Добра новина досягає високогір’їв Анд

НАС було 18 осіб. Ми лежали у спальних мішках на брудній підлозі і тремтіли від холоду. Надворі падав сильний дощ, який бив по рифленому залізному даху. Оглядаючи вбогу хатину, ми запитували себе, чи, бува, не є першими, хто забрів сюди.

Чому ми тут опинилися? Тому що хотіли виконувати наказ Ісуса — звіщати добру новину «у найвіддаленіших куточках землі» (Дії 1:8; Матв. 24:14). Ми приїхали проповідувати у віддаленій території болівійських Анд.

Йдемо в гори

Передусім було нелегко дістатися до призначеного місця. Ми взнали, що в ті віддалені райони громадський транспорт їздить не за розкладом. Дочекавшись автобуса, ми побачили, що він зовсім маленький. Тож декому з нас довелося стояти. Але всі ми зрештою прибули на місце.

Ми приїхали, аби проповідувати людям, які живуть у селах, що розкинулися високо в болівійських Андах. Несучи все необхідне, ми обережно, одне за одним, піднімалися крутими гірськими стежками.

 Села видавалися невеликими, але від хати до хати була чимала відстань. Тому нам доводилось затрачати багато часу, щоб відвідати кожне село. Хоч як далеко ми заходили, вдалечині завжди виднівся інший будинок. Часто ми губилися в лабіринтах звивистих доріг, які пролягали через поля.

«Чому ви не приходили раніше?»

Одну жінку дуже вразило, що ми зайшли так далеко, і вона дозволила нам розпалити в кухні пічку й приготувати собі обід. Довідавшись, що говорить Біблія про стан померлих, один чоловік запитав: «Чому ви не приходили раніше?» Він дуже зацікавився правдою, і, коли ми покидали село, проводжав нас і ставив дорогою багато запитань. Інший чоловік ніколи не чув про Свідків Єгови, але йому дуже сподобалися наші публікації. Він сердечно подякував за прихід і дав нам ключ від хатини, в якій ми могли переночувати.

Якось нам довелося розкладати намети вночі. Ми й не помітили, що розташувалися серед поселення великих чорних мурах. Вони швидко показали своє невдоволення і стали нас кусати. Ми були надто замучені, аби кудись перебиратися. На щастя, мурахи невдовзі перестали зважати на нашу присутність.

Спочатку наші спини і ребра боліли від того, що ми спали на землі, але поступово ми призвичаїлись.  Ми забули про будь-який біль, коли зранку побачили вдалині величні вкриті снігом вершини і  мальовничі долини, над якими поволі піднімалися хмари. Тишу порушувало лише дзюрчання струмочка і спів пташок.

Умившись у струмочку, ми прочитали біблійний вірш та коментар, поснідали і почали помалу підійматися вгору до іншого віддаленого села. Туди варто було піти. Ми зустріли літню жінку, яка заплакала, коли з Біблії дізналась про Боже ім’я, Єгова. Жінку переповнювали почуття. Адже відтепер вона могла звертатися до Бога по імені!

Старший чоловік сказав, що Бог, напевно, згадав його, і раптом заспівав, що нас прислали Божі ангели. Інший чоловік, який дуже хворіє і не виходить з дому, розповів нам, що односельчани ніколи не відвідують його. Він здивувався, що ми прибули аж з Ла-Паса. Ще одного чоловіка сильно вразило, що Свідки Єгови приходять до людей, у той час як інші релігії тільки скликають народ церковними дзвонами.

У жодному будинку в цій далекій території немає електрики, тому люди лягають спати, коли смеркає, і встають зі сходом сонця. Щоб застати їх удома, ми почали проповідувати о шостій ранку. Інакше більшість мешканців уже пішли б працювати в поле. Пізніше ті, хто працював, охоче припиняли роботу і слухали звістку з Божого Слова. У цей час міг перепочити бик, запряжений в плуг. Багато людей, яких ми заставали вдома, стелили нам овечі шкурки і кликали цілу сім’ю, щоб послухати нас. Деякі селяни давали нам великі сумки кукурудзи, дякуючи за біблійну літературу, котру ми їм залишали.

«Ви не забули мене»

Звичайно, для того щоб людина зробила поступ у вивченні Біблії, необхідно приходити до неї знову і знову. Чимало селян просили прийти до них ще і продовжити навчання. Тому ми декілька разів подорожували у цей куточок Болівії.

У недавній проповідницькій подорожі ми мали цікаві випадки. Старенька жінка зраділа, що ми повернулися, і сказала: «Для мене ви, як діти. Ви не забули мене». Один чоловік подякував за нашу працю і запропонував наступного разу зупинитися в його домі. Мабуть, найбільшою нагородою для нас була звістка про те, що жінка, з якою ми розмовляли під час одного з попередніх візитів, переїхала в місто і тепер проповідує добру новину.

Під кінець першої подорожі ми повністю використали гас для плитки і в нас вичерпалися майже всі запаси продуктів. Зібравши дров, щоб розкласти багаття, ми приготували останній обід і вирушили пішки додому. До міста залишалось ще багато кілометрів, тож ми зраділи, коли нам вдалося сісти в автобус. Повернулися ми вночі.

Повернення додому

На зворотному шляху нас теж чекали труднощі, бо поламався автобус, в якому ми їхали. Згодом ми змогли пересісти у вантажівку, заповнену людьми. У дорозі ми мали нагоду проповідувати своїм попутникам. Вони цікавилися, чому ми завітали в ту місцевість. Хоча ці люди мають сором’язливу вдачу, загалом вони сердечні і привітні.

Дев’ять годин ми їхали в кузові вантажівки. Ми промокли до нитки і добряче змерзли. Все ж поїздка була не марна. Дорогою ми домовилися про вивчення Біблії з жінкою, яка живе в місті.

Нам випала чудова нагода проповідувати добру новину людям у таких віддалених територіях. Ми дали свідчення мешканцям чотирьох більших і багатьох маленьких сіл. Нам раз у раз пригадувалися слова: «Які гарні на горах ноги благовісника, що звіщає про мир, що добро провіщає, що спасіння звіщає» (Ісаї 52:7; Рим. 10:15).

[Ілюстрація на сторінці 17]

Готові проповідувати добру новину