Життєпис

Сповнені рішучості виконувати служіння

Розповіла Ліна Дейвісон

«Нічого не бачу. Все пливе перед очима»,— нерозбірливо сказав пілот невеликого літака. Через хвилю руки пілота зісковзнули зі штурвала і він знепритомнів у сидінні. Мій чоловік, який не вмів кермувати літаком, безнадійно намагався привести пілота до тями. Перед тим як розповісти про наш чудесний порятунок, хочу пояснити, чому ми опинилися на борту цього літака, що летів над Папуа — Новою Гвінеєю, одним з найвіддаленіших куточків землі.

Я НАРОДИЛАСЬ 1929 року в Австралії. Виростала в Сіднеї, столиці Нового Південного Уельсу. Мій батько, Білл Мескет, був комуністом і, що досить дивно, вірив у Бога. У 1938 році він навіть погодився підписати національну петицію, яка дозволяла Джозефу Рутерфорду зі всесвітнього центру Свідків Єгови виголосити промову в ратуші Сіднея.

«Він, мабуть, говоритиме щось важливе»,— сказав тоді тато. Через вісім років ми довідалися про суть тієї промови. Тато запросив додому Нормана Белотті, щоб поговорити про Біблію. Цей брат був піонером, тобто повночасним служителем Свідків Єгови. Наша сім’я швидко прийняла біблійну правду і невдовзі почала дуже активне християнське служіння.

 Всередині 1940-х років я припинила навчання в школі, щоб допомагати мамі, яка була хронічно хвора. Я також шила одяг. Суботніми вечорами я, моя сестра Роуз і група піонерів проповідували на вулиці біля ратуші Сіднея. У 1952 році мій старший брат Джон закінчив у США місіонерську школу «Ґілеад» і отримав призначення до Пакистану. Я теж любила служіння і хотіла наслідувати його приклад. Тому наступного року я почала служити сталим піонером.

Одруження і місіонерська праця

Невдовзі після того я зустріла Джона Дейвісона, який служив у філіалі Свідків Єгови в Австралії. Мене вразила його смиренність, скромність, рішучість і сильний характер. Протягом Другої світової війни Джона тричі ув’язнювали за дотримання християнського нейтралітету. Разом ми вирішили цілковито зосередитись на християнському служінні.

У червні 1955 року ми з Джоном одружилися. Ми купили автобус з наміром переробити його на житловий автофургон і використовувати його для проповідування у віддалених територіях Австралії. Наступного року прозвучав заклик, щоб Свідки переїжджали до Нової Гвінеї, північно-східної частини великого острова, що на північ від Австралії *. У цьому куточку світу ще ніхто не проголошував звістки про Царство. Ми відразу зголосились.

У той час приїхати до Нової Гвінеї можна було, лише уклавши договір про роботу з повним робочим днем. Тож Джон почав шукати роботу. Невдовзі він уклав угоду з лісопильнею на острові Нова Британія, який набагато менший і належить до Нової Гвінеї. Через кілька тижнів ми вирушили в наше нове призначення і в липні 1956 року прибули до Рабаула, що в Новій Британії. Там ми чекали шість днів на човен, щоб дістатися до затоки Вотерфолл Бей.

Служіння у Вотерфолл Беї

Після кількох днів важкого плавання ми прибули до великої затоки Вотерфолл Бей, приблизно за 240 кілометрів на південь від Рабаула. Тут на просіці у джунглях була величезна лісопильня. Того ж вечора, коли всі робітники сиділи за обіднім столом, хазяїн сказав: «До речі, пане і пані Дейвісон, у цій компанії прийнято, щоб кожен працівник повідомляв про свою релігію».

Ми були цілком певні, що не існувало такої вимоги, але оскільки ми відмовлялися курити, це, очевидно, ви́кликало підозру. У всякому разі, Джон відповів: «Ми Свідки Єгови». Запанувала мертва тиша. Чоловіки, які були ветеранами Другої світової війни, мали упередження до Свідків через їхню нейтральну позицію під час  війни. Відтоді вони шукали будь-якої нагоди, щоб ускладнити нам життя.

Спершу хазяїн відмовився дати нам холодильник і кухонну плиту, хоча ми мали на це повне право. Їжа швидко псувалась. Ми були змушені готувати на пошкодженій плиті, яку знайшли в джунглях. Потім місцевим селянам заборонили продавати нам свіжі продукти, і нам довелось споживати будь-які знайдені овочі. До того ж нас прозвали шпигунами і пильно стежили, чи ми навчаємо когось Біблії. Згодом я заразилася малярією.

Однак ми були сповнені рішучості виконувати служіння. Ми попросили двох молодих місцевих працівників лісопильні, які говорили англійською, навчити нас тамтешньої мови, меланезійського піджина. А ми проводили з ними вивчення Біблії. У вихідні ми багато подорожували, начебто оглядаючи визначні місця. Дорогою ми обережно свідчили всім сільським жителям, яких зустрічали. А ті, з ким ми вивчали Біблію, допомагали нам порозумітися з ними. Ми перепливали стрімкі ріки і бачили, як уздовж берегів грілися на сонці велетенські крокодили. Окрім однієї небезпечної ситуації, з якої нам ледве вдалося врятуватись, ці загрозливі хижаки рідко завдавали нам клопотів.

Посібники для навчання

Наше служіння розширювалось, і ми вирішили друкувати прості буклети з біблійною звісткою, щоб роздавати їх тим, хто цікавився правдою. Наші зацікавлені з лісопильні допомогли нам перекласти перший з них. Багато ночей ми провели, друкуючи сотні таких буклетів. Ми роздавали їх селянам, а також морякам, які запливали в нашу місцевість.

У 1957 році нас відвідав і підбадьорив Джон Катфорт, досвідчений роз’їзний служитель *. Він запропонував використовувати малюнки під час проповідування людям, які не вміють читати. Брат Катфорт і мій чоловік придумали багато простих графічних зображень, котрі пояснювали основні біблійні вчення. Ми затратили безліч годин, щоб перемалювати ці ілюстрації в зошити для зацікавлених. Кожен учень отримав по примірнику і потім використовував його, щоб проповідувати іншим. Цей метод навчання зрештою застосовувався по цілій країні.

Через два з половиною роки закінчився термін нашого трудового договору і ми отримали дозвіл на проживання в країні.  Тому ми прийняли запрошення розпочати спеціальне піонерське служіння.

Знову до Рабаула

Наш човен, пливучи на північ до Рабаула, зупинився на ніч у місцевості Вайд Бей біля плантації копри і какао. Власники плантації, старше подружжя, хотіли залишити роботу і поїхати в Австралію. Вони запропонували Джону бути управителем плантації. Пропозиція була дуже спокуслива. Але коли ми того ж вечора обговорили справу, то дійшли висновку, що не приїхали до Нової Гвінеї з метою збагачення. Ми були сповнені рішучості служити піонерами. Отож наступного дня ми повідомили це подружжя про наше рішення і поплили на човні далі.

Прибувши в Рабаул, ми приєдналися до невеликої групи Свідків, які теж переїхали сюди з інших країн. Місцеві жителі виявили велике зацікавлення звісткою про Царство, і ми розпочали багато біблійних вивчень. Ми проводили християнські зібрання в орендованому залі. На зібрання приходило до 150 осіб. Чимало з них прийняли правду і поширювали добру новину про Боже Царство в інших куточках країни (Матвія 24:14).

Ми також відвідали Вунабел, село приблизно за 50 кілометрів від Рабаула, де люди щиро цікавилися біблійною правдою. Невдовзі це привернуло увагу впливового тамтешнього католика. З групою парафіян своєї церкви він перервав наше щотижневе біблійне вивчення і вигнав нас з села. Коли ми дізналися, що наступного тижня можуть виникнути більші проблеми, то попросили поліцію нас супроводжувати.

Того дня вздовж усієї дороги стояли католики і глузували з нас. Багато з них були готові закидати нас камінням. Тим часом священик зібрав у селі сотні членів племені. Поліцейські запевнили нас, що ми маємо право проводити наші зібрання. Вони проклали нам шлях крізь натовп. Проте, як тільки ми почали зібрання, священик підбурив натовп. Поліція була не в змозі вгамувати шалену юрбу. Тож начальник поліції радив нам піти геть і швидко повів нас до нашої машини.

Народ товпився навколо нас, сипав прокльонами, плював і погрожував кулаками, а священик стояв, склавши руки, і сміявся. Коли ми від’їхали, начальник поліції сказав, що це була найгірша ситуація, яку він бачив. Хоча більшість людей у Вунабелі були залякані розлюченим натовпом, один зацікавлений відважно обстоював правду про Царство. Відтоді сотні інших людей по всій Новій Британії зайняли таку ж позицію.

Проповідуємо в Новій Гвінеї

У листопаді 1960 року ми отримали призначення до Маданґа, великого міста на північному узбережжі Нової Гвінеї, головного острова. Тут ми з Джоном мали багато пропозицій працювати повний робочий день. Одна компанія пропонувала мені управляти крамницею одягу. Інша хотіла, щоб я перешивала одяг. Деякі емігрантки навіть радили мені відкрити власний магазин одягу. Пам’ятаючи про нашу мету, ми ввічливо відмовлялися від цих та інших пропозицій (2 Тимофія 2:4).

Територія в Маданзі була плідною, і там невдовзі став процвітати збір. До віддалених сіл ми добиралися пішки або ж на мотоциклі і проповідували в них декілька днів. Ми ночували в покинутих вздовж дороги хатках, постеливши собі скошену траву. Консервовані продукти, сухе печиво і сітка від комарів — це все, що в нас було.

 Якось ми відвідали групу зацікавлених у Талідізі, селі приблизно за 50 кілометрів на північ від Маданґа. Оскільки ця група зробила гарний духовний поступ, директор місцевої школи заборонив їм вивчати Біблію в громадському місці. Пізніше він підбурив поліцію зруйнувати їхні домівки, а їх самих вигнати в хащі. Але вождь сусіднього села дозволив групі жити на його землі. З часом привітний вождь прийняв біблійну правду, і в цій території побудували сучасний Зал Царства.

Переклад і роз’їзна праця

Лише через два роки після того, як 1956 року ми приїхали до Нової Британії, нам з Джоном запропонували перекладати біблійні публікації меланезійським піджином. Цю працю ми виконували багато років. А в 1970 році нас запросили служити перекладачами у філіалі в Порт-Морсбі, столиці Папуа — Нової Гвінеї. Там ми також проводили мовні курси.

У 1975 році ми повернулися до Нової Британії і почали роз’їзне служіння. Наступних 13 років ми літали, плавали, їздили й ходили пішки, побувавши майже в кожному куточку країни. У дорозі в нас було багато небезпек, включаючи описаний на початку статті випадок. Тоді наш літак наближався до злітно-посадочної доріжки в місті Кандріан, що в Новій Британії, а пілот знепритомнів від сильного приступу гастриту. У той час як літак на автопілоті кружляв над джунглями, Джон відчайдушно намагався привести пілота до тями. Зрештою він опритомнів, йому в очах прояснилось і він так-сяк посадив літак. Потім знову знепритомнів.

Відчиняються двері до іншої діяльності

У 1988 році нас призначили до Порт-Морсбі, щоб ми дбали про дедалі більші потреби перекладачів у філіалі. Одним з наших обов’язків було навчання нових перекладачів. Родина Бетелю в той час налічувала приблизно 50 осіб. Усі ми жили в маленьких кімнатах. Ми з Джоном вирішили залишати прочиненими двері кімнати, щоб члени родини та гості заходили до нас і знайомились з нами. Таким чином ми дуже зблизилися з нашою родиною і могли виявляти одне одному щиру любов і надавати підтримку.

У 1993 році від серцевого приступу помер Джон. Я відчула, ніби частинка мене теж померла. Ми були одружені 38 років і провели весь цей час разом у служінні. Все ж я була сповнена рішучості з допомогою Єгови продовжувати служіння (2 Коринфян 4:7). Двері моєї кімнати залишалися прочиненими, і молоді брати й сестри далі відвідували мене. Таке благотворне спілкування допомогло мені зберігати позитивне мислення.

Через погіршення здоров’я у 2003 році мене призначили служити у філіалі в Сіднеї (Австралія). Сьогодні мені 77 років, і я продовжую повночасно працювати в перекладацькому відділі та брати активну участь у праці проповідування. Мої друзі, духовні діти й онуки завжди є для мене джерелом радості.

Двері моєї кімнати в Бетелі й далі залишаються прочиненими, і я дуже часто маю гостей. Коли мої двері зачинені, брати й сестри нерідко стукають, аби дізнатися, що сталось. Поки битиметься моє серце, я буду сповнена рішучості виконувати служіння і поклонятися моєму Богу, Єгові (2 Тимофія 4:5).

[Примітки]

[Карти на сторінці 18]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

НОВА ГВІНЕЯ

АВСТРАЛІЯ

Сідней

ІНДОНЕЗІЯ

ПАПУА — НОВА ГВІНЕЯ

Талідіґ

Маданґ

ПОРТ-МОРСБІ

НОВА БРИТАНІЯ

Рабаул

Вунабел

Вайд Бей

Вотерфолл Бей

[Відомості про джерело]

Карта і земна куля: Based on NASA/Visible Earth imagery

[Ілюстрація на сторінці 17]

З Джоном на конгресі в Лае (Нова Гвінея), 1973 рік.

[Ілюстрація на сторінці 20]

У філіалі в Папуа — Новій Гвінеї, 2002 рік.