Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Підготовка учнів стала змістом мого життя

Підготовка учнів стала змістом мого життя

Життєпис

Підготовка учнів стала змістом мого життя

Розповіла Лінетт Пітерс

Вони прибули, щоб евакуювати нас. На даху будинку перебував снайпер. Морські піхотинці причаїлись у траві в стані повної бойової готовності. Того недільного ранку ми чимдуж бігли до місця, де нас очікував вертоліт. Ми з нашими друзями, місіонерами, намагалися зберігати спокій. Вертоліт миттєво здійнявся вгору, і через десять хвилин ми вже були в безпеці на борту військового корабля, який стояв поблизу узбережжя.

НАСТУПНОГО ранку ми дізналися, що повстанці розбомбили готель, в якому ми хотіли знайти притулок минулої ночі. Багаторічний неспокій у Сьєрра-Леоне в кінцевому результаті переріс у громадянську війну. Всі іноземці, в тому числі й ми, були змушені негайно покинути країну. Щоб дізнатись, чому я опинилась у такій ситуації, дозвольте мені розповісти все з початку.

Я виросла в Британській Гвіані, яка з 1966 року відома як Гайана. Там у 1950-х роках пройшло моє безтурботне дитинство. Більшість батьків прагнули, щоб їхні діти отримали освіту, тому від дітей очікували, що вони добре навчатимуться в школі. Я пригадую, як одного разу банківський службовець запитав мого батька: «Чому ви платите так дорого за навчання ваших дітей?» На що батько йому відповів: «Тільки найкраща освіта буде запорукою успіху в їхньому житті». У той час він вважав, що найліпшу освіту можна здобути в престижних школах. Але невдовзі батько почав думати інакше.

Коли мені було 11 років, моя мама почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Вона прийшла в Зал Царства разом з сусідкою. Почуте того вечора, переконало їх, що вони знайшли правду. Згодом моя мати розповіла іншій сусідці про те, що дізналася. Незабаром всі троє вже вивчали Біблію з місіонерками Дафні Гаррі (пізніше Бард) та Роуз Каффі. Не минуло й року, як мами та її подруги охрестились. А через п’ять років мій батько залишив Церкву адвентистів сьомого дня і також охрестився як Свідок Єгови.

Дві мої молодші сестри і я були старшими з десяти дітей. Ми провели багато щасливих годин у місіонерському домі, де жили Дафні і Роуз. З великим захопленням ми слухали їхні розповіді про випадки з польового служіння. Місіонерки випромінювали радість та невтомно турбувалися про духовний добробут інших. Саме їхній приклад посприяв моєму бажанню стати місіонеркою.

Що ж допомогло мені зосереджуватись на повночасному служінні, незважаючи на те, що чимало моїх родичів та однокласників були поглинуті навчанням та гонитвою за успішною кар’єрою? У моєму житті було багато хороших нагод і спокусливих пропозицій: я могла б присвятити себе вивченню права, музики, медицини чи будь-чого іншого. Проте мої батьки дали мені чудовий приклад і необхідне керівництво. Правда була змістом їхнього життя. Вони ретельно вивчали Біблію і присвятили себе тому, щоб допомагати іншим дізнаватися про Єгову *. Окрім того, батьки регулярно запрошували в наш дім повночасних служителів. Радість і щастя, які мали ці брати й сестри, ще більше зміцнили моє бажання зробити працю підготовки учнів змістом свого життя.

У 15 років я охрестилась. Відразу ж після закінчення середньої школи я стала піонеркою. Філоміна, яка працювала санітаркою, була першою, кому я допомогла зробити духовний поступ. Згодом вона присвятилася Богу й охрестилась. Радість, яку я відчула, коли побачила, як вона полюбила Єгову, підсилила моє бажання продовжувати повночасне служіння. Незабаром мені запропонували кращу роботу в одній з державних служб, де я працювала секретарем. Але я відмовилась від цієї пропозиції, оскільки прагнула й далі служити піонером.

Я все ще жила вдома, і місіонери відвідували нас. Їхні розповіді приносили мені надзвичайне задоволення! Спілкування з ними підкріпляло моє прагнення бути місіонеркою, хоча інколи моя мрія здавалася чимось малоймовірним. Як тоді, так і тепер, деякі місіонери отримують призначення в Гайану. Уявіть собі мої почуття, коли одного дня 1969 року я отримала запрошення навчатись у «Ґілеаді» — біблійній школі товариства «Вартова башта» в Брукліні (Нью-Йорк).

Несподіване призначення

У 48-му класі «Ґілеаду» навчалося 54 студенти з 21 країни. Неодружених сестер разом зі мною було сімнадцять. Хоча пройшло вже 37 років, у мене й досі яскраві спогади про ті п’ять місяців. Ми дізнавалися дуже багато нового: поглиблено вивчали біблійні істини, а також отримували практичні поради і вказівки, як майбутні місіонери. Я довідалась, наскільки важливо дотримуватися вказівок, мати зрівноважене ставлення до моди і залишатися стійкою за несприятливих обставин.

Мої батьки завжди наголошували на важливості відвідувати всі зібрання. Той, хто «захворів» і не був присутнім на зібранні в неділю, не міг раптово «одужати» й отримати дозвіл піти на концерт наступного вечора. Проте я інколи пропускала зібрання під час навчання в «Ґілеаді». Одного вечора у п’ятницю я намагалася пояснити Дону і Долорес Адамсам, чому я не зможу поїхати на зібрання. Ця подружня пара, що служила в Бетелі, зазвичай підвозила мене. Ох! Стільки домашніх завдань, показів! Де ж узяти часу ще й на Школу теократичного служіння і службове зібрання? Порозмовлявши зі мною, брат Адамс сказав: «Слухайся свого сумління». Я взяла до уваги його пораду і не пропустила зібрання не тільки того вечора, але й жодного іншого разу. Пройшли роки, та я й досі не дозволяю, аби щось перешкоджало мені, окрім дуже поважних причин, відвідувати християнські зібрання.

Приблизно через два з половиною місяці навчання студенти почали вести розмови про майбутні призначення. Я завжди думала, що знову поїду до Гайани, де була дуже велика потреба в проповідниках доброї новини. Уявіть собі мої почуття, коли мені повідомили, що я не повернуся туди. Натомість я отримала призначення у Сьєрра-Леоне (Західна Африка). Якою ж вдячною я була Єгові за те, що він зрештою виконав моє бажання стати місіонером і служити далеко від дому!

Потрібно так багато дізнатися

«Яка краса!» Ці слова якнайкраще передають мої перші враження про Сьєрра-Леоне. Це край з багатьма пагорбами й горами, затоками та узбережжям. А втім, справжньою окрасою цієї західноафриканської країни є її мешканці. Їхня любов і доброта настільки зворушують, що навіть іноземці почуваються тут немов удома. Це дуже допомагає новим місіонерам долати почуття туги за рідною домівкою. Мешканці Сьєрра-Леоне дуже люблять розповідати про свої звичаї та культуру й особливо допомагати незнайомцям опановувати кріо — змішану мову, якою розмовляють у цій країні.

Місцеві люди, що говорять мовою кріо, знають багато цікавих приказок. Ось одна з них: «Мавпи працюють — бабуїни їдять». Ця приказка означає, що той, хто сіє, не завжди жне. Як же влучно вона змальовує несправедливість, поширену у світі! (Ісаї 65:22).

Проповідницьке служіння і підготовка учнів у цій країні приносили добрі плоди. Важко було знайти когось, хто б не цікавився Біблією. Протягом років місіонери та вісники, які давно в правді, допомагали людям — молодим і старшим — різного становища й походження ставати на шлях правди.

Моїм першим партнером у місіонерському служінні була невтомна Ерла Хілл. Дбайливу турботу про інших та виконання обов’язків у місіонерському домі вона вважала такими ж важливими, як і ревну участь у служінні. Ерла допомогла мені зрозуміти, наскільки важливо знайомитися з сусідами, відвідувати хворих братів і сестер та зацікавлених, а також, коли можливо, бути присутньою на похоронах. Я навчилася від неї, що після польового служіння в території було б доречно відвідувати братів і сестер, які там живуть. Варто завжди заходити до них хоча б на хвильку, щоб привітатися. Завдяки такій сердечній турботі в мене невдовзі з’явилося багато матерів, братів, сестер та друзів, і ця місцевість стала моєю домівкою (Марка 10:29, 30).

З усіма місіонерами, з якими мені довелося співпрацювати, я розвинула міцну дружбу. Серед них Адна Берд, яка служила в Сьєрра-Леоне з 1978 по 1981 роки і жила разом зі мною, та Шерил Ферґюсон, з якою я мешкаю ось уже 24 роки.

Громадянська війна приносить випробування

У 1997 році, приблизно через місяць після присвячення нових будівель філіалу, в Сьєрра-Леоне розпочалася громадянська війна. Ми були змушені покинути країну, як я згадала на початку моєї розповіді. Шість років перед тим на нас справила сильне враження віра наших братів, які втекли у Сьєрра-Леоне з охопленої війною Ліберії. Деякі брати втратили все, що мали. Проте, незважаючи на скрутні обставини, вони кожного дня брали участь у проповідницькому служінні. Нас глибоко зворушила їхня любов до Єгови і до людей.

Тепер ми самі були біженцями у Гвінеї. Подібно до братів з Ліберії, ми і далі покладалися на Єгову і ставили на перше місце справи Царства. Через рік нам вдалось повернутися до Сьєрра-Леоне, але пройшло лише сім місяців, і війна продовжилася, тому нас знову евакуювали до Гвінеї.

Нам сказали, що члени одного з воюючих угруповань захопили наш місіонерський дім у Кіссе (передмістя Фрітауна) і що все наше майно розграбоване та знищене. Але ми не занепали духом, а, навпаки, були вдячні за те, що залишилися живими. Маючи обмаль матеріальних статків, ми все ж були стійкими за таких несприятливих обставин.

Після того як нас вивезли вдруге, ми з Шерил залишились у Гвінеї. Потрібно було вивчати французьку мову. Деякі місіонери швидко опановували мову, особливо не переймаючись помилками, які вони допускали. Що ж до мене, то сама думка про те, щоб говорити граматично неправильно, була ненависною мені. Тому французькою я розмовляла тільки тоді, коли виникала потреба. Це було нелегко. Кожного дня я нагадувала собі, що в Гвінеї я для того, аби допомагати іншим пізнати Єгову.

Поволі я прогресувала у вивченні мови, прислухаючись до тих, хто добре володів французькою. Також мені допомагали діти в християнському зборі, які завжди щирі й відверті. Аж ось несподівано прийшла своєчасна допомога від організації Єгови. У «Нашому служінні Царству» за вересень 2001 року були дані поради, як пропонувати журнали, а також книжки і брошури людям різних релігійних вірувань. Тепер я почуваюся впевненіше в служінні, хоча мені буває важко підбирати необхідні слова французькою, як це я могла б робити рідною мовою.

Те, що я виростала у великій сім’ї, допомагало мені пристосовуватися до життя з багатьма людьми. Якось у місіонерському домі нас проживало аж сімнадцятеро. Протягом 37 років місіонерського служіння я мешкала в одному домі з більш ніж 100 місіонерами. Яким же привілеєм для мене була нагода познайомитися з цими братами і сестрами! Хоча кожен з них має свою неповторну особистість, всі вони працюють заради спільної мети. Яку ж радість відчуваєш, коли співпрацюєш з Богом і бачиш, як люди стають по стороні біблійної правди! (1 Коринфян 3:9).

За ці роки я пропустила багато важливих подій у житті моєї сім’ї, як-от весілля більшості моїх молодших братів і сестер. Також я не можу так часто, як бажаю, бачити своїх племінниць та племінників. Це вимагає великої жертовності від мене і моєї родини. Всі мої рідні завжди щиро заохочували мене залишатися в місіонерському служінні.

Незважаючи на те, що я покинула рідну домівку, місіонерське служіння приносить мені велику втіху. Хоча я вирішила залишатися неодруженою, в мене є багато духовних дітей. Це не тільки ті, з ким я вивчала Біблію, але й інші брати і сестри, які стали моїми друзями. Окрім того, я бачила, як їхні діти росли, одружувалися і виховували своїх дітей у правді. Дехто з них, подібно до мене, зробив працю підготовки учнів змістом свого життя.

[Примітка]

^ абз. 9 Моя мати служила повночасним піонером понад 25 років, а батько, вийшовши на пенсію, розпочав допоміжне піонерське служіння.

[Карти на сторінці 15]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Мене призначили в Сьєрра-Леоне (Західна Африка).

ГВІНЕЯ

СЬЄРРА-ЛЕОНЕ

[Ілюстрація на сторінці 13]

Дві мої молодші сестри, які разом зі мною провели багато приємних годин з місіонерами у 1950-х роках.

[Ілюстрація на сторінці 14]

Разом з іншими студентами 48-го класу школи «Ґілеад».

[Ілюстрація на сторінці 16]

Присвячення будівель філіалу в Сьєрра-Леоне.