Я став свідком росту Божої отари в Кореї

Розповів Мілтон Гамільтон

«Нам прикро повідомити вам, що уряд Республіки Кореї заборонив надавати візи місіонерам і не хоче, щоб ви перебували в країні... Через це ви отримуєте тимчасове призначення в Японію».

НАПРИКІНЦІ 1954 року ми з дружиною прочитали ці слова в листі з Брукліна (Нью-Йорк). Раніше того ж року ми закінчили 23-й клас школи «Ґілеад» у північній частині Нью-Йорка. Коли прийшов цей лист, я з дружиною тимчасово служив в Індіанаполісі (штат Індіана).

Ми з Ліз (колись Ліз Семок) вчилися в одному класі середньої школи. У 1948 році ми одружились. Ліз любила повночасне служіння, але боялася залишити Сполучені Штати, щоб служити за кордоном. Проте вона змінила свій погляд. Що вплинуло на неї?

Ліз погодилась піти зі мною на зустріч для тих, хто хоче навчатися в «Ґілеаді». Ця зустріч проходила під час міжнародного конгресу на стадіоні «Янкі» влітку 1953 року. Після підбадьорливої зустрічі ми заповнили заяву на навчання в «Ґілеаді». На наше здивування, нас запросили в наступний клас. Навчання мало початися в лютому 1954 року.

Потім нас призначили в Корею, хоча лише недавно, влітку 1953 року, закінчилась трьохрічна війна, яка спустошила країну. Як зазначалось у вищезгаданому листі, спочатку ми вирушили до Японії. Туди ми пливли 20 днів і прибули на місце в січні 1955 року разом з шістьма іншими місіонерами, яких теж призначили до Кореї. Ллойд Беррі, на той час наглядач філіалу в Японії, зустрів нас на пірсі о 6-й ранку. Потім ми поїхали до місіонерського дому в Йокогамі. Згодом того ж дня ми пішли в служіння.

Зрештою ми в Кореї

З часом нам вдалося отримати візу в Республіку Корею. Сьомого березня 1955 року ми вилетіли з міжнародного аеропорту Ханеда, що в Токіо, і летіли три години до аеропорту Йоідо, що в Сеулі. Нас зустрічало понад 200 корейських Свідків, і ми плакали з радості. Тоді по цілій Кореї налічувалася всього тисяча Свідків. Як і багато інших уродженців заходу, ми думали, що, незважаючи на походження, всі мешканці сходу подібні на вигляд і поводяться однаково. Невдовзі ми зрозуміли, що це не так. Корейці мають власну мову, алфавіт та ще й  свою кухню, характерні риси, традиційний одяг, а також інші унікальні особливості, як-от стилі будинків.

Першою трудністю, з якою ми зіткнулися, було вивчення мови. У нас не було жодних підручників з вивчення корейської. Згодом ми усвідомили, що неможливо точно повторювати звуки корейських слів, використовуючи тільки англійські звуки. Людина може опанувати правильну вимову, лише якщо вивчить корейський алфавіт.

Ми робили помилки. Наприклад, якось Ліз запитала співрозмовницю, чи вона має Біблію. Та здивовано подивилась, а тоді пішла й принесла коробку сірників. Виявляється, Ліз попросила принести сеньян (сірників) замість сенкьюн (Біблії).

Через кілька місяців нам доручили заснувати місіонерський дім у Пусані, портовому місті на півдні країни. Ми мали змогу орендувати три кімнатки для себе і двох сестер, яких призначили разом з нами. У нас не було ні проточної води, ні каналізації. Лише вночі напір води був достатній, щоб вона по шлангу доходила до другого поверху. Тому кожного дня ми по черзі вставали рано-вранці і набирали воду в посудини. Щоб воду можна було пити, ми мусили кип’ятити її чи хлорувати.

Ми зазнавали й інших труднощів. Електрична напруга була така слабка, що ми не могли використовувати пральну машину або праску. Кухню ми мали в коридорі, в ній стояла тільки гасова пічка. Невдовзі кожен з нас навчився готувати їжу і робив це в призначений йому день. Через три роки після нашого приїзду ми з Ліз заразились гепатитом. Більшість місіонерів у ті роки перехворіли на цю хворобу. Минули місяці, поки ми вилікувались. У нас були й інші проблеми зі здоров’ям.

Місіонери допомагають долати труднощі

Політична ситуація на Корейському півострові останні півстоліття дуже нестабільна. Півострів розділює демілітаризована зона. Вона лежить за 55 кілометрів на північ від Сеула, столиці Республіки Кореї. У 1971 році нас відвідав Фредерік Франц зі всесвітнього центру, що в Брукліні. Я супроводжував його до демілітаризованої зони, найбільш укріпленого кордону на землі. Уже багато років офіційні представники ООН часто зустрічаються тут з урядовцями двох країн.

 Звичайно, ми займаємо нейтральну позицію щодо політики світу, зокрема на Корейському півострові (Ів. 17:14). Понад 13 тисяч корейських Свідків у сумі провели 26 тисяч років у в’язниці за відмову брати до рук зброю (2 Кор. 10:3, 4). Усі молоді брати в країні усвідомлюють, що́ на них чекає, але це не лякає їх. Прикро, що уряд називає християнських служителів «злочинцями», а «злочин» братів полягає лише в тому, що вони зберігають християнський нейтралітет.

У 1944 році під час Другої світової війни я теж відмовився від військової служби і тому провів два з половиною роки у виправній в’язниці в Луїсберзі (Пенсільванія). І хоча наші корейські брати зносять більші труднощі в тюрмі, мені знайомі почуття цих молодих Свідків. Багато братів підбадьорились, коли довідалися, що дехто з місіонерів у Кореї зазнав подібних труднощів (Ісаї 2:4).

Стикаємося з випробуванням

Через те що ми дотримувалися нейтралітету, в 1977 році виникла проблема. Урядовці вважали, що ми спонукуємо молодих корейців відмовлятися від військової служби і не брати до рук зброї. Отож уряд заборонив місіонерам, які залишили країну з тих чи інших причин, повертатися назад. Ця заборона існувала з 1977 по 1987 рік. Якби ми поїхали з Кореї в ті роки, то не могли б повернутися. Тому впродовж того часу ми не їздили навіть додому.

Ми багато разів зустрічалися з урядовими чиновниками і пояснювали свою нейтральну позицію, котру ми займаємо як послідовники Христа. Зрештою вони зрозуміли, що нас не залякати, тож заборону було знято. За ті десять років кілька місіонерів мусили покинути країну через проблеми зі здоров’ям, але всі інші залишились, і ми про це не шкодуємо.

У середині 1980-х років противники фальшиво звинуватили директорів нашої юридично зареєстрованої корпорації в тому, що вони заохочують молодих чоловіків відмовлятися від військової служби. До того ж уряд викликав кожного з нас на допит. 22 січня 1987 року прокуратура визнала звинувачення безпідставними. Це стало прецедентом на майбутнє.

Бог благословляє нашу працю

У Кореї через наш нейтралітет протидія проповідницькій праці з роками посилилась. Ставало чимраз важче знаходити відповідні місця для проведення великих конгресів. Тож Свідки вирішили побудувати Зал конгресів у Пусані, перший зал у країнах Сходу. П’ятого квітня 1976 року я мав честь виголосити промову присвячення перед 1300 присутніми.

З 1950-х років у Корею на військову службу призначають десятки тисяч чоловіків  зі Сполучених Штатів Америки. Повернувшись додому, чимало з них стає Свідками. Ми часто отримуємо від них листи і почуваємося щасливими, що допомогли їм духовно.

На жаль, я втратив свою дорогу супутницю. Ліз померла 26 вересня 2006 року. Я дуже сумую за нею. Протягом 51 року вона охоче приймала будь-яке призначення і ніколи не нарікала. Ліз жодного разу не говорила і навіть не натякала на повернення у США, країну, яку вона колись не хотіла покидати.

Я продовжую служити у філіалі в Кореї. За роки мала групка бетелівців зросла настільки, що тепер родина Бетелю налічує приблизно 250 осіб. Мені випала честь разом з шістьма братами служити у комітеті філіалу, який наглядає за працею в цій країні.

Коли ми приїхали до Кореї, вона була дуже бідною країною, а сьогодні це одна з найрозвинутіших держав світу. Тут служить більш ніж 95 тисяч Свідків, і майже 40 відсотків з них є допоміжними чи сталими піонерами. Ось чому я ще більше ціную можливість служити Богові в цій країні і бачити, як зростає Божа отара.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Прибуваємо з місіонерами до Кореї

[Ілюстрація на сторінках 24, 25]

Служіння в Пусані

[Ілюстрація на сторінці 25]

З братом Францом у демілітаризованій зоні, 1971 рік

[Ілюстрація на сторінці 26]

Ми з Ліз незадовго до її смерті

[Ілюстрація на сторінці 26]

Філіал у Кореї, де я продовжую служити