«Це та дорога,— простуйте ви нею»

Життєпис Емілії Педерсон

Розповіла Рут Паппас

МОЯ мама, Емілія Педерсон, народилась у 1878 році. Хоча мама стала вчителькою, вона дуже хотіла присвятити своє життя тому, щоб допомагати людям наближатися до Бога. Про це свідчила величезна дорожня валіза у нашому будинку в містечку Джаспері (штат Міннесота, США). Мама купила її, щоб перевезти свої речі в Китай, де вона хотіла служити місіонеркою. Однак коли її мама померла, вона мусила відмовитись від своїх планів та залишитися вдома, щоб дбати про молодших сестер і брата. У 1907 році моя мама вийшла заміж за Теодора Хуліна. Я народилась 2 грудня 1925 року і була наймолодшою з семи дітей.

Маму непокоїли біблійні питання, на які вона дуже хотіла отримати відповіді. Одне з них стосувалося вчення про пекло — місце, де безбожники мучаться у вогні. Вона запитала пастора лютеранської церкви, чи є в Біблії підтвердження цього вчення. Він відповів, що сказане в Біблії не має значення і що людей потрібно навчати про пекельні муки.

Вона знайшла правду

Невдовзі після 1900 року мамина сестра, Емма, поїхала в Нортфілд (штат Міннесота), щоб отримати там музичну освіту. Вона жила в будинку свого вчителя, Мільюса Крісхенсона, дружина якого була Дослідником Біблії, як у ті часи називали Свідків Єгови. Якось Емма розповіла, що має сестру, котра захоплюється читанням Біблії. Незабаром пані Крісхенсон написала мамі листа з відповідями на всі її біблійні запитання.

Одного дня Лора Отхаут, також Дослідник Біблії, приїхала поїздом із Су-Фоллса (Південна Дакота), щоб проповідувати в Джаспері. Так мама почала читати біблійну літературу, а з 1915 року вона вже розповідала іншим про істини з Біблії та розповсюджувала публікації, які їй давала Лора.

У 1916 році мама дізналася, що на конгрес у Су-Сіті (штат Айова) приїде Чарлз Тейз Рассел. Їй дуже хотілося бути на тому конгресі. Тоді в мами вже було п’ятеро дітей, і наймолодший, Марвін, мав лише п’ять місяців. А втім, вона поїхала на конгрес разом з усіма дітьми поїздом до Су-Сіті, що за 160 кілометрів від дому. Там мама почула промови брата Рассела, побачила «Фото-драму сотворення» й охрестилася. Повернувшись додому, вона написала про конгрес статтю, яка з’явилась у часописі «Джаспер джорнел».

У 1922 році мама була серед 18 000 присутніх на конгресі в Сідар-Пойнті (штат Огайо). Після цього конгресу вона вже ніколи не переставала розповідати про Боже Царство. Таким чином мама заохочувала і нас  слухатися настанови: «Це та дорога,— простуйте ви нею» (Ісаї 30:21).

Плідне служіння

На початку 1920-х років батьки переїхали жити на околицю Джаспера. Тато був успішним підприємцем і головою багатодітної сім’ї. І хоча тато не досліджував Біблію так серйозно, як мама, він усіма силами сприяв проповідницькій праці й гостинно приймав роз’їзних служителів, яких тоді називали пілігримами. Не раз, коли ці брати виголошували в нас удома промови, збиралося сто, а то й більше осіб, і в нашій гостьовій, їдальні та спальні не було де стати.

Коли я мала приблизно сім років, тітонька Летті якось зателефонувала і сказала, що її сусіди, Ед Ларсон з дружиною, хотіли б вивчати Біблію. Вони щиро сприймали біблійну правду і згодом запросили приєднатись до вивчення ще одну сусідку, Марту ван Даален, яка мала вісьмох дітей. З часом усі в Мартиній родині стали Дослідниками Біблії *.

Приблизно в той час з батьком почав працювати Гордон Каммеруд, молодий чоловік, який жив неподалік від нас. Його попередили, щоб він тримався подалі від доньок начальника, бо в них, мовляв, дивна релігія. Проте Гордон розпочав вивчення Біблії і незабаром переконався, що знайшов правду. Через три місяці він охрестився. Його батьки також пізнали правду, і наші родини — Хуліни, Каммеруди та ван Даалени — стали справжніми друзями.

Нас зміцнювали конгреси

Маму настільки підбадьорив конгрес у Сідар-Пойнті, що вона постановила ніколи не пропускати жодного такого зібрання. Тому мої найперші спогади пов’язані з довгими подорожами на конгреси. Конгрес у Колумбусі (штат Огайо), який відбувся 1931 року, став пам’ятним, оскільки саме тоді Дослідники Біблії почали називатися Свідками Єгови (Ісаї 43:10—12). Я добре пам’ятаю, як 1935 року на конгресі у Вашингтоні була виголошена історична промова, в якій роз’яснювалося, ким є згаданий у книзі Об’явлення «великий натовп людей» (Об’яв. 7:9). Тоді охрестилося більш ніж 800 осіб, серед них і мої сестри — Ліліан та Юніс.

З 1937 по 1939 рік наша сім’я побувала на конгресах у Колумбусі (штат Огайо), Сіетлі (штат Вашингтон) та в Нью-Йорку. З нами їздили родини ван Дааленів та Каммерудів, а також інші Свідки. Дорогою ми зупинялись на нічліг просто неба. У 1940 році Юніс вийшла заміж за Ліо ван Даалена, і вони розпочали піонерське служіння. Того ж року Ліліан одружилася з Гордоном Каммерудом, вони теж стали піонерами.

 Конгрес 1941 року в Сент-Луїсі (штат Міссурі) був особливим. Тисячі молодих людей отримали книжку «Діти». Цей конгрес став поворотним пунктом у моєму житті. Невдовзі, 1 вересня 1941 року, я, 15-річна дівчина, розпочала повночасне служіння разом зі своїм братом, Марвіном, і його дружиною, Джойс.

Ми були фермерами, і, коли конгреси проходили під час жнив, деяким братам доводилось залишатися вдома. Аби вони отримали користь від програми, ми, повернувшись додому, збирались у дворі за нашим будинком і розповідали їм про почуте на конгресі. Це були радісні зустрічі.

«Ґілеад» і служіння за кордоном

У лютому 1943 року школа «Ґілеад» почала готувати повночасних служителів до місіонерської діяльності. У перший клас були запрошені шість членів родини ван Дааленів — брати Ейміл, Артур, Гомер та Ліо, їхній двоюрідний брат Дональд, а також Юніс (дружина Ліо і моя сестра). Коли вони їхали, нас переповнювали змішані почуття: нам було і радісно, і сумно, бо ми не знали, коли побачимо їх знову. Після випуску всі вони отримали призначення в Пуерто-Рико, де в той час було лише кілька Свідків.

Наступного року Ліліан і Гордон та Мервін і Джойс закінчили третій клас школи «Ґілеад». Вони також поїхали служити в Пуерто-Рико. З вересня 1944 року я навчалась у четвертому класі «Ґілеаду», тоді мені було 18. Після закінчення школи в лютому 1945 року я приєдналася до моїх рідних у Пуерто-Рико. Здавалось, я потрапила в зовсім інший світ. Хоча іспанською було нелегко оволодіти, невдовзі дехто з нас вже проводив понад 20 біблійних вивчень. Єгова благословляв наше служіння. Сьогодні в Пуерто-Рико служить близько 25 000 вісників.

Трагедії в нашій родині

Після народження сина, Марка, у 1950 році Ліо та Юніс залишились жити в Пуерто-Рико. У 1952 році вони вирішили провідати родичів у Сполучених Штатах. Вони мали летіти 11 квітня. Майже відразу після зльоту їхній літак упав в океан. Ліо і Юніс загинули. Дворічного Марка знайшов один чоловік, який врятувався. Він підібрав хлопчика на надувний рятувальний пліт і зробив йому штучне дихання. Марк вижив *.

Через п’ять років, 7 березня 1957 року, сталася ще одна трагедія. Мої батьки їхали машиною до Залу Царства, і в дорозі спустило шину. Тато зупинився на узбіччі, щоб поміняти її. Саме тоді проїжджала машина, яка збила його на смерть. На поховальній промові було близько 600 присутніх, і місцеві жителі, котрі дуже поважали батька, отримали хороше свідчення.

Нові призначення

Незадовго до смерті батька мене призначили служити в Аргентині. У серпні 1957 року я прибула в Мендосу, що біля підніжжя Андів. Наступного року до Аргентини приїхав Джордж Паппас, випускник 30-го класу школи «Ґілеад». Між нами зав’язалася дружба, і у квітні 1960 року ми одружились. У 1961 році померла мама, їй  було 83. Вона вірно йшла дорогою правди і за свого життя допомогла дуже багатьом стати на цей шлях.

Протягом десяти років ми з Джорджем служили в багатьох місіонерських домах. Потім сім років ми провели в районному служінні. У 1975 році ми повернулися до Сполучених Штатів, щоб доглядати за немічними членами сім’ї. У 1980 році Джорджа призначили районним наглядачем в іспаномовній території. На той час у США було приблизно 600 іспаномовних зборів. За 26 років ми відвідали багато з них і бачили, як кількість зборів зросла до більш як 3000.

Вони йдуть «тією дорогою»

Мама дуже раділа, коли бачила, як молоді в нашій родині обирають повночасне служіння. Наприклад, Керол, донька моєї старшої сестри, Естер, почала піонерське служіння в 1953 році. Керол вийшла заміж за Денніса Трембора, і з тих пір вони не припиняли служити повночасно. Лоіс, також донька Естер, одружилася з Венделлом Єнсеном. Вони були студентами 41-го класу школи «Ґілеад» і 15 років служили місіонерами в Нігерії. Марка, батьки якого загинули в авіакатастрофі, усиновила й виховувала Рут ла Лонд (рідна сестра Ліо) зі своїм чоловіком, Кертіссом. Марк і його дружина Лавонн багато років були в піонерському служінні і добре виховали своїх чотирьох дітей, котрі теж ідуть «тією дорогою» (Іс. 30:21).

З моїх братів і сестер живе тільки Орлен, якому вже за 90. Він вірно служить Єгові. Ми з Джорджем радісно продовжуємо повночасне служіння.

Спадщина від мами

У мене є письмовий стіл, який тато колись подарував мамі на весілля. Мама дуже любила цю річ. В одній із шухляд столу вона тримала альбом з листами і газетними статтями, в яких вона дала хороше свідчення. Деякі з цих листів і статей були написані на початку минулого століття. У цьому столі мама зберігала і листи від своїх дітей, які служили місіонерами. Мені так подобається перечитувати їх знову й знову! Листи від мами завжди підбадьорювали нас. І хоча її бажання стати місіонеркою ніколи не сповнилось, мамин ревний місіонерський дух вплинув на серця не одного покоління в нашій родині. Як же я чекаю великої родинної зустрічі з мамою і татом на райській землі! (Об’яв. 21:3, 4).

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 17]

Емілія Педерсон

[Ілюстрація на сторінці 18]

Мама і тато з Марвіном на руках; унизу, зліва направо, Орлен, Естер, Ліліан і Мілдред, 1916 рік

[Ілюстрація на сторінці 19]

Ліо та Юніс, незадовго до загибелі

[Ілюстрація на сторінці 20]

Зліва направо, вгорі: Естер, Мілдред, Ліліан, Юніс і Рут; унизу: Орлен, мама, тато і Марвін, 1950 рік

[Ілюстрація на сторінці 20]

Джордж і Рут Паппас у районному служінні, 2001 рік