Випробування зміцнили нашу довіру до Єгови

Розповіла Ада Делло Стрітто

Я щойно закінчив переписувати денний текст у свій записник. Мені 36 років, але ці кілька рядків я переписував дві години. Ви запитаєте, чому так довго. Моя мама пояснить вам (Джоуел).

МИ З чоловіком, Луїджі, охрестились як Свідки Єгови 1968 року. Після народження двох здорових синів, Дейвіда і Марка, в нас з’явився третій син, Джоуел. Він народився 1973 року в лікарні міста Бінше, що в Бельгії (приблизно за 60 кілометрів на південь від Брюсселя). Пологи були передчасними, син важив лише 1,7 кілограма. Я мусила залишити його в лікарні, щоб він набрав більше ваги.

Минуло кілька тижнів, а ніяких покращень не було, тож ми з чоловіком показали сина педіатру. Оглянувши Джоуела, лікар промовив: «Мені шкода. На відміну від своїх братів хлопчик дуже хворобливий». Запала довга тиша. Тоді я усвідомила, що наш синочок серйозно хворий. Потім лікар відвів мого чоловіка вбік і сказав: «У вашої дитини трисомія 21». Це захворювання також називають хворобою Дауна *.

Засмучені діагнозом лікаря, ми вирішили проконсультуватися ще з одним фахівцем. Він близько години уважно й мовчки обстежував маленького Джоуела. Для нас з Луїджі ця година здалася вічністю. Зрештою лікар підвів очі і сказав: «Ваша дитина повністю залежатиме від вас». Потім сердечно додав: «Але Джоуел буде щасливим, бо батьки його люблять!» Сповнена почуттів, я ніжно взяла сина на руки, і ми відвезли його додому. Тоді йому виповнилося вісім тижнів.

Нас зміцнювали зібрання і служіння

Подальші медичні обстеження виявили, що Джоуел теж мав серйозну ваду серця і важку форму рахіту. Оскільки його серце було надто великим,  воно тиснуло на легені і він легко підхоплював інфекції. У чотири місяці Джоуел заразився бронхопневмонією. Сина довелося покласти в лікарню, де його повністю ізолювали. Нам було дуже боляче дивитися на його страждання. Ми хотіли потримати Джоуела на руках і попестити, але десять тижнів не можна було й торкнутися його. Нам з Луїджі не залишалося нічого, як тільки дивитись на сина, обійнявши одне одного, і молитися.

Увесь той важкий період ми продовжували відвідувати зібрання разом з шестирічним Дейвідом і трирічним Марком. У Залі Царства ми почувалися наче в турботливих руках Єгови. Перебуваючи серед братів і сестер, ми відчували, що можемо покласти свій тягар на Єгову, і мали до певної міри внутрішній спокій (Пс. 55:23). Навіть медсестри, які дбали про Джоуела, помітили, як християнські зібрання допомагають нам зберігати рівновагу.

У той час я благала в Єгови сили, щоб ходити в проповідницьке служіння. Замість того щоб сидіти вдома і плакати, я хотіла розмовляти з людьми і розповідати їм, чому моя впевненість у Божій обіцянці про світ без хвороб додає мені сил. Кожного разу, проповідуючи, я відчувала, що Єгова відповідає на мої молитви.

«Це щось неймовірне!»

Яким же радісним був день, коли ми нарешті могли привезти Джоуела з лікарні додому! Та наступного дня наша радість перетворилась на смуток. Стан Джоуела різко погіршився, тож довелось швидко відвезти його знову в лікарню. Оглянувши нашого сина, лікарі сказали: «Джоуелу залишилось жити щонайбільше півроку». Через два місяці, коли сину виповнилося вісім місяців, здавалося, що прогноз лікарів справджувався, бо йому ставало дедалі гірше. Один лікар якось сів поряд з нами і промовив: «На жаль, ми нічого більше не можемо для нього зробити». Потім він додав: «Зараз йому може допомогти лише Єгова».

Я зайшла в палату до Джоуела. Хоча я була емоційно і фізично виснажена, але твердо вирішила не покидати його самого. Кілька сестер зі збору по черзі залишалися біля мене, а Луїджі піклувався про наших старших синів. Минув тиждень. У Джоуела несподівано стався серцевий приступ. Медсестри прибігли в палату, однак нічого не могли вдіяти. Через декілька хвилин одна з них тихо сказала: «Це кінець». Почуваючись виснаженою, я розридалась і вийшла з палати. Я намагалася молитись до Єгови, та не знаходила слів, щоб вилити свій біль. Минуло ще 15 хвилин, і медсестра покликала мене, вигукнувши: «Джоеул повернувся до життя!» Вона взяла мене за руку і сказала: «Ходімо до нього». Коли я повернулась до сина, його серце знову билося. Новина про повернення Джоеула до життя швидко поширилась. Медсестри й лікарі приходили подивитись на нього, і багато хто вигукував: «Це щось неймовірне!»

Перший крок у чотири роки

Упродовж перших років життя нашого сина педіатр часто повторював: «Джоуел потребує багато любові».  Після народження сина ми з Луїджі особливо відчували Божу турботу, тому хотіли, щоб і Джоуел відчував наше піклування про нього. Ми мали багато нагод робити це, тому що син у всьому залежав від нас.

Кожен з перших семи років Джоуела був схожий на попередній. З жовтня до березня синові постійно дошкуляли різні хвороби, і ми щоразу мусили класти його в лікарню. Водночас я намагалась присвячувати якомога більше часу Дейвіду і Марку. Вони у свою чергу допомагали Джоуелу розвиватися. Результати були дивовижними. Наприклад, кілька лікарів говорили нам, що Джоуел ніколи не зможе ходити. Проте одного дня Марк сказав: «Ну що, Джоуеле, покажемо мамі, як ми ходимо?» На моє здивування, син зробив свій перший крок! Йому було тоді чотири роки. Ми тішились і цілою сім’єю від усього серця дякували Єгові. Навіть коли Джоуел робив у чомусь незначний поступ, ми завжди щиро його хвалили.

Біблійне навчання з дитинства приносить плоди

Ми старались якомога частіше брати Джоуела на зібрання до Залу Царства. Щоб оберегти Джоуела від мікробів, які легко його чіплялися, ми клали сина в спеціальний візок з прозорим пластиковим покриттям. Але, навіть сидячи під таким покриттям, він тішився, що був на зібранні.

Брати і сестри стали для нас джерелом підбадьорення, виявляючи любов і надаючи практичну допомогу. Один брат часто пригадував нам слова з Ісаї 59:1: «Отож-бо, Господня рука не скоротшала, щоб не помагати, і Його вухо не стало тяжким, щоб не чути». Ці відсвіжні слова допомагали нам довіряти Єгові.

У міру того як Джоуел підростав, ми дбали, щоб служіння Єгові ставало невід’ємною частиною його життя. При будь-якій нагоді ми розповідали йому про Єгову так, аби син міг розвинути любов до небесного Батька. Ми благали Єгову поблагословити наші зусилля, щоб біблійне навчання приносило добрі плоди.

Коли Джоуел став підлітком, нам було приємно бачити, що він любить біблійну правду і ділиться нею з іншими. У віці 14 років син переніс серйозну операцію. Одужуючи, він запитав мене: «Мамо, можна, я дам хірургу книжку “Жити вічно”?» Мене це дуже втішило. Через кілька років Джоуел мав ще одну операцію. Ми знали, що він може не вижити. Перед операцією син дав лікарям листа, який ми написали разом. У ньому Джоуел пояснював свій погляд на використання крові. Хірург запитав: «І ти згідний?» Джоуел відповів ствердно. Ми так пишалися тим, що наш син довіряє Творцеві і хоче догоджати йому. Медперсонал дуже підтримував нас, за що ми глибоко вдячні.

 Духовний поступ Джоуела

У 17-річному віці Джоуел символізував своє присвячення Богові водним хрещенням. Цей день ми не забудемо ніколи! Духовний поступ сина приносить нам велику радість. З того часу його любов до Єгови і ревність до правди не слабнуть. По суті, кожному, кого Джоуел зустрічає, він каже: «Правда — це моє життя!»

Лише в юному віці Джоуел навчився читати і писати. Для цього він доклав неабияких зусиль. Син щиро тішився, коли йому вдавалося написати хоча б коротке слово. Відтоді він кожен день починає з розгляду вірша з брошури «Щоденне досліджування Святого Письма». Потім Джоуел старанно переписує вірш в один зі своїх записників, яких тепер ціла колекція.

У день зібрань Джоуел хоче, щоб ми прибували до Залу Царства раніше, бо тоді він може сердечно вітати всіх, хто приходить у зал. Під час зібрань він з радістю дає коментарі і бере участь у показах. Крім того, Джоуел допомагає з мікрофонами і виконує інші завдання. Кожного тижня, якщо дозволяє здоров’я, він ходить з нами в служіння. У 2007 році в зборі оголосили, що Джоуела призначено служителем збору. Ми плакали з радості. Яке ж це благословення від Єгови!

Завжди відчуваємо руку Єгови

У 1999 році ми зіткнулися з іншим випробуванням. Нашу машину вдарив необачний водій, і Луїджі отримав серйозні травми. Одну його ногу довелось ампутувати, і він переніс кілька складних операцій на хребті. Вкотре, довіряючи Єгові, ми відчули силу, яку він дає своїм служителям в тяжкі часи (Фил. 4:13). Хоча Луїджі непрацездатний, ми намагаємось дивитися на ситуацію позитивно, адже він може більше бути з Джоуелем. Це дає змогу мені більше часу приділяти духовним справам. До того ж тепер Луїджі вдається ще ліпше дбати про духовні потреби нашої сім’ї і членів збору. Він і далі служить координатором ради старійшин.

З огляду на незвичні обставини ми багато часу проводимо разом. Ми навчилися бути розсудливими і не очікувати неможливого. Коли почуваємося знеохоченими, то виливаємо Єгові свої почуття в молитві. На жаль, наші сини Дейвід і Марк, досягнувши повноліття і поїхавши з дому, згодом перестали служити Єгові. Сподіваємось, одного дня вони повернуться до Єгови (Луки 15:17—24).

Протягом років ми завжди відчували дбайливу руку Єгови і навчилися покладатись на нього, зазнаючи різних проблем. Слова з Ісаї 41:13 особливо дорогі нам: «Я — Господь, Бог твій, що держить тебе за правицю й говорить до тебе: Не бійся,— Я тобі поможу». Те, що Єгова міцно тримає нас за руку, надзвичайно підбадьорює. Дійсно, ми щиро можемо сказати, що випробування зміцнили нашу довіру до небесного Батька, Єгови.

[Примітка]

[Ілюстрації на сторінках 16, 17]

Джоуел з мамою

[Ілюстрація на сторінці 18]

Ада, Джоуел і Луїджі

[Ілюстрація на сторінці 19]

Джоуел радо вітає братів і сестер у Залі Царства