Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Зміни приносять благословення

Зміни приносять благословення

Зміни приносять благословення

Розповів Джеймс Томпсон

Я народився 1928 року на півдні США. У той час сегрегація, тобто поділ населення на білошкіре і темношкіре, була законом, порушення якого могло призвести до ув’язнення чи до чогось гіршого.

ТОДІ в деяких частинах США білошкірі і темношкірі Свідки Єгови належали до окремих зборів, районів і областей. У 1937 році мій батько став слугою громади (тепер координатор ради старійшин) в зборі, членами якого були темношкірі брати і сестри в місті Чаттануга (штат Теннессі). Генрі Ніколз був слугою громади в зборі, до якого належали білошкірі брати і сестри.

Я з приємністю згадую той час, коли вночі сидів на задньому ґанку нашого будинку й слухав розмову тата з братом Ніколзом. Хоча я не все розумів, я радів, що був поряд з батьком, коли вони обговорювали, як найліпше виконувати працю проповідування за таких обставин.

Ще раніше, 1930 року, нашу сім’ю спіткала трагедія. Померла мама, якій було лише 20 років. Тато мусив дбати про мене, дворічного хлопчика, і про мою чотирирічну сестру Доріс. Він тільки недавно охрестився, але зробив хороший духовний поступ.

Благотворний вплив батьків

У 1933 році тато зустрів чудову сестру Ліллі Мей Гвендолін Томас, і вони невдовзі одружились. І тато, і мама подавали мені та моїй сестрі добрий приклад у відданому служінні Єгові.

Свідків Єгови в 1938 році попросили підтримати резолюцію, згідно з якою старійшини в зборах мали призначатися всесвітнім центром у Брукліні, а не вибиратися місцевим збором. Тимчасом як дехто в Чаттанузі вагався погодитися з цією зміною, тато заявив, що беззаперечно підтримує організаційну зміну. Його приклад відданості разом з цілковитою співпрацею мами допомагають мені й досі.

Хрещення і повночасне служіння

У 1940 році декілька членів нашого збору найняли автобус і поїхали на конгрес у Детройт, що в Мічигані. Там охрестилося кілька осіб з нашої групи. Дехто дивувався, чому я не охрестився, адже я проповідував з п’яти років і був активним у служінні.

Коли мене запитали про це, я відповів, що не розумію всього, з чим пов’язане хрещення. Тато випадково почув розмову і був здивований. Відтоді він намагався допомогти мені зрозуміти, що́ означає хрещення і чому воно важливе. Через чотири місяці дуже холодного дня, 1 жовтня 1940 року, я охрестився в ставку за містом Чаттануга.

У 14 років під час літніх канікул я служив піонером. Я проповідував у містечках штату Теннессі та сусіднього штату Джорджія. Мені доводилося вставати рано-вранці, готувати собі їжу в дорогу і бігти о шостій на поїзд чи автобус, щоб доїхати до території. Повертався додому я приблизно о шостій вечора. Їжу, яку брав з собою, я часто з’їдав ще до обіду. Хоча я мав гроші, але не міг заходити до місцевого магазину купити щось поїсти, бо був темношкірим. Одного разу я ввійшов у магазин купити морозиво-ріжок і мене попросили вийти. Якась білошкіра добродійка винесла мені одне морозиво.

Коли я перейшов у середню школу, на Півдні почав посилюватися рух на захист громадянських прав. Такі організації, як Національна асоціація поступу кольорового населення, заохочували учнів до активної діяльності. Нас заклика́ли ставати їхніми членами. Кілька шкіл для темношкірих дітей, у тому числі і моя, поставили собі мету досягти 100-відсоткового членства в цих організаціях. Мене змушували «підтримати нашу расу». Але я відмовився, пояснивши, що Бог є безстороннім і не вивищує однієї раси над іншою. Тож я сподіваюся, що Бог вирішить таку несправедливість (Ів. 17:14; Дії 10:34, 35).

Невдовзі після закінчення середньої школи я вирішив переїхати до Нью-Йорка. По дорозі я зупинився у Філадельфії, що в Пенсільванії, аби побачити друзів, з якими познайомився раніше на конгресі. Тут я вперше відвідав збір, до якого належали темношкірі і білошкірі християни. Під час свого візиту роз’їзний наглядач відвів мене вбік і сказав, що мені призначили пункт на наступному зібранні. Це допомогло мені прийняти рішення залишитися там.

Серед моїх друзів у Філадельфії була одна молода сестра, Джералдін Вайт, яку я називав Джеррі. Вона добре знала Біблію і вміла вести розмови з людьми у служінні від дому до дому. Особливо важливим було для мене те, що вона також хотіла служити піонером. Ми одружилися 23 квітня 1949 року.

Запрошення в «Ґілеад»

З самого початку в нас була мета навчатись у школі «Ґілеад» і служити місіонерами за кордоном. Ми охоче владнали свої справи так, щоб відповідати вимогам для навчання у «Ґілеаді». Незабаром нас попросили переїхати до Лонсайда в Нью-Джерсі, потім до Честера в Пенсільванії і зрештою до Атлантик-Сіті в Нью-Джерсі. В Атлантик-Сіті ми вже могли заповнити заяву на навчання в школі «Ґілеад», бо були одружені два роки. Проте нашу заяву відклали. Чому?

На початку 1950-х років багатьох молодих чоловіків призивали до війська і відправляли на війну в Кореї. Призовна комісія у Філадельфії, схоже, упереджено ставилася до Свідків Єгови через їхню позицію нейтралітету. Врешті-решт суддя повідомив, що ФБР перевірило мене і підтвердило мою нейтральну позицію. Тому 11 січня 1952 року Президентський апеляційний суд визнав мене служителем і звільнив від військової служби.

У серпні того ж року ми з Джеррі отримали запрошення у 20-й клас школи «Ґілеад», навчання якого почалося з вересня. Під час навчання ми сподівалися закордонного призначення. Моя сестра Доріс закінчила 13-й клас «Ґілеаду» і служила в Бразилії. Які ж ми були здивовані, коли нас призначили в районне служіння! Ми мали відвідувати збори на півдні штату Алабама, в котрих служать темношкірі брати і сестри. Це певною мірою розчарувало нас, бо ми прагнули служити за кордоном.

Першим ми відвідали збір у Гантсвіллі. Прибувши туди, ми поїхали до сестри, в якої мали зупинитися. Коли ми розпаковували речі, то випадково почули, як сестра по телефону сказала: «Діти вже приїхали». Нам було лише по 24, а виглядали ми ще молодше. Так у цьому районі до нас приклеїлося прізвисько «діти».

Південь нерідко називали Біблійним поясом, тому що тут більшість людей дуже цінувало Біблію. Отож у своїх вступах ми часто використовували такі три думки:

1) обставини у світі;

2) обіцянки, записані в Біблії;

3) біблійні вимоги для нас.

Потім ми пропонували відповідний посібник для біблійного вивчення. Завдяки такому успішному підходу мене призначили 1953 року виголосити пункт на конгресі «Суспільство нового світу», який проходив у Нью-Йорку. Там я розповів, як починати розмови, використовуючи три вищезгадані думки.

Невдовзі, влітку 1953 року, я отримав призначення служити обласним наглядачем на Півдні, в районах, до яких належали збори з темношкірими братами і сестрами. Наша область охоплювала територію Віргінії та Флориди і простягалась на захід до Алабами й Теннессі. Роз’їзні наглядачі мусили пристосовуватися. Наприклад, ми часто зупинялися в домах, в яких не було водопроводу, і купалися в жерстяних баліях за пічкою на кухні. На щастя, це було найтепліше місце в будинку.

Расова сегрегація

Служіння і життя на Півдні вимагало передбачливості й винахідливості. Темношкірим не дозволяли користуватися пральнями самообслуговування. Тож Джеррі приходила туди і пояснювала, що пере одяг «місіс Томпсон». Багато хто думав, що вона служниця, а «місіс Томпсон» — це господиня дому. Коли обласні наглядачі показували фільм «Суспільство нового світу в дії», я телефонував до складу-магазину і замовляв великий екран для «містера Томпсона». Пізніше я йшов і забирав його. Ми були завжди ввічливими, і зазвичай служіння проходило без проблем.

У той час існувало ще одне упередження, упередження до тих, хто походив з Півночі. Місцева газета якось повідомила, що Джеймс Томпсон з Нью-Йоркського біблійного і трактатного товариства «Вартова башта» має виголосити промову на конгресі. Дехто, прочитавши це, подумав, що я з Нью-Йорка, і угоду про використання шкільного приміщення було скасовано. Я пішов до дирекції школи і пояснив, що колись навчався в школі Чаттануги. Тоді нам дозволили провести там районний конгрес.

Расове упередження особливо набрало сили в середині 1950-х років, і часом доходило навіть до насилля. Деяких Свідків образило те, що 1954 року на кількох обласних конгресах темношкірі брати не виголошували жодного пункту програми. Ми заохочували темношкірих братів бути терпеливими. Наступного літа мене призначили промовцем. Після цього більше темношкірих братів на Півдні виступало на конгресах.

Згодом хвиля расового насилля на Півдні спала і збори поступово почали об’єднуватися. Необхідно було реорганізувати територію зборів і відповідно перепризначити вісників та братів, які беруть провід. Деякі темношкірі і білошкірі брати не схвалювали цих змін. Але більшість була неупередженою, подібно до нашого небесного Батька. Насправді чимало християн були близькими друзями, незважаючи на колір шкіри. Наша сім’я відчула це на собі в 1930—1940-х роках, коли я виростав.

Нове призначення

У січні 1969 року ми з Джеррі отримали призначення до Гайани, що в Південній Америці, і з радістю погодилися. Спершу ми поїхали до Брукліну (Нью-Йорк), де мене мали вчити, як наглядати за проповідницькою працею в Гайані. Ми прибули туди в липні 1969 року. Провівши 16 років у роз’їзній праці, тепер ми мали перебувати на одному місці, і для нас це була велика зміна. Джеррі більшість часу проповідувала як місіонерка, а я служив у філіалі.

Я виконував різні обов’язки: стриг газони, відповідав за доставку літератури 28 зборам і листувався зі всесвітнім центром у Брукліні. Я працював 14—15 годин на день. Ми обоє служили не покладаючи рук і тішилися своїм призначенням. Коли ми приїхали в Гайану, в країні було 950 вісників, сьогодні ж тут служить понад 2500 братів і сестер.

Ми насолоджувалися приємним кліматом та екзотичними овочами і фруктами, але справжню радість нам приносили смиренні люди, які прагнули навчитись біблійної правди про Боже Царство. Часто Джеррі проводила щотижня по 20 біблійних вивчень, і багато зацікавлених зробили духовний поступ й охрестилися. З бігом часу дехто з них почав служити піонером, старійшиною і навіть закінчив школу «Ґілеад», щоб бути місіонером.

Труднощі зі здоров’ям

У 1983 році мої батьки в США потребували допомоги. Ми з Джеррі і моя сестра Доріс обговорили це питання. Доріс, яка прослужила 35 років місіонеркою в Бразилії, вирішила повернутися додому і доглядати за батьками. «Для чого забирати з поля двох місіонерів,— міркувала вона,— якщо з цим завданням справиться один?» Після смерті батьків Доріс залишилася в Чаттанузі і донині служить там спеціальною піонеркою.

У мене виявили рак простати, тому 1995 року я змушений був повернутися до США. Ми оселилися в Голдсборо у Північній Кароліні, на півдорозі між моїми батьками в Теннессі та Джерриними — у Пенсільванії. Рак перейшов у стадію ремісії, і ми служимо в Голдсборо немічними спеціальними піонерами.

Згадуючи понад 65 років повночасного служіння, я справді вдячний Єгові за благословення, які він злив на нас з Джеррі. Зміни справді приносять благословення. Якими ж правдивими є слова Давида: «З справедливим Ти [Єгово] справедливо поводишся»! (2 Сам. 22:26).

[Ілюстрації на сторінці 3]

Тато і брат Ніколз подали мені чудовий приклад

[Ілюстрації на сторінці 4]

З Джеррі перед школою «Ґілеад», 1952 рік

[Ілюстрації на сторінці 5]

Після навчання в «Ґілеаді» нас призначили виконувати роз’їзну працю на Півдні

[Ілюстрація на сторінці 6]

Роз’їзні наглядачі з дружинами перед обласним конгресом у 1966 році, на якому були і темношкірі, і білошкірі

[Ілюстрація на сторінці 7]

Місіонерське служіння в Гайані приносило нам радість