Я вже 90 років «пам’ятаю... про свого Творця»

Розповів Едвін Ріджвелл

ДІТЕЙ у нашій школі несподівано зібрали для відзначення кінця Великої війни, пізніше названої Першою світовою війною. Це сталося 11 листопада 1918 року, в день підписання угоди про перемир’я, яка поклала край війні. Мені було лише п’ять років, і я не до кінця розумів, що́ будуть відзначати. Все ж з того, чого батьки навчили мене про Бога, я знав, що не повинен брати участь у цій урочистості. Я молився до Бога, але потім вже не міг стриматись і заплакав. Проте я не взяв участі у святкуванні. З того часу я почав «пам’ятати... про свого Творця» (Еккл. 12:1).

За кілька місяців до цієї події наша сім’я переїхала жити неподалік Глазго, що в Шотландії. Приблизно в той час тато почув публічну промову «Мільйони людей, які тепер живуть, ніколи не помруть». Вона змінила його життя. Тато з мамою почали вивчати Біблію і часто говорили про Боже Царство та його благословення. Я вдячний Богу, що відтоді батьки стали прищеплювати мені любов до нього і навчили на нього покладатись (Прип. 22:6).

Розпочинаю повночасне служіння

Коли мені виповнилося 15, я вже міг здобувати вищу освіту, але хотів служити повночасно. Тато вважав, що я ще надто юний для цього служіння, тому певний час я працював у конторі. А втім, бажання служити Єгові повночасно було таким сильним, що одного дня я написав листа Джозефу Рутерфорду, який тоді наглядав за всесвітньою працею проповідування. Я запитав, що́ він думає про мої плани. Брат Рутерфорд відписав: «Якщо ти вже дорослий, щоб працювати, то ти достатньо дорослий, аби служити Господу... Я вірю, що Господь поблагословить тебе, коли ти докладатимеш зусиль, аби вірно йому служити». Цей лист, написаний 10 березня 1928 року, глибоко вплинув на нашу сім’ю. Невдовзі тато, мама, моя старша сестра і я стали повночасними служителями.

У 1931 році на конгресі в Лондоні брат Рутерфорд заохотив добровольців проповідувати добру новину за кордоном. Я зголосився, і мене, 18-річного юнака, разом з Ендрю Джеком призначили до міста Каунаса, тодішньої столиці Литви.

Проповідую за кордоном

У той час Литва була зубожілою аграрною країною і проповідування в сільській місцевості давалось нелегко. Важко було винаймати помешкання. Я ніколи не забуду деяких осель, в яких нам доводилось ночувати. Наприклад, однієї ночі ми з Ендрю прокинулися через дуже неприємні відчуття. Запаливши олійну лампу, ми побачили, що ліжко просто кишить сотнями  блощиць! Вони покусали нас з голови до ніг. Щоб послабити біль, я цілий тиждень щоранку мусив по шию занурюватися в холодну річку. Однак ми постановили продовжувати служіння. Згодом проблема з житлом вирішилась. Ми зустріли молоду пару, яка прийняла біблійну правду. Подружжя дозволило нам жити у своїй маленькій, але чистій домівці. Ми залюбки спали на підлозі, і нам вже не докучали блощиці.

Тоді в Литві домінували римо-католицька та російська православна церкви. Лише заможні люди могли дістати Біблію. Нашою головною метою було опрацювати якомога більше території і залишити зацікавленим якнайбільше біблійної літератури. Спочатку ми мусили знайти в місті житло. Потім ми обережно проповідували в навколишніх селах, а тоді швидко опрацьовували саме місто. Таким чином ми зазвичай закінчували проповідування ще до того, як місцеві священики могли спричинити нам проблеми.

Зчиняється метушня і наша праця набуває розголосу

У 1934 році Ендрю отримав призначення служити у філіалі в Каунасі і моїм партнером став Джон Семпе. У нас було кілька незабутніх випадків. Якось у маленькому місті я зайшов до юридичної контори. Чоловік розізлився, витягнув з шухляди пістолет і наказав мені покинути приміщення. Я подумки помолився і пригадав біблійну пораду: «Лагідна відповідь гнів відвертає» (Прип. 15:1). Тож я сказав: «Я прийшов як друг з доброю новиною і вдячний, що ви не натиснули на курок». Чоловік забрав палець з курка, і я обережно вийшов з його контори.

Коли я зустрівся з Джоном, він розповів, що з ним теж трапилась неприємність. Джона забрали в міліцейський відділок. Його несправедливо звинуватили в крадіжці великої купюри в жінки, з якою він перед тим розмовляв. У відділку Джона змусили роздягтись і обшукали. Звісно, в нього нічого не знайшли. Пізніше впіймали справжнього злодія.

Обидва випадки викликали метушню в тихому містечку, і через це наша праця набула широкого розголосу.

Підпільна діяльність

Небезпечно було перевозити біблійну літературу в сусідню Латвію, де влада заборонила проповідувати. Приблизно раз на місяць ми їздили в Латвію нічним поїздом. Іноді, доставивши літературу в цю країну, ми їхали в Естонію, щоб взяти ще публікацій, які ми залишали в Латвії на зворотному шляху.

Одного разу хтось розповів службовцю на митниці про нашу діяльність і він вимагав, щоб ми вийшли з поїзда та принесли літературу його начальнику. Ми з Джоном просили Єгову допомогти нам. На наше здивування, митник не повідомив  начальнику, що́ ми везли, а просто сказав: «Ці чоловіки мають щось задекларувати». Я задекларував літературу, назвавши її посібниками для шкіл та коледжів, які допомагають зрозуміти, що відбувається в нашому дуже неспокійному світі. Начальник дозволив нам іти, і ми безпечно доставили літературу.

Політична ситуація в країнах Балтії погіршувалася. Посилювалась протидія Свідкам, і нашу проповідницьку працю було заборонено теж у Литві. Ендрю та Джона депортували, а з початком Другої світової війни всім британцям наказали покинути країну. Тому, на жаль, і я мусив поїхати.

Призначення та благословення в Північній Ірландії

На той час мої батьки переїхали в Північну Ірландію, і 1937 року я перебрався до них. Через воєнну істерію наша література була заборонена в Північній Ірландії, але ми продовжували проповідувати. Після Другої світової війни ми знову могли вільно проповідувати. Досвідчений піонер Гарольд Кінґ, який згодом служив місіонером у Китаї, взяв на себе організацію публічних промов, які брати виголошували просто неба. Він сказав: «У цю суботу я виголошу першу таку промову». Брат Кінґ подивився на мене і продовжив: «Ти виголосиш промову в наступну суботу». Я був спантеличений.

Чітко пам’ятаю свою першу промову. Зібралися сотні людей. Я виголошував її, стоячи на коробці, і не було ніякого озвучення. Після промови до мене підійшов один чоловік, потиснув мені руку і представився як Білл Сміт. За його словами, він помітив натовп і зупинився, аби подивитись, що відбувається. З’ясувалось, що Білл колись спілкувався з моїм татом, але втратив з ним контакт, коли тато і його дружина переїхали в Дублін, щоб служити там піонерами. Ми розпочали біблійне  вивчення. З плином часу дев’ять членів родини Білла стали служителями Єгови.

Згодом я проповідував в околицях Белфаста, де були великі вілли. Там я зустрів росіянку, яка раніше жила в Литві. Коли я запропонував їй кілька публікацій, вона показала на одну книжку і промовила: «У мене вже є така. Її дав мені мій дядько, професор університету в Каунасі». Виявилося, що в неї була книжка «Створення» * польською мовою. На полях книжки були зроблені нотатки. Як же вона здивувалася, довідавшись, що це я дав книжку її дядькові, коли зустрів його в Каунасі! (Еккл. 11:1).

Коли Джон Семпе дізнався, що я їду в Північну Ірландію, то попросив мене відвідати його молодшу сестру, Неллі, оскільки вона трохи цікавилась біблійною правдою. Моя сестра Конні та я проводили з нею вивчення Біблії. Неллі зробила швидкий духовний поступ і присвятила своє життя Єгові. Пізніше ми почали зустрічатися й одружились.

Разом з Неллі ми провели 56 років у служінні Єгові, і нам було приємно допомогти більш ніж сотні людей познайомитися з біблійною правдою. Ми сподівалися пережити разом Армагеддон і перейти в новий світ Єгови, але жорстокий ворог, смерть, забрав життя Неллі в 1998 році. На мої плечі ліг великий тягар — одне з найбільших випробувань у житті.

Повертаюсь у Прибалтику

Приблизно через рік після смерті Неллі я отримав приємного листа. Мене запросили відвідати філіал у Таллінні, що в Естонії. У листі з Естонії зазначалося: «З десяти братів, яких було призначено служити в країни Балтії наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років, ти один живий». Далі говорилось, що філіал збирає інформацію про працю свідчення в Естонії, Латвії та Литві, і мене питали, чи міг би я приїхати.

Якою ж честю було розповісти про випадки зі служіння, які ми з братами мали в ті ранні роки! У Латвії я показав братам приміщення, в якому спочатку діяв філіал, і горище, де ми ховали літературу, яку ніколи не знаходила міліція. В Литві мене повезли до містечка Шауляя, де я служив піонером. Під час зустрічі зі співвіруючими один брат сказав мені: «Колись давно ми з мамою купили будинок у місті. Одного разу ми прибирали на горищі і серед мотлоху я натрапив на книжки «Божий план віків» і «Арфа Божа» *. Прочитавши їх, я усвідомив, що знайшов правду. Мабуть, це ти залишив ці книжки господарям будинку багато років тому».

Крім того, я побував на районному конгресі у місті, в якому раніше служив. Я був там на конгресі 65 років тому. Тоді конгрес відвідало 35 осіб. А тепер мені було приємно бачити понад 1500 присутніх. Як же Єгова поблагословив проповідницьку працю!

Єгова не покинув мене

Недавно я отримав несподіване благословення. Чудова сестра, на ім’я Бі, погодилася стати моєю дружиною. Ми одружилися в листопаді 2006 року.

Можу запевнити молодих людей, котрі роздумують, який життєвий шлях обрати, що дуже мудро прислухатися до таких натхнених слів: «Пам’ятай в днях юнацтва свого про свого Творця». Я тішусь, як колись псалмоспівець, котрий сказав: «Боже, навчав Ти мене від юнацтва мого,— і аж дотепер я звіщаю про чуда Твої. А Ти, Боже, не кидай мене аж до старости та сивини, поки я не звіщу про рамено Твоє поколінню, і кожному, хто тільки прийде — про чини великі Твої» (Пс. 71:17, 18).

[Примітки]

[Карта на сторінці 25]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Ми ризикували, перевозячи біблійну літературу в Латвію

ЕСТОНІЯ

ТАЛЛІНН

Ризька затока

ЛАТВІЯ

РИГА

ЛИТВА

ВІЛЬНЮС

Каунас

[Ілюстрація на сторінці 26]

У віці 15 років я почав служити колпортером (піонером) у Шотландії

[Ілюстрація на сторінці 26]

З Неллі в день одруження, 1942 рік