Що таке каяття

ДІЄСЛОВО «каятись» означає «змінити ставлення до зробленого (чи задуманого) вчинку або до своєї поведінки через почуття жалю чи незадоволення», а також «жалкувати, шкодувати чи відчувати докори сумління за те, що було або не було зроблено». У багатьох випадках цю думку передає єврейське слово наха́м. Воно може означати «відчувати жаль, бути в жалобі, розкаятись» (Вихід 13:17; Буття 38:12; Йова 42:6), а також «утішитись, заспокоїтись» (2 Самуїла 13:39; Єзекіїля 5:13) та «звільнитись» (від ворогів) (Ісаї 1:24). Оскільки це слово означає «жаль» або «утіху», очевидно, що йдеться про зміну ставлення до чогось або переміну в почуттях.

У грецькій мові існує два дієслова, пов’язаних з каяттям: метаное́о і метаме́ломаі. Перше слово складається з двох слів: мета́, що означає «після», та ное́о (це слово походить від ноус — розум, настрій чи мораль), яке означає «збагнути, побачити, охопити розумом та усвідомлювати». Тому метаноео буквально значить післязнання (на противагу передзнанню) і вказує на зміну думки, ставлення чи наміру. А метамеломаі походить від слова ме́ло, що означає «турбуватися або цікавитися». З префіксом мета («після») це дієслово означає «шкодувати, жалкувати» (Матвія 21:30; 2 Коринфян 7:8) або «розкаятись».

Отож метаноео підкреслює зміну в погляді або настрої, визнання зробленого або задуманого небажаним (Об’явлення 2:5; 3:3), а метамеломаі підкреслює почуття жалю (Матвія 21:30). У «Теологічному словнику Нового Завіту» за редакцією Ґ. Кіттеля (том IV, с. 629) в перекладі з англійської говориться: «Н[овий] З[авіт] розрізняє значення [цих слів], і це свідчить про чітке розуміння незмінності суті двох понять. А в елліністичній літературі межа між цими двома поняттями часто стирається».

Звичайно, зміна погляду нерідко викликає зміну в почуттях. Або ж почуття жалю може передувати зміні в поглядах і призвести до цієї зміни чи змусити змінити наміри (1 Самуїла 24:6—8). Отже, ці два слова мають хоча й різні, але близькі значення.

Каяття в гріхах

Каяття необхідне через гріх, нездатність відповідати Божим праведним вимогам (1 Івана 5:17). Оскільки Адам продав людей у рабство гріха, всі його нащадки мають каятись (Псалом 51:7; Римлян 3:23; 5:12). Каяття, після якого людина навертається,— це необхідна умова примирення з Богом.

Людина може розкаятись у тому, що жила не відповідно до намірів Бога і його волі, а за законами світу, яким править Супротивник Бога (1 Петра 4:3; 1 Івана 2:15—17; 5:19). Людина може каятись і через провини у певній сфері свого життя, через якесь неправильне заняття, що ганьбить загалом добре життя людини; або ж вона кається в одному проступку чи навіть поганому прагненні, схильності чи напрямку думок (Псалом 141:3, 4; Приповістей 6:16—19; Якова 2:9; 4:13—17; 1 Івана 2:1). Тож діапазон провин може бути і дуже широким, і дуже вузьким.

Так само і міра, до якої людина відступає від праведності, буває різна, і, звичайно, сила каяття повинна відповідати ступеню відхилення від праведності. Ізраїльтяни «далеко відпали» від Єгови і «танули» (буквально «зігнивали») від своїх гріхів (Ісаї 31:6; 64:5, 6; Єзекіїля 33:10, Кул.). Апостол Павло описує іншу ситуацію і каже, що «людина може зробити  якийсь хибний крок і не усвідомлювати цього». Він радить, щоб зрілі брати, виправляючи її, намагалися «робити це в дусі лагідності» (Галатів 6:1). Оскільки Єгова милосердно зважає на слабкості своїх служителів, їм не слід постійно мучити себе докорами за помилки, яких вони допустилися внаслідок успадкованої недосконалості (Псалом 103:8—14; 130:3). Якщо такі служителі сумлінно ходять Божими дорогами, вони можуть радіти (Филип’ян 4:4—6; 1 Івана 3:19—22).

Каятись може людина, яка мала добрі взаємини з Богом, але заблукала і втратила Божу прихильність і благословення (1 Петра 2:25). Ізраїльтяни перебували в угоді з Богом — вони були «святим народом», вибраним серед інших народів (Повторення Закону 7:6; Вихід 19:5, 6). Християни праведні перед Богом завдяки новій угоді, укладеній за посередництвом Христа (1 Коринфян 11:25; 1 Петра 2:9, 10). Каяття християнина, який заблукав, веде до відновлення його праведності перед Богом і, як результат, до благ і благословень (Єремії 15:19—21; Якова 4:8—10). Для тих же, хто не мав таких взаємин з Богом, як-от язичників за часів Божої угоди з Ізраїлем (Ефесян 2:11, 12), а також для людей будь-якої раси чи національності поза християнським збором, розкаяння — перша й головна умова для набуття праведності в Божих очах і можливості жити вічно (Дії 11:18; 17:30; 20:21).

Каятись може і одна людина, і багато людей разом. Наприклад, проповідування Йони спонукало жителів міста Ніневії — від царя «аж до найменшого» — розкаятись, оскільки в Божих очах усі вони були винні (Йони 3:5—9; Єремії 18:7, 8). Вся громада ізраїльтян-поверненців під впливом слів Ездри визнала спільну провину перед Богом і виразила розкаяння через своїх зверхників (Ездри 10:7—14; 2 Хронік 29:1, 10; 30:1—15; 31:1, 2). Коринфський збір розкаявся в тому, що терпів у себе людину, яка грубо порушувала християнські норми (2 Коринфян 7:8—11; 1 Коринфян 5:1—5). Навіть пророки Єремія і Даниїл не відмежовувались від провини, коли визнавали гріхи Юди, що призвели до її падіння (Плач Єремії 3:40—42; Даниїла 9:4, 5).