Життєпис

На шляху до нового світу

Розповів Джек Прамберґ

За межами Арбуги, мальовничого містечка в середині Швеції, розташований філіал Свідків Єгови, в якому служить понад 80 добровольців. Там ми з дружиною Карін живемо і служимо. Як ми тут опинилися?

НАПРИКІНЦІ XIX століття п’ятнадцятирічна шведська дівчинка іммігрувала в Сполучені Штати Америки. У Нью-Йорку, в притулку для іммігрантів, вона зустріла шведського моряка. Вони покохали одне одного і одружилися. У 1916 році, під час Першої світової війни, в них народився перший син, тобто я. Це було в Бронксі, що в Нью-Йорку.

Невдовзі ми переїхали до Брукліну і оселилися лише за декілька кварталів від Бруклін-Хайтс. Пізніше мій тато розповів мені, як ми вперше випливли на малому вітрильнику біля Бруклінського моста, котрий видно зі всесвітнього центру Свідків Єгови. Я тоді навіть не здогадувався, як впливатиме на моє життя діяльність цієї організації.

У 1918 році закінчилась Перша світова війна, і на деякий час безглузде кровопролиття  в Європі припинилося. Солдати повертались додому, щоб зіткнутися з новими ворогами — безробіттям і бідністю. Мій тато вважав, що краще повернутися до Швеції, що ми і зробили 1923 року. Зрештою наша сім’я оселилася в Ейрікстаді — невеликому селі поблизу залізничної станції в провінції Дальсланд. Там батько відкрив механічну майстерню, там же я підріс і пішов у школу.

Насіння посіяно

Справи в мого батька йшли не дуже добре. Тож на початку 1930-х років він знову став моряком. Ми залишилися самі. Тож я став завідувати майстернею, а в мами з’явилося багато додаткових обов’язків. Якось мама відвідала чоловіка своєї сестри, мого дядька Йогана. Оскільки її тривожили обставини у світі, вона запитала: «Йогане, чи завжди життя буде таким?»

«Ні, Рут»,— відповів дядько. Він розповів їй про Божу обіцянку покласти край злу і встановити над землею справедливе правління — Царство на чолі з Ісусом Христом (Ісаї 9:5, 6; Даниїла 2:44). Дядько пояснив, що Царство, про яке Ісус учив молитися,— це справедливий уряд, який перетворить землю в рай (Матвія 6:9, 10; Об’явлення 21:3, 4).

Ці біблійні обіцянки глибоко зворушили мамине серце. Повертаючись додому, вона безупинно дякувала Богові. Але нам з татом не сподобалося, що мама стала цікавитись релігією. Приблизно в той час, всередині 1930-х, я переїхав на захід Швеції, до Тролльхеттана, де почав працювати у великій майстерні. Невдовзі мама і тато, який уже полишив море, перебралися до того міста. Так наша сім’я знову була разом.

Щоб задовольнити свій духовний голод, мама розшукала в місті Свідків Єгови. Тоді вони проводили зібрання в приватних домах, як це робили перші християни (Филимона 1, 2). Коли надійшла мамина черга надати оселю для зібрання, вона занепокоєно запитала батька, чи може запросити своїх друзів. Він відповів: «Твої друзі — мої друзі».

Відтоді двері нашого дому були широко відчинені. Але як тільки приходили люди, я йшов геть. Так тривало недовго, і зрештою я вирішив залишитися. Привітність Свідків та їхні логічні й прості пояснення розвіяли всі мої упередження. Тож у моєму серці почало проростати насіння — надія на майбутнє.

У морі

Напевне, я перейняв батькову любов до моря, бо теж став моряком. Водночас я дедалі більше усвідомлював свою потребу в духовному. Коли ми заходили в порт, я завжди намагався зустрітись зі Свідками Єгови. В Амстердамі, що в Голландії (тепер Нідерланди), я прийшов на пошту, аби запитати, де їх знайти. Після недовгої розмови я отримав адресу і негайно попрямував до вказаного місця. У дверях мене сердечно привітала десятирічна дівчинка. Хоча я був чужинцем, все ж відразу відчув себе членом її сім’ї та частинкою чудового міжнародного братства.

 Ми говорили різними мовами, та коли вони дістали календар, розклад руху поїздів і почали малювати схему, я зрозумів, що конгрес проходитиме в сусідньому місті Гарлемі. Я поїхав туди, і хоча не розумів жодного слова, конгрес мене неймовірно вразив. Побачивши Свідків, які роздавали запрошення на публічну промову, що мала відбутися в неділю, я захотів допомогти їм. Тож я підбирав запрошення, які люди викидали, і пропонував їх знову.

Якось ми спинилися в Буенос-Айресі, що в Аргентині, і там я розшукав філіал Свідків Єгови. Це був офіс і невеликий склад. За письмовим столом сиділа жінка і в’язала. Поряд бавилась лялькою дівчинка, мабуть, її дочка. Був пізній вечір. Чоловік у цей час брав з полиці кілька книжок, у тому числі «Сотвореннє» шведською мовою. Побачивши їхню радість, а також привітні обличчя, я зрозумів, що хочу стати Свідком Єгови.

По дорозі додому наш корабель підібрав команду канадського військового літака, який розбився неподалік узбережжя Ньюфаундленду. Через кілька днів ми були біля Шотландії, де екіпаж човна британського морського флоту взяв нас під варту. Нас відвезли на допит до Керкволла (Оркнейські острови). У той час уже почалася Друга світова війна — у вересні 1939 року нацистські війська Гітлера напали на Польщу. Невдовзі нас звільнили, і ми без проблем прибули до Швеції.

Я повернувся додому як буквально, так і духовно. Тепер я дійсно прагнув належати до Божого народу і не хотів покидати спільних зібрань (Євреїв 10:24, 25). Тішуся, що я завжди проповідував своїм колегам-морякам. Один з них, як мені відомо, став Свідком.

Особливе служіння

На початку 1940-х років я відвідав філіал Свідків Єгови в Стокгольмі. Мене привітав Йоган Інерот, який тоді наглядав за проповідницькою працею у Швеції. Я розповів йому, що хочу брати більшу участь у проповідуванні як повночасний служитель. Він уважно подивився на мене і запитав: «Чи ти віриш, що це Божа організація?»

«Так»,— відповів я. Незабаром, 22 червня 1940 року, я охрестився і почав служити у філіалі серед чудових і сердечних одновірців. Вихідні ми проводили в служінні. Влітку часто їздили на велосипедах у віддалені території і цілі вихідні присвячували проповідуванню. Спали ми на копицях сіна.

А втім, ми проповідували від дому до дому переважно в Стокгольмі і в його околицях. Якось я побачив чоловіка, який в напівпідвальному приміщенні нервово ремонтував бойлер. Я закачав рукави і допоміг йому. Коли ми полагодили бойлер, чоловік з вдячністю поглянув на мене і сказав: «Гадаю, ви прийшли з іншої причини. Тому піднімемося нагору, помиємо руки і вип’ємо філіжанку кави». Ми так і зробили. П’ючи каву, я проповідував йому. З часом він став нашим братом.

Хоча Швеція зайняла нейтральну позицію, шведський народ таки потерпав від війни. Чимраз більше чоловіків призивали до військової служби. Призвали і мене. За відмову брати участь у військовому навчанні, я був ув’язнений на короткий період. Відтак мене засудили і відправили до виправно-трудового табору. Молодих Свідків часто викликали на суд, і ми мали змогу проповідувати суддям про Боже Царство. Так сповнялося Ісусове пророцтво: «Через мене поведуть вас до правителів та царів, аби вони й люди з інших народів отримали свідчення» (Матвія 10:18).

Зміни в житті

У 1945 році в Європі стихла війна. Пізніше того ж року до нас з Брукліну приїхав Натан Норр, який тоді наглядав за всесвітньою працею проповідування, а також  його секретар Мілтон Геншель. Їхній приїзд дуже посприяв реорганізації проповідницької діяльності в Швеції і допоміг мені особисто. Коли я почув про можливість навчатися в «Ґілеаді», біблійній школі Товариства «Вартова башта», то негайно заповнив заяву.

Наступного року я вже сидів у класі школи, яка тоді проводилась біля Південного Лансінґу (Нью-Йорк). Упродовж п’яти місяців я отримував навчання, завдяки якому став ще більше цінувати Біблію та Божу організацію. Я зрозумів, що брати, які беруть провід у проповідницькій праці по цілому світі, є доступними й уважними. Вони важко працювали пліч-о-пліч з усіма нами (Матвія 24:14). І хоча в тому не було нічого дивного, я радів, що зміг побачити це на власні очі.

Час швидко збіг, і 9 лютого 1947 року відбувся випуск восьмого класу школи «Ґілеад». Брат Норр оголосив, у які країни призначено випускників. Коли надійшла моя черга, він сказав: «Брате Прамберґ, ти повертаєшся служити у Швецію». Мушу зізнатися, мене не дуже втішила новина про повернення додому.

Нелегке завдання

Повернувшись до Швеції, я довідався про нове призначення — обласне служіння, яке тільки впроваджувалося в багатьох країнах світу. Мене призначили першим обласним наглядачем у Швеції, і я подорожував по цілій країні. Я організовував конгреси, які пізніше стали називатися районними, і наглядав за їхнім проведенням. Вони проходили у великих та малих містах Швеції. Оскільки такі заходи були новими, я отримав дуже мало вказівок. Разом з братом Інеротом ми, як тільки могли, складали програму. Я хвилювався, коли отримав призначення, тому неодноразово молився до Єгови. Все ж я мав честь служити обласним наглядачем п’ятнадцять років.

У той час було важко знайти місце для проведення конгресів. Ми мусили задовольнятися актовими залами, які нерідко виглядали жалюгідно і погано опалювались. У такому приміщенні проходив конгрес у Рокьо (Фінляндія). Це був занехаяний старий зал громадського користування. Надворі падав сильний сніг, а температура сягала мінус 20°C. Тож ми розклали вогонь у двох велетенських пічках, змайстрованих з баків для горючого. Але ми не знали, що в комині птахи побудували гнізда. Нас оповив дим. Він щипав нам очі, але ми, закутавшись у пальта, залишались на своїх місцях. Саме через це той конгрес особливо запам’ятався.

В інструкціях щодо організації таких трьохденних районних конгресів містилася вказівка забезпечити делегатів їжею. Спочатку ми не мали для цього ані обладнання, ані досвіду. Але чудові брати і сестри охоче взялися за таке складне завдання. За день до конгресу  можна було побачити, як вони схилилися над казаном і чистили картоплю та розповідали цікаві випадки. Брати і сестри радісно проводили час. Усі наполегливо працювали, і між багатьма зав’язалась дружба на все життя.

Іншою особливістю нашого служіння були марші з плакатами, за допомогою яких ми оголошували районні конгреси. Ми колоною йшли містом або селом і всіх запрошували на публічну промову. Мешканці загалом були доброзичливі та ввічливі. Якось у місті Фінспанзі на вулицю виринув натовп робітників фабрики і заполонив тротуари. Несподівано хтось з них вигукнув: «Дивіться, це люди, яких Гітлер не зміг перемогти!»

Важлива подія в моєму житті

Моє життя як роз’їзного служителя змінилося, коли я зустрів чудову дівчину Карін. У липні 1953 року нас обох запросили відвідати міжнародний конгрес на стадіоні «Янкі» (Нью-Йорк). Там під час перерви, в понеділок 20 липня, Мілтон Геншель одружив нас. Це була незвичайна подія на цьому відомому бейсбольному стадіоні. Прослуживши разом у роз’їзній праці аж до 1962 року, ми отримали запрошення приєднатися до родини Бетелю в Швеції. Спершу я служив у відділі журналів. Потім, з огляду на мої навики механіка, мене призначили обслуговувати друкарські верстати та інше обладнання філіалу. Карін певний час допомагала в пральні. Згодом її призначення змінилось, і впродовж багатьох років вона є коректором.

Як сімейна пара, ми провели в служінні Єгові вже понад 54 роки. Яке ж це насичене, змістовне і щасливе життя! Справді, Бог щедро благословляє свою організацію сердечними і працьовитими служителями. У 1940 році, коли я тільки починав служити у філіалі, в Швеції налічувалося лише 1500 Свідків. Сьогодні у країні служить більш ніж 22 000 осіб. В інших куточках світу помітний ще більший зріст, і тепер по всій землі налічується понад 6,5 мільйона Свідків.

Ми виконуємо служіння завдяки духу Єгови, який постійно, так би мовити, надимає наші паруси. Очима віри ми дивимося на неспокійне море людства, але воно нас не страшить. Прямо по курсу ми бачимо новий Божий світ. Ми з Карін дякуємо Богу за всю його доброту, кожного дня молимося про силу, щоб і далі зберігати непорочність та зрештою досягти мети — Божого схвалення й вічного життя (Матвія 24:13).

[Ілюстрація на сторінці 12]

У мами на колінах.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Тут ми плавали з татом на початку 1920-х років.

[Ілюстрація на сторінці 15]

З Германом Геншелем (батьком Мілтона) в Ґілеаді, 1946 рік.

[Ілюстрації на сторінці 16]

Ми одружилися 20 липня 1953 року на стадіоні «Янкі».