Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Завдяки Єгові ми вижили в тяжкі часи тоталітаризму

Завдяки Єгові ми вижили в тяжкі часи тоталітаризму

Життєпис

Завдяки Єгові ми вижили в тяжкі часи тоталітаризму

Розповів Хенрик Дорник

Я НАРОДИВСЯ 1926 року в Руді Шльонській, гірничому місті поблизу Катовіце, що на півдні Польщі. Мої батьки були ревними католиками. Вони навчали нас — мене, мого старшого брата Бернарда і двох молодших сестер, Розу й Едиту,— молитися, ходити на церковні служби і дотримуватись тайни причастя.

У наш дім завітала біблійна правда

Одного січневого дня 1937 року, коли мені було десять років, батько повернувся додому дуже задоволений. Він приніс з собою велику товсту книгу, яку йому дали Свідки Єгови. Тато сказав: «Діти, подивіться, що я маю. Це Святе Письмо!» Ніколи раніше я не бачив Біблії.

Католицька церква вже довгий час сильно впливала на мешканців Руди Шльонської та її околиць. Духівництво мало дружні стосунки з власниками копалень і вимагало цілковитого послуху від гірників та їхніх сімей. Якщо якийсь гірник не приходив на літургію чи відмовлявся сповідатись, його вважали невіруючим і звільняли з копальні. Така ж загроза нависла і над татом, бо він спілкувався зі Свідками Єгови. Але коли священик прийшов до нас додому, тато перед усіма викрив його релігійне лицемірство. Зніяковілий священик більше не хотів мати проблем, і тому батька не звільнили.

Розмова тата зі священиком зміцнила моє рішення вивчати Біблію. Поступово я полюбив Єгову і розвинув з ним дружбу. Через кілька місяців після татового протиборства зі священиком ми відвідали Спомин Христової смерті. Тоді батька представили групі з 30 осіб, сказавши: «Це Йонадав». Невдовзі я довідався, що «Йонадави» — це християни, в яких земна надія, і що їхнє число має зростати * (2 Царів 10:15—17).

«Хлопче, чи знаєш ти, що таке хрещення?»

Батько прийняв правду, перестав пити і став добрим сім’янином. Однак мама не поділяла його релігійних поглядів і казала, що краще б він був католиком і поводився так, як раніше. А втім, після того як вибухнула Друга світова війна, мама побачила, що ті самі священики, які молилися за перемогу Польщі над загарбницькою Німеччиною, тепер складали подяки Богові за успіх Гітлера. Пізніше, 1941 року, мама почала разом з нами служити Єгові.

Ще до того я хотів охреститися на символ свого присвячення Богові, але старійшини збору вважали, що я замолодий. Вони казали мені почекати. Зрештою 10 грудня 1940 року в невеликій кімнаті Конрад Ґрабовий (вірний брат, який пізніше помер у концтаборі) поговорив зі мною. Цей проникливий брат поставив мені п’ять запитань і, будучи задоволений відповідями, охрестив мене. Одне з цих питань звучало: «Хлопче, чи знаєш ти, що таке хрещення?» Також він запитав: «Чи ти знаєш, що, оскільки йде війна, тобі скоро доведеться зробити вибір, кому бути вірним: Гітлеру чи Єгові? І чи знаєш, що твоє рішення може коштувати тобі життя?» Я без вагань відповів, що знаю.

Початок переслідувань

Чому Конрад Ґрабовий поставив такі конкретні запитання? У 1939 році німецька армія напала на Польщу, і після того наша віра і непорочність були сильно випробувані. Кожного дня зростала напруга через постійні повідомлення про те, що братів і сестер арештовують, депортують і садять у в’язниці та концтабори. Невдовзі і ми зазнали таких самих випробувань.

Нацисти хотіли перетворити молоде покоління — в тому числі й нас, чотирьох дітей,— на завзятих поборників «третього рейху». Оскільки мої батьки кілька разів відмовлялися поставити свої підписи в списку людей, які мали або хотіли отримати німецьке громадянство, їх позбавили батьківських прав. Тата відіслали до концтабору в Освенцімі. У лютому 1944 року мене з братом помістили у виправний заклад для малолітніх злочинців у Ґродкуві (Ґроткау) неподалік Ниси, а сестер відправили до католицького жіночого монастиря в Чарновонсах (Клостербрюк) біля Ополе. Нас хотіли змусити відмовитися від поглядів наших батьків, адже ці погляди, за словами влади, були обманливими. Мама залишилася вдома сама.

Кожного ранку на подвір’ї виправного закладу для малолітніх злочинців піднімали прапор зі свастикою і нам наказували, щоб ми правою рукою салютували прапору і вигукували «Хайль Гітлер». Це було важке випробування віри, але ми з Бернардом рішуче відмовлялися йти на компроміс. Нас жорстоко били за «нешанобливу» поведінку. Наступні спроби зламати наш дух також зазнали невдачі, тож есесівці зрештою поставили нам ультиматум: «Підпишіть заяву про відданість німецькій державі та вступіть до вермахту [німецької армії] або ж вас відішлють у концентраційний табір».

У серпні 1944 року органи влади офіційно постановили відправити нас у концтабір. Вони заявили: «Їх неможливо переконати. Мучеництво приносить їм радість. Їхня бунтарська позиція загрожує цілому виправному закладу». Мені не хотілось бути мучеником, все ж страждання, які я зносив з мужністю та гідністю, приносили мені радість, оскільки вони свідчили про мою відданість Єгові (Дії 5:41). Звичайно, сам я не зміг би витримати страждань, яких довелось мені зазнати. Проте палкі молитви наближали мене до Єгови, і він став для мене надійним Помічником (Євреїв 13:6).

У концтаборі

Невдовзі мене відправили до концтабору Ґросс-Розен у Сілезії. Я отримав тюремний номер і фіолетовий трикутник, який вирізняв усіх Свідків Єгови. Есесівці запропонували мені звільнення з табору і навіть можливість стати офіцером нацистської армії за однієї умови. Вони сказали: «Ти повинен зректися поглядів Дослідників Біблії, які є абсолютно неприйнятними для „третього рейху“». Інші в’язні не отримували подібної пропозиції. Тільки Свідки Єгови могли звільнитися таким чином з табору. Але я, подібно до багатьох інших братів, рішуче відмовився від такого «привілею». Есесівці погрожували: «Бачиш комин крематорію? Добре все обміркуй, інакше вийдеш звідси лише через нього». Моя відповідь залишилася незмінною. І тоді мене переповнив «Божий мир, який неможливо збагнути розумом» (Филип’ян 4:6, 7).

Я молився про те, щоб мати змогу спілкуватись зі співвіруючими в таборі, і Єгова відповів на мої молитви. Ґустав Баумерт, один з вірних братів, ніжно і з любов’ю піклувався про мене. Безсумнівно, Єгова став для мене «Батьком глибокого співчуття та Богом усілякої потіхи» (2 Коринфян 1:3).

Через кілька місяців російські війська підійшли до табору і змусили нацистів швидко евакуювати в’язнів. Коли ми готувались до відправки, я з братами, ризикуючи своїм життям, вирішив піднятися до жіночих бараків, щоб довідатись про 20 наших духовних сестер. Серед них були Ґертруд Отт і Ельза Абт *. Побачивши нас, вони швидко підбігли, і ми обмінялися словами підбадьорення. Після цього сестри разом заспівали пісню Царства, яка містить такі слова: «Той, хто є вірний, відданий Богу, хай не лякається він» *. Ми не могли стримати сліз.

В інший табір

Пусті вагони для вугілля нацисти заповнювали людьми, по 100—150 в’язнів у кожному. Ми були без їжі і води в морозну пору та під льодяним дощем, знемагали від спраги й гарячки. Вагони порожніли в міру того, як хворі та виснажені в’язні падали додолу і помирали. У мене так сильно набрякли ноги й суглоби, що я не міг стояти. Лише групка ув’язнених, які вижили впродовж десятиденної подорожі, прибула до концтабору Міттельбау-Дора в Нордхаузені, що поблизу Веймара (Тюрінгія). Варто зазначити, що під час тієї жахливої поїздки не помер жоден з братів.

Тільки-но я почав поправлятися після подорожі, як у таборі спалахнула епідемія дизентерії. Деякі брати, у тому числі і я, захворіли. Нам порадили певний час не їсти супу, який роздавали в таборі, а споживати лише сухий хліб. Я послухався і невдовзі одужав. У березні 1945 року ми почули, що біблійним віршем на той рік були слова з Матвія 28:19: «Тож ідіть та робіть учнями людей з усіх народів». Очевидно, ворота таборів незабаром відчиняться і добра новина буде далі проповідуватись. Така перспектива сповнювала нас радістю й надією, оскільки перед тим ми вважали, що Друга світова війна закінчиться Армагеддоном. Наскільки ж Єгова зміцнив нас у ті важкі часи!

Звільнення

Першого квітня 1945 року війська союзників бомбили есесівські бараки і наш табір, що розташовувався поблизу. Багато людей було вбито чи поранено. Наступного дня відбулось масоване бомбардування, і під час тієї атаки мене сильним вибухом кинуло в повітря.

На допомогу мені прийшов один брат, Фріц Ульріх. Він шукав мене серед купи каміння, сподіваючись, що я ще живий. Зрештою він знайшов мене і витягнув з-під уламків. Коли я опритомнів, то зрозумів, що моє обличчя й тіло сильно поранені і я нічого не чую. Мої барабанні перетинки були ушкоджені під час вибуху. Ще багато років опісля я мав серйозні проблеми зі слухом, аж поки він не відновився.

Мало хто з тисяч полонених пережив те бомбардування. Дехто з наших братів помер, серед них улюблений брат Ґустав Баумерт. Через поранення в мене почалась інфекція і був сильний жар. Невдовзі нас знайшли і визволили війська союзників. А тим часом трупи померлих чи вбитих в’язнів, що вже почали розкладатися, викликали епідемію тифу, яким я теж заразився. Мене разом з іншими хворими привезли до госпіталю. Лікарі робили все можливе, але тільки троє з нас вижило. Який же я був вдячний Єгові за те, що він допоміг мені залишатися вірним йому впродовж тих нелегких років! Я також дякував Єгові за те, що він вважав за потрібне оберегти мене від «смертної темряви» (Псалом 23:4).

Нарешті вдома!

Після німецької капітуляції я хотів якнайшвидше повернутися додому. Але це було не так легко, як я думав. Мене помітили деякі колишні ув’язнені, котрі належали до руху «Католицька дія». Вони крикнули: «Вбийте його!» — повалили мене на землю і почали нещадно копати ногами. На порятунок мені прийшов якийсь чоловік. Я довго видужував, тому що був поранений, а також виснажений тифом. Але врешті-решт я зміг повернутися додому. Як же радісно було знову побачитися зі своєю сім’єю! Мої домашні були глибоко зворушені, бо думали, що я мертвий.

Ми дуже швидко відновили проповідування, і чимало щиросердих людей відгукувались на правду. Мені доручили забезпечувати збори біблійною літературою. Нам з братами випала особлива можливість зустрітись у Веймарі з представниками німецького філіалу. Звідти ми привезли в Польщу перші післявоєнні видання «Вартової башти». Їх відразу переклали, підготували матриці і надрукували певну кількість примірників. Коли наш офіс у Лодзі повністю перейняв нагляд за проповідницькою працею в Польщі, біблійна література почала регулярно надходити у збори. Я став спеціальним піонером, тобто повночасним благовісником, і проповідував на величезній території Сілезії, велика частина якої відтоді належала Польщі.

Але невдовзі Свідків Єгови знову почали переслідувати — цього разу нововстановлений комуністичний режим Польщі. За мою позицію християнського нейтралітету в 1948 році мене засудили до двох років ув’язнення. У тюрмі мені вдалося допомогти багатьом в’язням наблизитись до Бога. Один з них вирішив стійко триматися правди і пізніше присвятився Єгові й охрестився.

У 1952 році я вже вкотре потрапив за ґрати. На цей раз мене звинуватили в шпигунстві на користь США. Очікуючи суду, я перебував в одиночній камері, і мене безперестанку допитували. І знову Єгова визволив мене з рук переслідувачів. У подальші роки я більше не зазнавав таких випробувань.

Що допомогло мені вистояти

Вертаючись подумки у всі ті роки випробувань і труднощів, я розумію, що́ перш за все зміцнювало мене. Насамперед я вистояв завдяки Єгові і його Слову, Біблії. Невпинні палкі благання до «Бога усілякої потіхи» і щоденне вивчення його Слова допомагали мені та іншим зберегти свою віру. Вкрай необхідну духовну силу ми черпали також з переписаних від руки примірників «Вартової башти». У концтаборі мене сильно зміцнювали дбайливі одновірці, які були готові простягнути руку допомоги.

Справжнім благословенням від Єгови була для мене також моя дружина Марія. Ми одружилися в жовтні 1950 року, а потім у нас народилася дочка, Ґаліна, для якої служіння Єгові стало сенсом життя. Ми з Марією прожили разом 35 років. Після тривалої боротьби з хворобою вона померла. Смерть Марії принесла мені глибокий смуток і біль. І хоча деякий час я почувався ‘поваленим’, але не був ‘знищеним’ (2 Коринфян 4:9). У той важкий період мене підтримували моя люба дочка, її чоловік та їхні діти — мої внуки. Усі вони вірно служать Єгові.

З 1990 року я служу у філіалі в Польщі. Для мене велике щастя щодня спілкуватися з чудовою бетелівською родиною. Моє здоров’я погіршується, і через це я іноді відчуваю себе як орел, котрий не може летіти, а лише тримається в повітрі, розпрямивши свої слабкі крила. Все ж я впевнено дивлюсь у майбутнє і співаю «Господеві, бо Він добродійство для мене вчинив» і чинить донині (Псалом 13:6). Я очікую часу, коли Єгова, мій Помічник, усуне все зло, спричинене гнітючим правлінням Сатани.

[Примітки]

^ абз. 8 Дивіться «Вартову башту» за 1 січня 1998 року, сторінка 13, абзац 6.

^ абз. 20 Життєпис Ельзи Абт надруковано у «Вартовій башті» за 15 квітня 1980 року, сторінки 12—15 (англ.).

^ абз. 20 Пісня № 101 у пісеннику «Пісні Хвалення Єгови», опублікованому Свідками Єгови в 1928 році. У новому пісеннику — це пісня № 56.

[Ілюстрація на сторінці 10]

У концтаборі я отримав цей номер і фіолетовий трикутник.

[Ілюстрація на сторінці 12]

З дружиною Марією в 1980 році.