Вдячна Єгові за служіння в будь-яких обставинах

Розповіла Маатче Де Йоне-Ван Ден Хьовель

МЕНІ 98 років. Сімдесят з них я провела в радісному служінні Єгові, хоча були й випробування. Під час Другої світової війни я потрапила в концтабір, де через сильне пригнічення прийняла рішення, про яке згодом жалкувала. Пізніше я зіткнулася з іншим гнітючим випробуванням. А втім, я вдячна Єгові, що служила йому навіть у час лиха.

Моє життя змінилося в жовтні 1940 року. Я жила в Голландії, у містечку Хілверсюмі, що лежить за 24 кілометри на південний схід від Амстердама. В країні правили нацисти. Я вже п’ять років була одружена з Яапом де Йоне, дбайливим чоловіком. Ми мали чарівну трирічну донечку, Віллі. Жили ми поряд з бідною сім’єю, яка виховувала вісьмох дітей. Хоча батькам було важко прогодувати сім’ю, у них ще й гостював один молодий чоловік. «Чому вони взяли на себе зайвий тягар?» — думала я. Коли я принесла їм трохи їжі, то дізналася, що молодий чоловік служить піонером. Він розповів мені про Боже Царство і про благословення, які воно принесе. Мене глибоко зворушило почуте, і я швидко пізнала правду. Того ж року я присвятила своє життя Єгові й охрестилася. Через рік після мого хрещення чоловік теж прийняв правду.

Я мало знала Біблію, але повністю усвідомлювала, що, ставши Свідком, належатиму до організації, яка є забороненою. Також я знала, що багато Свідків перебувають у в’язниці через проповідування звістки про Царство. Все ж я відразу взялася проповідувати від дому до дому і ми з чоловіком відчинили двері своєї оселі для піонерів та роз’їзних наглядачів. Наше помешкання перетворилося на склад біблійної літератури, яку нам доставляли брати і сестри з Амстердама. Вони перевозили велосипедами величезні стоси книжок, котрі накривали брезентом. Яку ж любов і мужність виявляли ці кур’єри! Вони ризикували своїм життям заради одновірців (1 Ів. 3:16).

«Ти скоро повернешся, мамусю?»

Через півроку після мого хрещення до нас у двері постукали троє поліцейських. Вони увійшли в дім і зробили обшук. Хоча поліцейські не знайшли комірчини з літературою, їм вдалося знайти кілька книжок, схованих під ліжком. Вони наказали мені негайно йти з ними до відділку в Хілверсюмі. Я на прощання обняла донечку, а вона  запитала: «Ти скоро повернешся, мамусю?» «Так, люба,— сказала я,— мама скоро повернеться». Однак пройшло півтора року, перш ніж я знову обняла свою дівчинку.

Один з поліцейських повіз мене поїздом до Амстердама на допит. Слідчі хотіли, щоб я виказала трьох братів з Хілверсюма. Я промовила: «З них я знаю тільки одного. Він приносить нам молоко». І це була правда, той брат продавав молоко. «Та чи він Свідок Єгови,— продовжила я,— запитайте в нього, а не в мене». Коли я відмовилась говорити ще щось, вони вдарили мене по обличчю і на два місяці замкнули в камері. Чоловік дізнався, де я, і привіз мені одяг та їжу. Потім у серпні 1941 року мене відправили до Равенсбрюка, жахливого жіночого концтабору, що за 80 кілометрів на північ від Берліна.

«Кріпись, люба»

Коли ми прибули в табір, нам сказали, що, підписавши заяву про зречення від віри, ми зможемо повернутися додому. Я, звісно, не підписала заяви. Тому мусила віддати всі свої речі, мене роздягнули і відправили в душову, де я зустріла голландських сестер. Нам видали табірний одяг з нашитим на ньому фіолетовим трикутником, тарілку, чашку і ложку. На першу ніч нас поселили в барак для тимчасового перебування. Там вперше з часу свого арешту я розридалася. В голові роїлися питання: «Що зі мною станеться? Скільки я тут буду?» Щиро кажучи, тоді я не мала міцних стосунків з Єговою, тому що була в правді всього кілька місяців. Мені треба було ще багато чого навчитися. Наступного дня на перекличці одна голландська сестра, мабуть, помітила мій смуток. Вона сказала: «Кріпись, люба, кріпись! Нам немає чого боятися».

Після переклички нас повели в інший барак, де ми зустрілися з кількома сотнями сестер з Німеччини та Голландії. Деякі німецькі сестри жили в бараку вже понад рік. Спілкування з ними зміцнило мене, і я справді скріпилась на дусі. Мене вразило, що барак, в якому жили наші сестри, був набагато чистіший від інших бараків у таборі. Він славився і тим, що в ньому ніхто не крав, не лаявся і не бився. Попри жахливі умови в таборі наш барак був наче чистий острів у брудному морі.

Життя в таборі

Жити в таборі означало багато працювати і мало їсти. Нам доводилося вставати о п’ятій ранку, бо невдовзі починалася перекличка. Охоронці тримали нас надворі близько години, незважаючи на дощ чи спеку. О п’ятій вечора, після виснажливої праці, знову починалася перекличка. Потім ми їли суп з хлібом і знеможені лягали спати.

Щодня, крім неділі, я працювала на фермі, де жала пшеницю, копала канави і чистила свинарник. Хоча робота була тяжкою і брудною, я могла виконувати її день у день, адже була ще молодою  і досить сильною. Крім того, під час роботи я співала пісні з біблійним змістом, і це мене зміцнювало. Однак кожного дня я тужила за чоловіком і донечкою.

Нам давали дуже мало їжі, але ми намагалися щодня зберігати шматочок хліба на неділю, коли зустрічалися для обговорення біблійних тем. Ми не мали біблійної літератури, та я з запалом слухала старших вірних сестер з Німеччини, як вони обговорювали Біблію. Ми навіть відзначали Спомин Христової смерті.

Смуток, каяття і підбадьорення

Іноді нам веліли виконувати роботу, яка прямо підтримувала воєнні дії нацистів. Через нейтралітет у політичних питаннях усі сестри відмовлялися від такої роботи, і я наслідувала їхній приклад мужності. Як покарання, нам не давали їсти кілька днів і ми мусили стояти годинами на перекличці. Одного разу взимку нас замкнули в неопалюваному бараку на 40 днів.

Нам, як Свідкам Єгови, не раз говорили, що нас звільнять і ми зможемо поїхати додому, якщо підпишемо заяву про зречення від віри. Провівши в Равенсбрюці понад рік, я дуже занепала духом. У мене було таке сильне бажання побачити чоловіка і доньку, що я пішла до охоронців, попросила заяву, в якій зазначалось, що я більше не буду Дослідником Біблії, і підписала її.

Коли сестри дізналися, що́ я зробила, дехто почав мене уникати. Проте дві старші німецькі сестри, Гедвіг та Гертруд, розшукали мене і запевнили у своїй любові. Разом з ними я працювала у свинарнику, і вони лагідно пояснили, наскільки важливо зберігати непорочність перед Єговою і як, не йдучи на компроміс, ми виявляємо до нього любов. Їхня материнська турбота і ніжне ставлення вразили мене до глибини душі *. Я знала, що повелась неправильно і хотіла анулювати заяву. Якось увечері я розказала сестрі про своє рішення попросити, щоб заяву знищили. Одна з начальниць у таборі, мабуть, підслухала нашу розмову, бо того ж вечора мене несподівано випустили з табору і відправили поїздом у Голландію. Наглядачка, обличчя якої я досі пам’ятаю, сказала мені: «Ти все ще Бібельфоршер (Дослідник Біблії) і завжди ним будеш». Я відповіла: «Так, якщо Єгова дозволить». Мене ж не покидала думка про те, як би анулювати заяву.

В одному з пунктів заяви зазначалось: «Цим я засвідчую, що ніколи більше не буду активним членом Міжнародного товариства Дослідників Біблії». Тож я зрозуміла, що́ мені робити. У січні 1943 року, невдовзі після повернення додому, я знову почала проповідувати. Звісно, якби під час проповідування про Боже Царство мене вдруге арештували нацисти, моє покарання було б значно суворішим.

Щоб показати Єгові щиросерде бажання бути йому відданими, ми з чоловіком, як і колись, відчинили двері нашої домівки для кур’єрів та роз’їзних наглядачів. Наскільки ж вдячною я була за нагоду довести свою любов до Єгови та його народу!

Тяжке випробування

За кілька місяців до закінчення війни ми з чоловіком зіткнулися з тяжким випробуванням. У жовтні 1944 року наша донечка несподівано захворіла на  дифтерію. Її стан швидко погіршувався, і через три дні вона померла. Віллі було лише сім років.

Втрата єдиної дитини спустошила нас. Випробування в Равенсбрюці були нічим у порівнянні з болем, який я відчула, втративши дитину. Але в періоди смутку ми постійно черпали потіху зі слів у Псалмі 16:8: «Уявляю я Господа перед собою постійно, бо Він по правиці моїй,— і я не буду захитаний». Ми з чоловіком твердо вірили в обіцянку Єгови про воскресіння, міцно трималися правди і завжди ревно проповідували добру новину. Аж до своєї смерті в 1969 році чоловік допомагав мені з вдячністю служити Єгові.

Благословення і радість

За останні десятиліття джерелом радості для мене було тісне спілкування з повночасними служителями. Як і в часи війни, наша домівка була постійно відчинена для роз’їзних наглядачів та їхніх дружин, коли вони відвідували збір. Одна пара, що займалася роз’їзною працею, Маартен і Нел Каптайн, навіть жила в нас 13 років! Коли в Нел виявили невиліковну хворобу, я мала можливість три місяці піклуватися про неї, поки вона не померла. Спілкування з цим подружжям і з дорогими місцевими братами та сестрами допомагає мені тішитися теперішнім духовним раєм.

Одним з визначних моментів мого життя був 1995 рік, коли мене запросили на день пам’яті в Равенсбрюк. Там я зустріла сестер, з якими сиділа в таборі і яких не бачила понад 50 років. Зустріч з ними була незабутньою і приємною подією, а також чудовою нагодою підбадьорити одна одну і заохотити вірно чекати дня, коли наші дорогі померлі знову житимуть.

У Римлян 15:4 апостол Павло заохочує нас, щоб «через витривалість і потіху з Писань ми мали надію». Я дякую Єгові за надію, що допомагає мені з вдячністю служити йому в будь-яких обставинах.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 10]

З Яапом, 1930 рік

[Ілюстрація на сторінці 10]

Наша донечка Віллі у сім років

[Ілюстрація на сторінці 12]

Приємна зустріч з друзями, 1995 рік. Я — друга зліва в першому ряді