«Тепер я немічна, але це не назавжди»

Розповіла Сара ван дер Монд

Люди часто кажуть мені: «Саро, в тебе така гарна усмішка. Як тобі вдається завжди бути такою щасливою?» Я відповідаю, що маю чудову надію. Хоча тепер я немічна, але це не назавжди.

Я НАРОДИЛАСЬ 1974 року в Парижі. У мами були дуже важкі пологи, і згодом вона дізналася, що в мене церебральний параліч. Я не могла нормально рухати руками та ногами, а моя мова була важкозрозумілою. Потім у мене розвинулась епілепсія, і я часто підхоплювала різні інфекції.

Коли мені виповнилось два роки, ми з батьками переїхали до Мельбурна, що в Австралії. А через два роки тато залишив нас. Тоді я вперше зрозуміла, що Бог близький для мене. Мама була Свідком Єгови і регулярно брала мене на християнські зібрання. Там я дізналась, що Бог любить мене і піклується про мене. Ці знання, а також мамина любов та підтримка допомогли мені змиритися з новими обставинами.

Крім того, мама навчила мене молитися до Єгови. Насправді молитися мені було легше, ніж розмовляти, бо не треба було докладати зусиль, щоб вимовляти слова, адже вони самі виринали в моєму розумі. І, оскільки моя мова важкозрозуміла для інших, мені приємно знати, що Єгова розуміє її і читає всі мої думки (Пс. 65:3).

Вчусь жити з хворобою

Уже в п’ять років мій стан настільки погіршився, що я мусила носити важкі шини з шарнірами, аби ходити. З ними я не могла нормально рухатись, а перевалювалася з боку на бік. В одинадцять років я взагалі перестала ходити. Через деякий час я вже була не в стані сама лягти чи підвестися з ліжка. Для цього я стала користуватися електропідйомником, який також переміщає мене з ліжка на моторизований інвалідний візок, що управляється за допомогою важеля.

Відверто кажучи, іноді через свою хворобу я почуваюсь пригніченою. Тоді я пригадую наше сімейне гасло: «Не переживай про те, чого ти не можеш зробити, а зосереджуйся на тому, що тобі під силу». Завдяки такому умонастрою я навчилась їздити верхи, займаюсь парусним спортом, плаваю на каное, ходжу в походи і навіть воджу машину на спеціальному майданчику. Я тішуся, що можу творчо розвиватися: малювати, шити, вишивати, займатися клаптиковим рукоділлям і виготовляти вироби з кераміки.

З огляду на серйозну хворобу дехто ставить під сумнів мою здатність свідомо  поклонятися Богові. Коли мені було 18 років, одна вчителька спонукувала мене піти з дому, щоб «врятуватись» від релігії моєї мами. Вона навіть запропонувала мені допомогу в пошуку житла. Однак я відповіла їй, що ніколи не зречуся своєї віри і не залишу дому, поки не буду готова до самостійного життя.

Невдовзі після цього випадку з вчителькою я охрестилась і стала Свідком Єгови. Через два роки я переїхала в маленьку квартиру. Мені тут подобається, бо можу мати необхідну підтримку і водночас почуватись самостійною.

Несподівана пропозиція

З роками я зіткнулася з іншими випробуваннями віри. Одного дня хлопець, який навчався разом зі мною і теж був інвалідом, запропонував мені одружитися. Ця пропозиція приголомшила мене. Спершу я дуже зраділа, адже, як і більшість дівчат, мрію створити сім’ю. Та все ж я розуміла, що наші обмеження не є запорукою щасливого шлюбу. До того ж хлопець не поділяв моїх релігійних поглядів. Ми були різної віри, по-різному проводили час і мали різні цілі в житті. Тож як ми могли почати спільне життя? Я чітко вирішила послухатись Божої поради одружуватися тільки з одновірцем (1 Кор. 7:39). Тому я лагідно пояснила цьому хлопцеві, що не можу прийняти його пропозицію.

Сьогодні я не жалкую про таке рішення. І я ні на мить не сумніваюся, що в Божому новому світі почуватимусь щасливою (Пс. 145:16; 2 Пет. 3:13). Я й далі рішуче налаштована залишатись відданою Єгові і бути задоволеною в теперішніх обставинах.

Як я мрію про день, коли зможу зістрибнути зі свого візка і полетіти наче вітер! Тоді я вигукну: «Колись я була немічна, а тепер у мене досконале здоров’я — і так буде завжди!»