Завжди зайнятий в організації Єгови

Розповів Вернон Зубко

Я ВИРІС на фермі поблизу села Стенен у провінції Саскачеван, що в Канаді. Мої батьки, Фред і Аделла, докладали неабияких зусиль, щоб дбати про мої духовні і фізичні потреби, а також потреби моєї старшої сестри Ауреллії, молодших братів Елвіна й Дерила та сестри Аллегри. Ми досі вдячні батькам за те, що вони навчили нас правди.

Тато був помазанцем і безстрашно проповідував добру новину. Він тяжко працював, щоб заробляти на життя, і водночас докладав зусиль, аби кожен знав, що він Свідок. Тато завжди розповідав про правду. Він став для мене чудовим прикладом ревності і відваги. Нерідко тато казав мені: «Будь завжди зайнятим в організації Єгови і уникнеш багатьох проблем».

Ми часто проповідували на вулицях Стенена і в довколишніх населених пунктах. Мені іноді було важко це робити. Кожне містечко мало своїх хуліганів, які підходили до нас, дітей, і висміювали. Коли мені було вісім років, якось я стояв на розі вулиці з журналами «Вартова башта» і «Пробудись!». Мене оточили хлопчаки. Вони зірвали з мене нового кашкета і закинули його на поблизький стовп. На щастя, один старший брат, який відповідав за мене, побачив, що відбувається. Він підійшов і сказав: «Верне, щось трапилося?» Хлопців як вітром здуло. Хоча цей випадок був неприємним, я взяв для себе урок: під час свідчення на вулиці не стояти, як стовп, а постійно рухатися. Таке навчання в ранні роки також зробило мене відважним у проповідуванні від дому до дому.

Ми з Елвіном охрестилися в травні 1951 року. Тоді мені виповнилось 13. Я досі пам’ятаю, як брат Джек Нейтан, виголошуючи промову до хрещення, заохочував нас ніколи не допускати, щоб минув місяць, а ми не говорили про Єгову *. У нашій сім’ї піонерське служіння завжди вважали найліпшою справою. Тому 1958 року, закінчивши школу, я переїхав до Вінніпега, у провінції Манітоба, щоб служити піонером. Тато хотів, аби я разом з ним займався сімейною справою, пов’язаною з обтісуванням колод. А втім, він з мамою заохочував нас, дітей, до повночасного служіння і схвалив моє рішення переїхати у Вінніпег.

Нова домівка і новий напарник

У 1959 році філіал запросив усіх охочих поїхати до Квебеку, де була велика  потреба у проповідниках. Я подався до Монреаля. Яка ж це була зміна в моєму житті! Мені довелося опановувати французьку мову і призвичаюватися до іншої культури. Районний наглядач порадив мені: «Ніколи не кажи: “Вдома ми робили так”». І це була чудова порада (1 Кор. 9:22, 23).

Коли я переїхав до Квебеку, в мене не було напарника в служінні. Але молода сестра, Шерлі Теркотт, яку я зустрів раніше у Вінніпезі, стала моїм партнером після нашого одруження в лютому 1961 року. Вона теж виросла у сім’ї, в якій любили Єгову. Я тоді ще повністю не усвідомлював, яким безцінним джерелом підтримки і підбадьорення вона буде для мене протягом багатьох років.

Проповідницька подорож по Ґаспе

Через два роки після одруження ми отримали призначення служити спеціальними піонерами в Рімускі, у провінції Квебек. Наступної весни філіал попросив нас здійснити проповідницьку подорож по півострову Ґаспе, вздовж східного узбережжя Канади. Нашим завданням було посіяти якомога більше насіння правди (Еккл. 11:6). Ми поклали в машину понад 1000 журналів і майже 400 книжок, а також взяли з собою їжу й одяг. Наша подорож мала тривати місяць. Ми ретельно опрацьовували всі села на Ґаспе. Місцева радіостанція попередила мешканців, що до них прийдуть Свідки, і сказала людям не брати в них публікацій. Однак більшість людей неправильно зрозуміли оголошення і подумали, що радіостанція заохочує брати в нас публікації.

У ті роки в певних куточках Квебеку не до кінця було відомо про свободу проповідування. Тож нас нерідко зупиняла поліція. Одного разу це сталося в місті, де ми залишали літературу майже в кожному помешканні. Поліцейський наказав нам піти з ним до відділку, і ми пішли. Я дізнався, що прокурор міста видав наказ, який забороняв нам проповідувати. Оскільки начальника поліції того дня не було в місті, я надав прокурору офіційного листа з філіалу в Торонто, в якому ґрунтовно пояснювалося наше право проповідувати. Прочитавши листа, прокурор випалив: «Мені не потрібно проблем. Це наш священик сказав мені затримати вас». Ми хотіли, щоб тамтешні мешканці усвідомили законність нашої праці. Тому ми відразу повернулися туди, звідки нас забрала поліція, і продовжили служіння.

Наступного ранку, коли ми навідалися до начальника поліції, йому було неприємно почути новину про те, що нас вчора затримали. Він дуже розлютився, розмовляючи про це з прокурором по телефону. Начальник поліції сказав, що коли в нас виникнуть якісь проблеми, ми повинні дзвонити йому особисто, і він постарається їх вирішити. Хоча ми були приїжджими і говорили ламаною французькою, люди ставилися до нас гостинно і привітно. Все ж ми думали: «Чи вони коли-небудь пізнають правду?» Відповідь ми дізналися через кілька років, коли повернулися на Ґаспе будувати Зали Царства. Ми побачили, що багато осіб, яким ми свідчили, стали нашими братами. Справді, Єгова зрощує посіяне (1 Кор. 3:6, 7).

Наша спадщина

У 1970 році на світ з’явилася наша донечка Ліза. Ця спадщина від Єгови принесла нам велику радість. Шерлі і Ліза трудилися зі мною на багатьох будовах Залів Царства. Після закінчення школи Ліза сказала: «Ну що ж, тату і мамо, через мене ви на деякий час припинили повночасне служіння, тому я постараюся компенсувати це, ставши піонеркою». Пройшло більш як 20 років, а Ліза й далі  служить піонером, тепер уже зі своїм чоловіком, Сильваном. Разом вони працювали на кількох міжнародних будівельних проектах. Мета нашої сім’ї — вести просте життя і робити все можливе в служінні Єгові. Я ніколи не забуду, що сказала Ліза на початку свого піонерського служіння. По суті, вона спонукала мене знову стати піонером у 2001 році, і я перебуваю в цьому служінні донині. Воно допомагає мені покладатися на Єгову в усьому і вести просте та водночас насичене й щасливе життя.

Будівництво неможливе без любові, відданості і вірності

Єгова показав мені, що ми пожнемо рясні благословення, охоче приймаючи будь-яке його призначення. Для мене неоціненна честь служити в регіональному будівельному комітеті і трудитися на будовах разом з братами й сестрами по всьому Квебеку та в інших місцях.

Деякі добровольці, можливо, й не виголошують блискучих промов, але на будівництві Залів Царства вони сяють, немов зорі. Ці дорогоцінні брати вкладають у роботу все серце і виявляють свої здібності. У результаті їхньої праці з’являються прекрасні будівлі для поклоніння Єгові.

Мене не раз запитували: «Які риси найважливіші для добровольців-будівельників Залів Царства?» З власного досвіду переконаний, що такі люди насамперед мають любити Єгову і його Сина, а також братство (1 Кор. 16:14). Крім того, необхідні відданість і вірність. Коли справи йдуть не так, як хотілося б,— а це обов’язково трапляється,— віддана особа буде підтримувати теократичний устрій. Вірність спонукуватиме її продовжувати роботу на подальших проектах.

Вдячний Єгові

Хоча мій тато помер у 1985 році, я й досі пам’ятаю його пораду завжди залишатися зайнятим в організації Єгови. Як і інші особи, що отримали призначення в небесній частині Божої організації, тато, безумовно, теж зайнятий (Об’яв. 14:13). Мамі тепер 97 років. Через інсульт вона не може говорити, як колись, але добре пам’ятає Біблію. Мама наводить біблійні вірші в листах. Вона заохочує нас далі вірно служити Єгові. Які ж ми вдячні Єгові за те, що в нас такі сердечні батьки!

Я дякую Єгові і за свою вірну дружину, Шерлі. Вона послухалась поради своєї мами: «Верн буде дуже зайнятим у правді, а ти вчись ділитися ним з іншими». Одружившись 49 років тому, ми постановили зустріти старість разом у служінні Єгові. І якщо обоє переживемо кінець цієї системи, то відмолодимося й будемо служити йому вічно. Дійсно, ми «завжди зайняті в Господній праці» (1 Кор. 15:58). Єгова ж по-справжньому дбає про нас, і ми ні в чому не відчуваємо нестачі.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 31]

«Мета нашої сім’ї — вести просте життя і робити все можливе в служінні Єгові»