Життєпис

Я навчився повністю покладатись на Єгову

Розповів Обрі Бакстер

Одного суботнього вечора 1940 року на мене напали двоє чоловіків. Вони били мене так, що я впав на землю. Неподалік стояло двоє поліцейських. Але замість того щоб допомогти мені, вони викрикували образливі слова і схвалювали вчинок хуліганів. До такої жорстокості призвели події, що сталися зі мною приблизно п’ять років раніше, коли я ще працював на вугільній шахті. Розповім усе по порядку.

Я НАРОДИВСЯ 1913 року в Суонсі, портовому місті в Новому Південному Уельсі (Австралія), і був третім з чотирьох хлопчиків у сім’ї. Коли я мав п’ять років, ціла наша сім’я заразилась жахливою хворобою, «іспанкою», яка забрала життя мільйонів людей по всьому світі. На щастя, ми вижили. Але 1933 року нас спіткала трагедія — у віці 47 років померла мама. Мама була побожною жінкою. Свого часу вона отримала від Свідків Єгови два томи книжки «Світло» (англ.) — посібники для вивчення Біблії.

Тоді я працював на вугільній шахті. Оскільки на шахті були то напружені періоди праці, то хвилі перепочинку, я брав на роботу мамині книжки і читав їх при світлі карбідної лампи на своїй касці. Невдовзі я зрозумів, що знайшов правду. До того ж я став слухати по радіо біблійні промови, які транслювали Свідки. Для мене було великою радістю, коли тато і мої брати теж почали цікавитися біблійною правдою.

У 1935 році нашу сім’ю знову спіткало нещастя — від пневмонії помер мій молодший брат Біллі. Йому було лише 16 років. Тоді нашу сім’ю зміцняла надія на воскресіння (Дії 24:15). З часом тато і мої старші брати, Вернер та Гарольд, а також їхні дружини присвятили своє життя Богові.  З моїх найближчих рідних досі тільки я ще живий. А втім, друга дружина Вернера, Ма́р’єрі, та дружина Гарольда, Елізабет, також активно служать Єгові.

Вчуся покладатись на Єгову

Вперше я познайомився зі Свідками Єгови в 1935 році, коли до нас приїхала на велосипеді одна українська пані. Наступної неділі я перший раз відвідав християнське зібрання, а через тиждень пішов з групою проповідувати. Свідок, який проводив зустріч для служіння, дав мені кілька брошурок і, на моє велике здивування, послав мене самого. Я так нервував біля перших дверей, що волів провалитися крізь землю. Але господар помешкання поставився до мене привітно і навіть погодився взяти літературу.

Такі біблійні вірші, як Екклезіяста 12:1 і Матвія 28:19, 20, глибоко зворушили мене, і я прагнув стати піонером, повночасним служителем. Тато підтримав моє рішення. Я ще не охрестився, але вже визначив дату, коли почну служити повночасно,— 15 липня 1936 року. Того дня я поїхав до філіалу Свідків Єгови в Сіднеї, де мені запропонували долучитися до групи з 12 піонерів у Далвіч Хіллі, що в передмісті Сіднея. Тамтешні піонери навчили мене користуватися ручним жорном. Вони мололи на ньому пшеницю і таким чином зменшували витрати на їжу.

Служу піонером в австралійських чагарниках

Пізніше того ж року я охрестився, після чого мене і ще двох піонерів, Обрі Віллса і Клайва Шейда, призначили в центральну частину Квінсленду. Ми мали лише фургон Обрі, кілька велосипедів, портативний патефон для відтворення біблійних промов, намет, що служив нам домом наступні три роки, три ліжка, стіл і залізний казан для приготування їжі. Одного вечора, коли була моя черга варити їсти, я взявся готувати «особливу» вечерю з овочів і пшеничного борошна грубого помелу. Але ніхто з нас не міг їсти моєї вечері. Я дав її коневі, що пасся поблизу. Він обнюхав страву, покрутив головою і пішов геть. На цьому моє куховарство скінчилось.

Згодом ми вирішили пришвидшити опрацювання території, поділивши її на три частини — кожному по одній. Під кінець дня я часто був далеко від нашої оселі і тому іноді мусив ночувати в гостинних селян. Однієї ночі я спав у розкішному ліжку в гостьовій кімнаті на ранчо, наступної — на брудній підлозі в хатині мисливців, які полювали на кенгуру, а навколо хатини лежали купи смердючих шкур. Нерідко я проводив ніч просто в чагарниках. Якось я почув завивання диких собак динго. Хоча вони були далеко, але мені стало моторошно. Після безсонної ночі я довідався, що їх цікавив не я, а тельбухи на смітнику поблизу.

Вперед на машині з гучномовцями

Ми вміло використовували машину з гучномовцями, щоб проголошувати Боже Царство. На півночі Квінсленду в місті Таунсвіллі поліція дозволила нам розташуватися в центрі міста. Але записана промова обурила деяких членів «Армії спасіння», і вони  сказали нам забратися геть. Коли ми відмовилися, п’ятеро з них добряче потовкли наш фургон. У той час я налаштовував у машині гучномовці. Схоже, було немудро наполягати на своєму, тож, коли чоловіки перестали трясти машину, ми поїхали звідти.

У Бандаберзі зацікавлений позичив нам для проповідування човен. Обрі і Клайв пливли в човні з гучномовцями по річці Бернетт, що протікала через місто. А я тим часом перебував у залі, який ми винайняли. Того вечора потужний голос Джозефа Рутерфорда зі всесвітнього центру Свідків Єгови прогримів по всьому Бандаберзі, проголошуючи могутню біблійну звістку. Безумовно, то були захопливі часи, які вимагали від Божих служителів мужності і віри.

Війна приносить нові випробування

Як тільки у вересні 1939 року почалася Друга світова війна, у «Вартовій башті» за 1 листопада обговорювалась християнська позиція нейтралітету в питаннях політики та війни. Пізніше я був дуже радий, що ознайомився з цією своєчасною інформацією. Прослуживши три роки з Обрі та Клайвом, я отримав нове призначення — служити роз’їзним наглядачем у північній частині Квінсленду. Протягом цього служіння часто випробовувалася моя довіра до Єгови.

У серпні 1940 року я відвідував збір у Таунсвіллі. До збору належало четверо піонерів: Персі та Ілма Ізлоб *, а також рідні брат і сестра — Норман та Беатріс Беллотті. Через шість років Беатріс стала моєю дружиною. Одного суботнього вечора, після того як наша група закінчила свідчення на вулиці, на мене напали хулігани, про що я згадав на початку статті. Однак така несправедливість лише зміцнила мою рішучість служити Єгові.

На півночі країни ревно проповідували піонерки Юна і Мерл Кілпатрік. Я провів з ними чудовий день у служінні. Потім вони попросили мене перевезти їх на інший берег річки до зацікавленої сім’ї. Це означало доплисти до човна, пришвартованого біля протилежного берега, веслувати на ньому назад і перевезти сестер на той берег річки. Але коли я дістався до човна, весел не було. Згодом ми довідалися, що один противник заховав їх. Однак ця витівка нас не зупинила. Перед тим я кілька років працював рятувальником на воді і все ще добре плавав. Тож я обв’язався навколо пояса мотузкою, взяв човен «на буксир», доплив з човном до дівчат, а потім знову дістався з ними до протилежного берега. Єгова поблагословив наші зусилля, бо з часом члени зацікавленої сім’ї стали Свідками.

Під захистом Єгови

Задля безпеки військові поставили біля Іннісфейла дорожню заставу. Оскільки я мав статус постійного жителя, то міг отримати дозвіл на в’їзд. Цей дозвіл дуже допомагав,  коли приїздили представники філіалу Свідків Єгови. Я перевозив братів через заставу, ховаючи їх у потаємному відсіку під заднім сидінням машини.

У той час бензин продавався в обмеженій кількості і до багатьох машин прилаштовували газогенератор. Цей пристрій добував горючий газ із розжареного деревного вугілля і подавав його у двигун. Я їздив уночі з мішками такого вугілля, які прикривали відсік, де ховався брат. Коли я під’їжджав до застави, то відвертав увагу охоронців, роблячи так, щоб мотор працював на повну потужність, а контейнер з вугіллям був дуже гарячий. В одну з таких ночей я вигукнув охоронцям: «Якщо вимкну двигун, то порушу подачу газу, і машину важко буде завести знову». Через жар, шум і кіптяву охоронці поспіхом оглянули автомобіль і пропустили мене.

Тоді мене призначили відповідальним за проведення конгресу для місцевих Свідків у Таунсвіллі. Продукти тоді видавали як пайок, тому, щоб мати все необхідне для конгресу, потрібно було отримати дозвіл у тамтешнього судді. А в той час наших братів ув’язнювали через те, що вони дотримувалися нейтралітету. Тож коли я домовився про зустріч з суддею, то подумав: «Чи я, бува, не граюся з вогнем?» Все ж я набрався рішучості і зробив так, як мені порадили брати.

Суддя, який сидів за солідним столом, попросив мене присісти. Коли я виклав причину мого візиту, його обличчя стало суворим і він пильно подивився на мене. Потім вигляд судді зм’якшився і прозвучало запитання: «Скільки ви хочете продуктів?» Я простягнув йому список, в якому було зазначено мінімальну кількість продуктів. Суддя проглянув список і промовив: «Цього, здається, недостатньо. Краще подвоїти кількість». Я вийшов з кабінету, від усього серця дякуючи Єгові, адже він навчив мене ще більше покладатися на нього.

У січні 1941 року діяльність Свідків Єгови в Австралії була заборонена. Чимало людей почали ставитися до нас з підозрою і навіть називали японськими шпигунами. Якось до Ферми Царства під’їхало дві машини поліцейських і солдатів. Ферма розташовувалась на плато Атертон, на земельній ділянці, яку ми придбали для вирощування сільськогосподарських культур. Незвані гості шукали прожектор, яким ми нібито подавали сигнали ворогу. Також нас обвинувачували в тому, що ми садимо кукурудзу у формі коду, аби ворог міг розпізнати його з повітря. Звичайно, всі ці закиди були безпідставними.

Розповсюджуючи літературу під час заборони, ми мусили виявляти обережність і винахідливість. Наприклад, коли вийшла друком книжка «Діти», я взяв у Брисбені коробку з книжками і поїхав поїздом на північ. Дорогою я залишав книжки на станціях у тих місцевостях, де були збори. Щоб не давати полісменам і військовим інспекторам можливості заглянути в коробку, перед виходом з поїзда я прив’язував зверху на неї циркулярну пилу. Такий простий трюк завжди спрацьовував. Великим полегшенням для народу Єгови було зняття заборони в червні 1943 року. Суддя назвав цю заборону «деспотичною, примхливою і гнітючою».

Призов на військову службу

У 1942 році мене, а також Обрі Віллса та Нормана Белотті призвали на військову службу. Обрі та Норман постали перед судом за тиждень до того, як те саме сталося зі мною, і їх засудили до шестимісячного ув’язнення. У той час на пошті конфіскували журнали «Вартова башта», які надійшли на адреси Свідків, але цього не зробили з журналами, котрі отримували інші передплатники. Нашим завдання було знайти когось з цих людей, скопіювати журнали і розповсюдити серед одновірців. Так ми постійно отримували духовний харч.

Коли мене, як я й очікував, засудили на шість місяців, я послухався поради з філіалу в Сіднеї і негайно подав апеляцію. Це було потрібно, щоб виграти час, поки когось іншого призначать піклуватися  працею проповідування. Я скористався свободою і відвідав деяких братів, ув’язнених на півночі Квінсленду. За ґратами сидів усього 21 Свідок. Більшість братів перебувала в одній тюрмі, начальник якої ненавидів нас. Коли я нагадав йому, що служителі інших релігій можуть відвідувати своїх ув’язнених одновірців, він дуже розізлився. «Якби моя воля,— закричав наглядач,— я б вишикував Свідків Єгови і розстріляв усіх до одного!» Охоронці поспішно вивели мене з тюрми.

Надходив день апеляційного слухання, і мені призначили адвоката, як цього вимагав закон. Та насправді я сам вів справу, а це означало повністю покладатись на Єгову. І він не кинув мене напризволяще (Луки 12:11, 12; Филип’ян 4:6, 7). Дивовижно, але апеляційний суд виніс рішення на мою користь, оскільки було виявлено помилки щодо оформлення обвинувального документа.

У 1944 році мене призначили служити у великому теократичному районі, який охоплював усю Південну Австралію, північну територію Вікторії та місто Сідней, що в Новому Південному Уельсі. В наступні роки по всьому світі проходила кампанія публічних промов. Кожен промовець мав підготувати якусь промову, що ґрунтувалася на односторінковому плані, наданому організацією. Виголосити годинну промову було нелегко, але ми робили це, повністю покладаючись на Єгову, і він поблагословив наші зусилля.

Одруження та нові обов’язки

У липні 1946 року ми з Беатріс Белотті одружились і служили разом піонерами. Ми оселилися в фанерному трейлері. У грудні 1950 року в нас народилася Дженніс (Дженн). Ми служили піонерами в багатьох місцях, у тому числі в Кемпсі (Новий Південний Уельс), де, окрім нас, не було жодного Свідка. Кожної неділі ми приходили до місцевого громадського залу і я був готовий виголосити публічну промову, про яку ми повідомляли людей листівками. Декілька місяців моїми слухачами були тільки Беатріс і маленька Дженн. Але невдовзі стали заходити й інші люди. Сьогодні в Кемпсі процвітає два збори.

Коли Дженн, нашій єдиній доньці, виповнилось два роки, ми перебралися до Брисбена. Закінчивши навчання в школі, дочка разом з нами чотири роки служила піонером у Сессноці (Новий Південний Уельс). Потім ми повернулися до Брисбена, щоб доглядати за хворою мамою Беатріс. Нині я маю честь служити старійшиною в зборі «Чермсайд».

Ми з Беатріс вдячні Єгові за його незліченні благословення, у тому числі за те, що нам вдалося допомогти 32 особам пізнати правду. Особисто я дякую Єгові за мою кохану дружину. Попри свою доброту й лагідність вона безстрашно обстоювала і далі обстоює біблійну правду. Беатріс завжди любила Бога, покладалася на нього, і її око постійно було «зосереджене на чомусь одному», тому вона стала справді чеснотною дружиною та хорошою матір’ю (Матвія 6:22, 23; Приповістей 12:4). Ми з дружиною можемо щиросердо сказати: «Благословенний той муж, що покладається на Господа» (Єремії 17:7).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 9]

На півночі Квінсленду ми використовували машину з гучномовцями.

[Ілюстрація на сторінці 10]

Допомагаємо сестрам Кілпатрік долати складну дорогу в дощовий період на півночі Квінсленду.

[Ілюстрація на сторінці 12]

У день нашого весілля.