».

Наші дорогі сестри — і молоді, і старші — виявляли надзвичайну витривалість. Одній з них було приблизно 80, і вона потребувала особливої уваги. Інші були хворі, і їм необхідна була медична допомога. Упродовж того періоду двері в бараці мали залишатися відчиненими, щоб повстанці могли постійно спостерігати за нами. Вночі озброєні в’язні заходили в наш барак. Іноді ми чули, як вони говорили: «Боже Царство спить». Удень, коли нам дозволяли йти до табірної їдальні, ми завжди тримались разом і молилися про те, щоб Єгова захистив нас від агресивних чоловіків.

У бараці ми старалися підтримувати одні одних духовно. Наприклад, часто якийсь брат голосно розповідав усім щось із Біблії. Потім він пояснював, як застосувати ці думки в наших обставинах. Один старенький брат особливо полюбляв розповідати про військо Гедеона. «В ім’я Єгови 300 чоловіків з музичними інструментами в руках воювали проти 135 000 озброєних воїнів,— нагадував він нам.— Усі 300 чоловіків повернулися додому неушкодженими» (Суддів 7:16, 22; 8:10). Цей та інші біблійні приклади додавали нам духовних сил. Я став Свідком незадовго перед ув’язненням, але міцна віра досвідчених братів і сестер дуже підбадьорювала мене. Я відчув, що Єгова дійсно з нами.

Початок бою

Минав тиждень за тижнем, і напруження в таборі зростало. Вести переговори повстанцям і представникам влади ставало чимраз важче. Керівники повстання наполягали на тому, щоб центральний уряд у Москві прислав на зустріч з ними свого представника. Влада ж вимагала, аби бунтівники здалися, склали зброю і повернулися до роботи. Обидві сторони відмовлялись іти на компроміс. Військові частини оточили табір і були готові розпочати штурм за першим наказом. Повстанці також підготувалися до боротьби — звели барикади і запаслися зброєю. Кожен очікував, що остаточна розв’язка конфлікту між армією і в’язнями ось-ось настане.

Двадцять шостого червня ми прокинулися від оглушливого вогню гармат. Танки розтрощили огорожу й увірвалися в табір. За ними, немов хвилі, хлинули солдати, які стріляли з автоматів. В’язні — чоловіки і жінки — побігли на танки з криком «ура!», кидаючи в них каміння,  саморобні бомби і все, що потрапляло їм під руки. Розпочався запеклий бій, а ми, Свідки, опинилися саме у вирі того бою. Як Єгова відповість на наші молитви про допомогу?

Раптом солдати увірвалися в наш барак і закричали: «Виходьте, святі! Швидко виходьте за огорожу!» Офіцер наказав солдатам не стріляти в нас, а залишитися з нами і захищати нас. У той час як лютував бій, ми сиділи у степу за табором. Упродовж чотирьох годин ми чули стрілянину, вибухи, зойки та стогони, що долинали з табору. Потім запала тиша. Коли зійшло сонце, ми побачили солдатів, які виносили з табору мертві тіла. Ми дізналися, що сотні людей було поранено або вбито.

Пізніше того ж дня до нас підійшов знайомий офіцер і з гордістю запитав: «Ну, Миколо, хто врятував вас? Ми чи Єгова?» Ми щиро подякували йому за порятунок і додали: «Ми віримо, що наш всемогутній Бог, Єгова, спонукав ваші серця пощадити нас, так само як він спонукував інших людей визволяти його слуг у біблійні часи» (Ездри 1:1, 2).

Цей же офіцер також розповів, як солдати дізналися про нас і наше місцеперебування. Він сказав, що під час переговорів військові звинуватили бунтівників у тому, що ті вбивають в’язнів, які не підтримують заколоту. У відповідь повстанці повідомили, що Свідки Єгови не взяли участі в повстанні, але їх не вбили. Натомість всіх Свідків помістили в один барак. Військові запам’ятали ці слова.

Ми твердо обстоювали Царство

Відомий російський письменник Олександр Солженіцин у своїй книжці «Архіпелаг ГУЛАГ» згадує про ті події. Як письменник пояснює причину повстання? Він пише: «Ми, звичайно, прагнемо свободи... але хто може нам дати її?» Що ж стосується нас, Свідків Єгови, ув’язнених у тому самому таборі, ми також прагнули свободи. Але не свободи від тюремних уз, а тієї свободи, яку може принести тільки Боже Царство. Під час ув’язнення ми знали: щоб твердо обстоювати Царство Бога, нам потрібно Його сили. І дійсно, Єгова дав нам усе необхідне. Він дав нам перемогу без ножів і гранат (2 Коринфян 10:3).

Ісус Христос сказав Пилату: «Моє царство не належить цьому світу. Якби моє царство належало світу, мої слуги воювали б» (Івана 18:36). Тому ми, як Христові послідовники, не брали участі в політичній боротьбі. Ми були раді, що як під час повстання, так і після нього інші могли побачити нашу відданість Божому Царству. Про нашу поведінку в той період Солженіцин написав: «Свідки Єгови охоче й чітко дотримувалися своїх переконань і відмовились будувати укріплення або стояти на варті».

З часу тих бурхливих подій пройшло вже понад 50 років. Але я часто згадую про ті часи з вдячністю, бо тоді зрозумів, наскільки важливо чекати на Єгову і повністю покладатися на його могутню силу. Подібно до інших дорогих братів і сестер у колишньому Радянському Союзі, я переконався, що лише Єгова дає справжню свободу, захист і визволення тим, хто чекає Царства, яке «не належить цьому світу».

[Ілюстрації на сторінках 8, 9]

У трудовому таборі в Казахстані, де нас було ув’язнено.

[Ілюстрація на сторінці 10]

Малюнок барака Свідків, частина для жінок.

[Ілюстрація на сторінці 11]

З одновірцями після нашого звільнення.