Як три конгреси вплинули на моє життя

Розповів Джордж Варенчук

ЧИ ВАС коли-небудь зворушувала якась думка на конгресі настільки, що ви відчували спонуку зробити значні зміни в житті? Саме це сталося зі мною. Оглядаючись у минуле, я пригадую три конгреси, які особливо вплинули на моє життя. Перший з них допоміг мені стати менш сором’язливим, другий — більш задоволеним, а третій — щедрішим. Перед тим як я розкажу про ці зміни, хочу розповісти про деякі події ще до згаданих конгресів. Ці події пов’язані з моїм дитинством.

Я народився 1928 року і був третьою дитиною в сім’ї. Разом з сестрами, Марджі і Ольгою, я виростав у Саут-Баунд-Бруці (штат Нью-Джерсі, США), містечку з приблизно 2000 мешканців. Хоча ми були бідні, мама завжди виявляла гостинність. Як тільки з’являлася копійчина, вона готувала щось особливе і пригощала сусідів. Коли мені було дев’ять років, до нас прийшла жінка-Свідок, яка говорила угорською, рідною мовою моєї мами. Це спонукало маму вислухати біблійну звістку. Пізніше Берта, сестра, котрій було трохи більше ніж 20, продовжила біблійне вивчення з мамою і допомогла їй стати служителем Єгови.

На відміну від мами, я був сором’язливим і невпевненим. Ще гірше те, що мама любила соромити мене. Коли я зі слізьми питав її: «Чому ти завжди свариш мене?» — вона відповідала, що любить мене, але не хоче, щоб я зіпсувався. У мами були добрі наміри, та через брак похвали я почувся нікчемним.

Одного разу сусідка, яка любила мене, попросила, щоб я ходив з її синами в недільну школу при їхній церкві. Я знав, що це не сподобається Єгові, проте боявся образити добру сусідку. Тож кілька місяців я ходив до церкви, хоча мені й було соромно за себе. А в школі через страх перед людиною я також поводився всупереч своєму сумлінню. Директор школи, владний чоловік, наполягав, щоб учителі змушували всіх дітей віддавати честь прапору. І я робив це. Так продовжувалося майже рік, після чого все змінилось.

Навчився бути відважним

У 1939 році в нашому домі почало проходити книговивчення. Його проводив молодий піонер, Бен Мешкальський. Ми називали його Біг-Беном, і недарма. Для мене він був таким височенним і широченним, як наші вхідні двері. Але цей кремезний чоловік мав м’яке серце, і його привітна усмішка завжди зігрівала мене. Тому, коли Бен пропонував піти з ним у служіння, я охоче погоджувався. Ми подружились. Якщо мене щось гнітило, він розмовляв зі мною так, як турботливий  старший брат. Я дуже цінував це і всім серцем полюбив Бена.

Згодом, 1941 року, Бен запропонував нашій сім’ї поїхати разом з ним машиною на обласний конгрес до Сент-Луїса (штат Міссурі). Уявіть собі мою радість! Я ще ніколи не від’їжджав від дому далі, ніж на 80 кілометрів. Тепер же ми мали проїхати 1500 кілометрів! Але в Сент-Луїсі виникли проблеми. Духівництво наказало своїм парафіянам не надавати помешкань Свідкам, які заздалегідь домовилися з ними про житло. І багато хто послухався цього наказу. Людям, в яких ми мали зупинитись, теж суворо заборонили пускати Свідків. Та вони нас прийняли і сказали, що не збираються порушити домовленість. Відвага цієї сім’ї вразила мене.

На конгресі охрестилися мої сестри. Того самого дня брат Рутерфорд з бруклінського Бетелю виголосив зворушливу промову і попросив встати усіх дітей, які хотіли виконувати Божу волю. Зі своїх місць підвелось аж 15 тисяч, у тому числі і я. Тоді брат попросив дітей, які бажають докладати всіх сил у праці проповідування, сказати: «Так». Разом з іншими дітьми я вигукнув: «Так!» На стадіоні здійнялась буря оплесків. Мене переповнювали почуття.

Після конгресу ми завітали до одного брата в Західній Віргінії. Він розповів, як під час проповідування на нього напала розлючена юрба. Його побили і виваляли в смолі та пір’ї. Я слухав брата, затамувавши подих. А брат сказав: «Та я й далі буду проповідувати». Коли ми поїхали від нього, я почувався, наче Давид, і був готовий виступити проти Ґоліята, директора школи.

Повернувшись у школу, я пішов до директора. Він люто подивився на мене. Я мовчки помолився до Єгови про допомогу, а потім випалив: «Я їздив на конгрес Свідків Єгови і більше не буду віддавати честь прапору!» Настала довга тиша. Директор повільно підвівся з-за столу і підійшов до мене. Його обличчя розчервонілося від злості. Він крикнув: «Салютуй прапору або геть зі школи!» На цей раз я не поступився і глибоко в душі почувався таким радісним, як ніколи.

Я не міг дочекатися, коли розкажу про це Бену. Побачивши його в Залі Царства, я вигукнув: «Мене виключили зі школи! Я не віддав честі прапору!» Бен обійняв мене, усміхнувся і промовив: «Справді, Єгова любить тебе» (Повт. 31:6). Як же ці слова підбадьорили мене! 15 червня 1942 року я охрестився.

Збагнув секрет, як бути задоволеним

Після Другої світової війни економіка країни стала швидко процвітати і матеріалізм почав проникати в усі верстви суспільства. Я добре заробляв і купував собі речі, про які раніше міг тільки мріяти. Дехто з моїх друзів придбав мотоцикл, а хтось переобладнав свій будинок. Я ж купив новісіньку машину. Невдовзі моє бажання мати статки відтіснило справи Царства на другий план. Я знав, що чиню неправильно. На щастя, конгрес 1950 року в Нью-Йорку допоміг мені все виправити.

На тому конгресі промовці один за одним заохочували присутніх ревно виконувати працю проповідування. «Скиньте все зайве і витривало біжіть у забігу»,— радив один з промовців. Здавалося, що він  звертається прямо до мене. Крім того, я бачив випуск студентів школи «Ґілеад», і побачене наштовхнуло мене на думку: «Якщо ці Свідки мого віку жертвують матеріальними благами, щоб служити за кордоном, невже я не можу зробити те саме тут». Наприкінці конгресу я твердо вирішив стати піонером.

Тим часом я почав зустрічатися з Евелін Мондак, ревною сестрою з мого збору. Її мама, яка виховала шістьох дітей, була безстрашною жінкою. Вона любила проповідувати на вулиці перед великою римо-католицькою церквою. Розлючений священик часто гнав маму з того місця, але вона знову і знову свідчила там. Евелін, як і її мама, не боялася людей (Прип. 29:25).

У 1951 році ми з Евелін одружились, звільнилися з роботи і розпочали піонерське служіння. Районний наглядач порадив нам переїхати до Амагансетта, села на березі Атлантичного океану, за 160 кілометрів від Нью-Йорка. Коли збір повідомив, що для нас не знайшлося житла, ми стали шукати підхожий трейлер, але не могли знайти. Аж ось ми запримітили старий і розбитий трейлер. Власник просив за нього 900 доларів — саме таку суму ми й отримали як весільний подарунок. Ми купили трейлер, полагодили його і потягли на нову територію. Проте ми прибули туди без копійки в кишені і не знали, як нам вдасться утримувати себе в піонерському служінні.

Евелін прибирала в будинках, а я пізніми вечорами — в італійському ресторані. «Їжу, що залишається, бери для дружини»,— казав хазяїн ресторану. Я приходив додому о другій ночі, і наш трейлер наповнювався ароматами піци та спагеті. Ця підігріта їжа була для нас справжньою знахідкою, особливо взимку, коли ми тремтіли від холоду в крижаному трейлері. До того ж місцеві брати іноді залишали на сходах трейлера велику рибину. Ми прослужили з цими любими братами в Амагансетті кілька років і зрозуміли, що для сповненого змісту життя треба вміти задовольнятися найнеобхіднішим. То були щасливі роки.

Спонукані до саможертовності

У липні 1953 року ми вітали сотні місіонерів, які приїхали з-за кордону на міжнародний конгрес у Нью-Йорку. Вони розповідали цікаві випадки зі служіння. Їхній за́пал передався нам. Більш того, коли один з промовців наголосив, що звістку про Царство ще не чули в багатьох країнах, ми знали, що́ повинні робити — розширити своє служіння. На конгресі ми подали заяви на навчання в «Ґілеаді». Того самого року нас запросили у 23-й клас школи, навчання в якому почалося в лютому 1954 року. Наскільки ж унікальним був той період!

Ми з захопленням дізналися, що нас призначено в Бразилію. Перед тим як ми вирушили у двотижневу подорож, відповідальний брат у Бетелі сказав мені: «Разом з тобою і твоєю дружиною до Бразилії поїде дев’ять незаміжніх місіонерок. Подбай про них». Можете собі уявити, з яким виразом обличчя моряки спостерігали, як я заходжу на борт корабля з десятьма дівчатами? Однак у сестер з цим не було жодних  проблем. Все ж я тішився, коли ми безпечно зійшли на бразильський берег.

Коли я вивчив португальську, мене призначили в районне служіння у Ріу-Гранді-ду-Сул, південному штаті Бразилії. Неодружений районний наглядач, якого я мав замінити, сказав нам з дружиною: «Я здивований, що сюди прислали подружжя. Це дуже сувора місцевість». Збори були розкидані на величезній сільській території, і до деяких з них можна було добратися лише вантажівкою. Якщо ми купували водію поїсти, він дозволяв залізти на вантажівку. Як верхівці на конях, ми сиділи на вершечку вантажу, вчепившись обома руками за ремені, якими був обв’язаний вантаж. Коли машина робила різкий поворот і круто нахилялася над глибокими низинами, ми з усіх сил трималися, щоб не впасти. Але, бачачи щасливі обличчя братів, котрі з нетерпінням чекали нас, ми розуміли, що такі тривалі поїздки були варті будь-яких зусиль.

Ми жили в оселях одновірців. Вони були дуже бідними, але це не перешкоджало їм виявляти щедрість. В одній віддаленій території всі брати працювали на м’ясоконсервному заводі. Через мізерний заробіток вони могли їсти лише раз на день. Якщо вони в якийсь день не працювали, то їм за нього не платили. Проте на час нашого візиту ці християни брали два дні відпустки, щоб співпрацювати зі збором. Вони покладалися на Єгову. Від тих смиренних братів ми взяли незабутні уроки, як іти на жертви заради Божого Царства. Живучи серед них, ми навчилися того, чого не навчишся в жодній школі. Коли я пригадую тих братів, мені на очі навертаються сльози радості.

У 1976 році ми повернулися до Сполучених Штатів, щоб доглядати мою стареньку маму. Було нелегко покидати Бразилію, та ми тішимося, що побачили дивовижний ріст праці Царства в цій країні. Щоразу отримуючи листи з Бразилії, ми з приємністю згадуємо проведені там чудові роки.

Зустріч зі старими друзями

Піклуючись про маму, ми служили піонерами і заробляли на життя прибиранням. Мама залишилась вірною Єгові аж до смерті в 1980 році. Після того нас запросили виконувати районне служіння в США. У 1990 році ми з дружиною відвідали збір у Коннектикуті і там зустрілися з дорогими нам людьми. Старійшиною в зборі був Бен — так, той самий Бен, який 50 років тому допоміг мені стати на бік Єгови. Уявіть собі нашу радість, коли ми обійнялися!

З 1996 року ми з Евелін є немічними спеціальними піонерами і служимо в португаломовному зборі в Елізабеті (штат Нью-Джерсі). У мене слабке здоров’я, але з допомогою коханої дружини я в міру сил беру участь у служінні. Евелін помагає також кволій старенькій сусідці. Як ви думаєте кому? Берті, сестрі, яка понад 70 років тому привела мою маму до правди. Ми раді, що маємо нагоду виражати їй вдячність за все, що вона зробила для нашої сім’ї.

Я дякую Єгові за конгреси, які колись спонукали мене мужньо обстоювати правдиве поклоніння, спростити своє життя і розширити служіння. Дійсно, ті конгреси відчутно вплинули на моє життя.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Мама Евелін (зліва) і моя мама

[Ілюстрація на сторінці 23]

Мій друг Бен

[Ілюстрація на сторінці 24]

У Бразилії

[Ілюстрація на сторінці 25]

Ми з Евелін сьогодні