Життєпис

Служити Єгові — незрівнянна честь

Розповіла Зера Стайґерс

Мій любий чоловік, з яким ми разом служили повночасно, помер у 1938 році. Я залишилась з двома синами — один був ще немовлям, а другий мав десять років. Мені хотілося продовжувати повночасне служіння. Але чи це можливо в моїй ситуації? Дозвольте розповісти про себе трохи більше.

Я НАРОДИЛАСЯ 27 липня 1907 року в штаті Алабама (США). Невдовзі батьки з двома моїми братиками і сестрою переїхали до штату Джорджія. Потім ми поїхали до Теннессі, а згодом оселилися в околиці міста Тампи (штат Флорида). Там 1916 року я побачила «Фото-драму сотворення». Кіноіндустрія в той час лише зароджувалась, тож усім дуже подобалась «Фото-драма».

Мої батьки з великим задоволенням читали журнал «Вартова башта» й інші біблійні публікації. Тато, хоча й цікавився літературою Дослідників Біблії (так тоді називались Свідки Єгови), мало спілкувався з ними. А от мама ходила на їхні зібрання і брала нас з собою. Коли ми переїхали до міста Найлза (штат Мічиган), то стали регулярно відвідувати зібрання в місті Саут-Бенді (Індіана). Нам доводилось щоразу долати поїздом понад 16 кілометрів.

 Зрештою 22 липня 1924 року я охрестилась на знак присвячення Єгові. Мама, котра вже була охрещена, невдовзі стала колпортером (так колись називали повночасних служителів Свідків Єгови). Її приклад, а також приклади інших ревних проповідників розбудили в мені бажання розпочати повночасне служіння.

Подружнє життя

У 1925 році на конгресі в місті Індіанаполісі (штат Індіана) я познайомилася з братом Джеймсом Стайґерсом з Чикаго. Джеймс був ревним служителем Єгови, і це мені дуже сподобалось. Я жила приблизно за 160 кілометрів від Чикаго, тому ми не часто бачились. Тоді в Чикаго був лише один збір і брати проводили зібрання в орендованій кімнаті на другому поверсі. Джеймс часто писав мені листи і підбадьорював духовно. У грудні 1926 року ми одружились, а через рік у нас народився син Едді.

Невдовзі після цього ми з Джеймсом розпочали піонерське служіння. У ті найпрекрасніші для нас роки ми служили у восьми штатах — Мічигані, Луїзіані, Міссісіпі, Південній Дакоті, Айові, Небрасці, Каліфорнії та Іллінойсі. Але коли Джеймс став хворіти, у нас з’явились проблеми.

Ми стикнулися з фінансовими труднощами й у 1936 році мусили повернутись до Чикаго та жити з чоловіковою мамою, яка також була Свідком. Потім я завагітніла другою дитиною. Джеймсу ставало дедалі гірше, тому я була змушена працювати в кафетерії менше ніж за долар на день. Свекруха дуже добре ставилась до нас, дбала, щоб ми мали вдосталь їжі, і ніколи не вимагала за це грошей.

Джеймс приблизно два роки страждав від енцефаліту, запалення мозку. Він уже не міг водити автомобіль і проповідувати від дому до дому, але ніколи не пропускав нагоди свідчити про Єгову. Аби дбати про сім’ю матеріально, я припинила повночасне служіння і стала працювати на різних роботах. На жаль, у липні 1938 року Джеймс помер.

Наш син Боббі народився 30 липня 1938 року, лише через вісім днів після смерті чоловіка. Свекруха не радила мені лягати в державну лікарню. Вона подбала, аби мене поклали в хорошу лікарню і щоб за мною доглядав її лікар. Усі витрати вона взяла на себе. Я глибоко вдячна їй за таку християнську любов.

Знову в повночасному служінні

Я жила зі свекрухою, доки Боббі не виповнилося 2 роки, а Едді — 12. Мені треба було пристосовуватись до нових обставин, проте бажання служити Єгові повночасно не вгасало. У 1940 році на конгресі в місті Детройті (штат Мічиган) я познайомилась з подружжям, яке служило піонерами. Вони заохотили мене переїхати в Південну Кароліну і там розпочати піонерське служіння. Тож я придбала за 150 доларів автомобіль «Понтіак» 1935 року випуску і стала готуватись до переїзду. Коли 1941 року США втягнулися в Другу світову війну, я зі своїми двома хлопчиками переїхала на південь і знову розпочала повночасне служіння.

Спершу в Південній Кароліні ми жили в місті Камдені, потім у Литл Рівері,  а згодом у місті Конвеї. Там я придбала невеличкий трейлер. Власник однієї з бензозаправок дозволив мені ставити трейлер на його стоянці та користуватися газом, електрикою і туалетом. Під час Другої світової війни бензин продавали в обмеженій кількості. Тому я купила вживаний велосипед. Коли в 1943 році я хотіла припинити служіння через те, що вже не мала грошей, мене призначили спеціальною піонеркою. Щомісяця мені давали відшкодування, завдяки чому я могла утримувати сім’ю. Озираючись у минуле, я бачу, що Єгова завжди про мене піклувався.

Того часу в Конвеї не було Свідків і мені доводилось ходити в служіння лише зі своїми дітьми. Я написала про цю проблему братам, і 1944 року Єгова благословив мене чудовою партнеркою Едіт Волкер, яка теж була спеціальним піонером. Ми прослужили разом у різних місцевостях 16 років. Потім Едіт стала хворіти й повернулася в Огайо.

Незабутні благословення

З тих часів я назавжди запам’ятала 13-літню Альберту, котра жила в Конвеї. Дівчинка доглядала свою бабусю, яка була інвалідом, та двох молодших братиків. Я вивчала з Альбертою Біблію. Вона дуже полюбила правду та відразу почала ділитись нею з іншими. Закінчивши школу в 1950 році, Альберта стала піонеркою. Відтоді минуло 57 років, а вона й далі залишається в повночасному служінні!

У 1951 році мене й Едіт призначили на якийсь час до Рок-Гілла (штат Південна Кароліна), де жило лише кілька Свідків. Після цього ми служили три роки в Елбертоні (штат Джорджія). Потім ми знову повернулися в Південну Кароліну і служили там з 1954 до 1962 року. У місті Валгаллі я познайомилась з літньою жінкою Нетті, яка мала проблеми зі слухом. Вона жила сама у сільській місцевості. Біблійне вивчення з нею проходило доволі незвично: жінка читала абзац, я вказувала їй на запитання до нього, а вона показувала мені відповідь в абзаці.

Коли Нетті щось не розуміла, то писала своє запитання на клаптику паперу, а я писала на ньому відповідь. Нетті настільки полюбила біблійну правду, що почала ходити на зібрання та брати участь у служінні від дому до дому. Вона проповідувала сама, але я завжди була неподалік і могла при потребі їй допомогти.

Під час служіння в місті Валгаллі зламався мій старенький автомобіль. Невдовзі з’явилась нагода купити авто за 100 доларів, але я, на жаль, не мала таких грошей. Я розповіла про це братові, який мав власний бізнес, і він позичив мені цю суму. Невдовзі прийшов лист від моєї сестри, в якому говорилося, що після смерті батька на його рахунку в банку залишились гроші. Мої брати й сестра вирішили вислати їх мені. Це було якраз 100 доларів.

Піонерське служіння з синами

Едді та Боббі з раннього дитинства ходили зі мною проповідувати від дому до дому. Тоді наркоманія і неморальність не були ще настільки поширені. Ми вели  просте життя і зосереджувались на проповідницькому служінні. Саме це допомогло мені уникнути багатьох проблем, з якими сьогодні стикаються християнські батьки, виховуючи дітей у правді.

Едді, закінчивши вісім класів у місті Камдені, почав разом зі мною піонерувати. Це були чудові часи. Потім він став служити у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні, де прослужив з 1947 до 1957 року. У 1958 році Едді одружився з Альбертою, з якою я колись вивчала Біблію. І вони продовжили піонерське служіння. У 2004 році нас трьох запросили на Школу піонерів. Як же це було приємно!

Пригадую, як багато років тому маленький Боббі просив Єгову допомогти мені знайти бензин, щоб поїхати на біблійні вивчення. Усе життя Боббі любив служіння і кілька років був повночасним піонером. На жаль, Боббі теж спіткало велике горе. У 1970 році під час пологів померла його дружина, з якою він прожив неповних два роки. При пологах померли і дівчатка-близнюки. Ми завжди жили з Боббі неподалік одне від одного і підтримували дуже близькі стосунки.

І далі в піонерському служінні

У 1962 році мене призначили до збору міста Ламбертона (штат Північна Кароліна). У цьому зборі я служу вже 45 років. До 84 років я сама їздила на авто. Тепер на зібрання і в служіння мене возить одна сім’я зі збору.

Я маю ходунки та інвалідний візок, але не користуюся ними, бо ще добре ходжу сама. У мене завжди було міцне здоров’я, і я вдячна за це Єгові. Лише нещодавно в мене почалися проблеми із зором. Я ніколи не пропускаю зібрань, хіба що дуже хвора. Нині я належу до повночасних піонерів, для яких через вік зменшена норма годин. Як же я радію, що і далі служу повночасно.

Понад 70 років я служу піонером і хочу щиро сказати, що Єгова завжди мені допомагав *. Зізнаюсь, я ніколи не вирізнялась якимись винятковими розумовими здібностями чи особливою спритністю. Єгова добре знає про мої обмеження та мої зусилля, і я вдячна, що він послуговується мною.

На мою думку, ми повинні віддавати Єгові найкраще, адже усе, що маємо, походить від нього. До кінця життя я хочу служити піонером, бо це справді незрівнянна честь! Я молюся, щоб Єгова послуговувався мною цілу вічність.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 13]

Ми з чоловіком їздили на цьому авто, коли служили колпортерами.

[Ілюстрація на сторінці 14]

Я з синами (1941 рік).

[Ілюстрація на сторінці 15]

З Едді та Боббі.