Розповіла Лоіс Дідур

Іноді буває, що людина приймає рішення, про яке пізніше шкодує. Озираючись на своє життя, я не жалкую, що понад 50 років тому обрала повночасне служіння. Протягом цих років я немовби перебувала по правиці Єгови. Дозвольте розповісти детальніше.

Я НАРОДИЛАСЬ 1939 року і виростала у сільській місцевості в провінції Саскачеван (Канада) разом з братом і чотирма сестрами. Наше життя на фермі в прерії було дуже щасливим. Одного дня до мого батька завітали Свідки Єгови. Я запитала їх, чи Бог має ім’я. Вони відкрили Біблію на Псалмі 83:18 * і показали ім’я «Єгова». Це заохотило мене більше дізнатися про Бога і його Слово.

У ті роки сільські діти вчилися до восьмого класу в школі, яка мала лише одну кімнату. Щоб дістатися школи, їм доводилось багато кілометрів іти пішки чи їхати на коні. Шкільний вчитель зазвичай жив в одній із сімей, яка мала піклуватися про його потреби. Коли приїхав новий учитель, Джон Дідур, прийшла черга моїх батьків надати житло.

На моє здивування, цей молодий чоловік також мав щирий інтерес до Божого Слова. Якось я схвально висловилася про комунізм та соціалізм, до яких у той час прихильно ставився мій батько. Джон спокійно прокоментував: «Жодна людина не має права володарювати над іншими людьми. Тільки Бог має на це право». Відтоді в нас відбулося чимало цікавих розмов.

Джон народився 1931 року. Він багато чув про тяжкі наслідки війни. Коли в 1950 році почалася Корейська війна, він запитував різних служителів церкви, що вони думають про участь у війні. Кожен з них відповідав, що християнин може воювати. Пізніше Джон поставив  те саме запитання Свідкам Єгови. Вони пояснили йому, що говорить Біблія і яку позицію займали перші християни. У 1955 році Джон охрестився і став Свідком Єгови. Наступного року я теж прийняла хрещення. Ми обоє хотіли все своє життя присвятити служінню Єгові (Пс. 37:3, 4). У 1957 році ми з Джоном одружилися.

Річниця нашого шлюбу нерідко збігалася з датою конгресу. Нам було дуже приємно в цей день перебувати в товаристві тисяч братів і сестер, які з пошаною ставилися до шлюбу. У 1958 році ми вперше побували на міжнародному конгресі. Разом з трьома іншими Свідками ми на машині вирушили із Саскачевану в Нью-Йорк. Дорога тривала цілий тиждень. Ми їхали тільки вдень, а вночі спали в наметі. Коли ми дісталися до міста Віфлеєм (штат Пенсільванія), то зустріли там одного брата, який запросив нас переночувати у нього вдома. Уявіть, які ми були щасливі! Завдяки такій неочікуваній доброті з боку брата і його сім’ї ми приїхали до Нью-Йорка чисті й охайні. Відвідавши цей конгрес, ми ще глибше відчули, що служити Єгові — це велике щастя. Нам пригадалися слова псалмоспівця, який сказав про Єгову: «Перебувати по правиці твоїй — вічна насолода» (Пс. 16:11, НС).

ПІОНЕРСЬКЕ СЛУЖІННЯ

Через рік, у 1959-му, ми розпочали піонерське служіння. Ми жили в невеликому трейлері, який стояв на вершині пагорба. Цей пагорб височів над прерією, і з нього було видно все навкруги, на кілька кілометрів удалечінь. Довкола простягалась наша територія для проповідування.

Одного дня ми отримали з філіалу цікавого листа. Я побігла з листом до Джона, який працював тоді в полі на тракторі. Цим листом нас запрошували в місто Ред-Лейк (провінція Онтаріо) як спеціальних піонерів. Ми навіть не знали, де воно розташоване, тому одразу дістали карту і стали його шукати.

Природа в місці нашого нового призначення дуже відрізнялася від прерій Саскачевану. Тепер ми проповідували в невеликих поселеннях, що лежали біля золотих копалень і були оточені густими, безкраїми лісами. Приїхавши туди, ми в перший же день стали шукати житло. Одна дівчинка почула нашу розмову з її сусідкою і розповіла про нас своїй матері, яка люб’язно запропонувала нам місце для нічлігу. Щоправда, ночувати довелося в льоху. Наступного дня ми орендували дерев’яний двокімнатний будиночок, в якому не було меблів і водопроводу; опалювався він дровами. У магазині вживаних речей ми купили те, чого потребували, і невдовзі вже були задоволені нашим новим помешканням.

Найближчий збір був за 209 кілометрів. Чимало працівників золотих копалень приїхали з Європи, тож вони часто просили нас дістати їм Біблію рідною мовою. Невдовзі ми вже проводили 30 чудових біблійних вивчень. За півроку утворився невеличкий збір.

Чоловік однієї жінки, з якою ми вивчали Біблію, зателефонував священику і попросив його прийти й довести дружині, що вона помиляється. Коли священик відвідав їх, ми були в їхньому домі. Священик сказав, що ми повинні навчати інших про Трійцю. Тоді жінка простягнула священику католицьку Біблію і попросила його підтвердити свої слова. Він жбурнув Біблію через стіл, вигукнувши, що не зобов’язаний нічого підтверджувати. На прощання священик звелів господарям по-українськи, щоб вони вигнали нас геть і більше ніколи не пускали  на поріг. Він не знав, що Джон розуміє українську!

Незабаром нам довелось поїхати з Ред-Лейка, оскільки Джон мав пройти навчання, щоб виконувати районне служіння. Приблизно через рік, коли на обласному конгресі Джон виголошував промову до хрещення, серед тих, хто планував охреститися, був чоловік тієї зацікавленої! Випадок зі священиком спонукав його глибше дослідити Біблію.

РОЗ’ЇЗНА ПРАЦЯ

Виконуючи роз’їзну працю, ми цінували можливість зупинятися в сім’ях наших одновірців. Ми розвивали близькі взаємини з тими, хто ділив з нами своє помешкання і своє життя. Якось узимку ми ночували в будинку однієї літньої сестри, в кімнаті на другому поверсі, де не топилося. Рано-вранці ми почули, як сестра тихо увійшла до нашої кімнати і запалила малесеньку пічку. Потім вона принесла таз і теплу воду, щоб ми могли умитись. Я багато навчилася з прикладу цієї доброї, лагідної сестри.

Таке служіння допомогло мені наблизитись до Єгови. До теократичного району в провінції Альберта належало шахтарське містечко за полярним колом, де жила одна сестра. Як організація Єгови ставилась до цієї сестри? Раз у півроку ми на тиждень летіли в той край, щоб попроповідувати з нею і провести разом зібрання, так само як ми робили у великих зборах. Це нагадувало про те, що Єгова ніжно дбає про кожну свою овечку.

Ми з чоловіком намагалися підтримувати зв’язок з багатьма вісниками, в яких колись зупинялися. Нам дуже подобалось писати листи. Одним з перших подарунків, які зробив мені Джон, була барвиста коробочка з папером для листів, і ми часто писали друзям на тому папері. Я досі зберігаю ту коробочку.

Коли ми відвідували район у Торонто, до нас зателефонував брат з канадського філіалу і запитав, чи не могли б ми розпочати служіння в Бетелі. Він попросив, щоб по можливості ми дали відповідь наступного дня. І ми її дали.

СЛУЖІННЯ В БЕТЕЛІ

Кожне нове призначення переконувало нас, що перебувати по правиці Єгови — справжня насолода. Ми знову впевнились у цьому, коли в 1977 році розпочали бетелівське служіння. У нас з’явилась можливість спілкуватися з помазаними братами і сестрами. Ми бачили їхні чудові риси, зокрема глибоку повагу до Божого Слова.

У Бетелі ми почувались як вдома. Наші речі тепер лежали в шафі, а не по валізах. Також ми належали до одного збору. Окрім мого основного завдання, я мала нагоду проводити екскурсії. Мені дуже подобалось розповідати відвідувачам про роботу, яка виконується в Бетелі, чути їхні відгуки і відповідати на запитання.

Роки швидко пролетіли, і 1997 року Джона запросили в Паттерсон (Нью-Йорк) на Школу для членів комітетів філіалів. Згодом брати запитали нас, чи не могли б ми переїхати до України. Вони заохотили нас добре обдумати пропозицію і молитися про це. Ввечері того ж дня ми вирішили прийняти запрошення.

ПЕРЕЇЗД В УКРАЇНУ

Кількома роками раніше ми відвідали великі міжнародні конгреси: у 1992-му — в Санкт-Петербурзі та в 1993-му — у Києві. Відтоді ми дуже полюбили братів зі Східної Європи. Приїхавши до Львова, ми оселились на другому поверсі старого будинку. Наші вікна виходили на подвір’я, в якому був невеличкий сад, а також жили кури і великий рудий півень. Це нагадувало мені ферму в Саскачевані. Крім нас у тому будинку мешкало ще десятеро братів і сестер.  Вранці ми через місто добирались до Бетелю.

Що ми відчували, переїхавши в Україну? Ми вважали великою честю служити разом з тими, хто пережив суворі випробування, заборону та ув’язнення, зберігши міцну віру. Свідки в цій країні ніколи не почувалися покинутими. Коли ми хвалили їх, вони часто відповідали: «Ми робили це для Єгови». Навіть тепер, подякувавши комусь за добрий вчинок, можеш почути у відповідь: «Подякуй Єгові». Цим брати і сестри показують, що вважають Єгову джерелом усіх добрих дарів.

В Україні багатьом вісникам доводиться іти на зібрання пішки, тож по дорозі вони мають нагоду поспілкуватись і підбадьорити одні одних. Дехто добирається на зібрання годину чи довше. У Львові налічується майже 60 зборів, 21 з яких збирається у великому комплексі Залів Царства. Кожної неділі до цього комплексу стікається безліч вісників.

Ми швидко звикли до українських братів та сестер, які виявляють лагідність і дбають про інших. Вони терпеливо до мене ставляться, коли через недостатнє знання мови мені важко з ними порозумітися. Їхні очі зазвичай говорять більше, ніж уста.

У 2003 році під час міжнародного конгресу в Києві я побачила, яка довіра панує в нашому християнському братстві. На платформі переповненого метро до нас підійшла дівчинка і тихо сказала: «Я загубилася. Не знаю, де моя бабуся». Побачивши наші плакетки, дівчинка зрозуміла, що ми Свідки. Вона була смілива і не плакала. Дружина районного наглядача, яка йшла з нами, відвела її в бюро знахідок на стадіоні, і невдовзі вона зустріла свою бабусю. Я була дуже вражена, що дівчинка мала таку довіру і не розгубилась у великому натовпі.

У травні 2001 року відбулося присвячення філіалу в Україні. На цю подію приїхали брати і сестри з багатьох країн. У неділю зранку на стадіоні виголошувалася спеціальна промова, після якої тисячі гостей відвідали наш новий філіал. Пригадую, як по дорозі до Бетелю линув нескінченний потік відвідувачів. То був незабутній день! Брати поводились спокійно й організовано, і це мене надзвичайно зворушило. Я ще раз переконалась, що служіння Богові приносить насолоду.

ВАЖКА ВТРАТА

На жаль, 2004 року в Джона виявили рак, і ми поїхали до Канади на лікування. Він дуже важко переніс перший курс хіміотерапії і декілька тижнів пробув у реанімації. Коли Джон опритомнів, то ледве говорив, але його очі випромінювали вдячність усім, хто його відвідував.

Однак Джону не стало краще, і восени він помер. Я відчула, що втратила частину самої себе. Служачи Єгові разом з Джоном, я була надзвичайно щаслива. Тож я почала роздумувати, як жити далі, і вирішила повернутись в Україну. Я вдячна за сердечну любов братів і сестер в українському Бетелі та в моєму зборі.

Ми ніколи не шкодували про рішення, які приймали в служінні Єгові. Разом ми прожили чудове життя, нас оточували прекрасні люди. Знаю, що великодушність Єгови безмежна, і хочу й далі служити йому. Адже я переконалась, що перебувати по його правиці — «вічна насолода».

[Примітка]

[Вставка на сторінці 6]

«Ми ніколи не шкодували про рішення, які приймали в служінні Єгові»

[Ілюстрація на сторінці 3]

У день нашого весілля

[Ілюстрація на сторінці 4]

У спеціальному піонерському служінні (Ред-Лейк, Онтаріо)

[Ілюстрація на сторінці 5]

Ми з Джоном в Україні, 2002 рік