Розповів Леонард Сміт

У підліткові роки мене вразили два уривки з Біблії. І, хоча пройшло понад сім десятиліть, я все ще пригадую той час, коли зрозумів значення слів з Захарія 8:23. Там говориться, що «десять мужів», тримаючись «за полу юдея», промовляють до нього: «Ходімо з вами, бо ми чули: Бог з вами!»

«ЮДЕЙ» зображає помазаних духом християн, а «десять мужів» — «інших овець», або «Йонадавів», як їх називали в той час * (Івана 10:16). Збагнувши цю істину, я усвідомив, що сповнення моєї надії жити вічно на землі залежатиме від того, наскільки віддано я буду підтримувати помазанців.

Також на мене справила враження притча Ісуса про «овець» і «козлів» з Матвія 25:31—46. У цій притчі «вівці» символізують тих, хто отримає схвалення від Ісуса в час кінця. Здобути ласку Христа вони зможуть завдяки тому, що роблять добро Ісусовим помазаним братам, які ще живуть на землі. Як молодий Йонадав, я сказав собі: «Леонарде, якщо ти бажаєш бути в очах Христа “вівцею”, то мусиш підтримувати його помазаних братів і підкорятися їхньому проводу, бо з ними Бог». Розуміння цього вже понад сімдесят років впливає на моє життя.

«У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ МОЯ РОЛЬ?»

У 1925 році моя мама прийняла хрещення у великому залі поруч з Бетелем. Цей зал, який називали Лондонською скинією, використовували для проведення зібрань. Я народився 15 жовтня 1926 року. Охрестився я в березні 1940 року на конгресі, що проходив у прибережному місті Дувр (Англія). Ще з дитинства я полюбив біблійну правду. Моя мати мала небесну надію, і служіння з нею було моїм першим досвідом співпраці з помазаними християнами. На той час мій тато і старша сестра не служили Єгові. Ми з мамою належали до збору в місті Джиллінгем (південний схід Англії), який складався переважно з помазанців. Мати подавала гарний приклад своєю ревною участю у проповідницькій праці.

У вересні 1941 року на конгресі в місті Лестер була виголошена промова за назвою «Непорочність». Пригадую, що в ній обговорювалось спірне питання про верховну владу в Усесвіті. Ця промова допомогла мені вперше усвідомити, що ми втягнуті у спірне питання, яке постало між Єговою і Сатаною. Тому нам необхідно стати по стороні Єгови і зберігати йому вірність як Володареві Всесвіту.

Під час конгресу брати наголошували на важливості піонерського служіння і заохочували молодь поставити собі таку мету. Почувши  промову «Роль піонерів в організації», я замислився: «У чому полягає моя роль?» Цей конгрес переконав мене в тому, що мій обов’язок як Йонадава — з усіх сил підтримувати помазанців у праці проповідування. На тому ж конгресі в Лестері я заповнив заяву, щоб влитися в лави піонерів.

СЛУЖУ ПІОНЕРОМ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Першого грудня 1941 року мене призначили спеціальним піонером. Тоді я мав лише 15 років. Моїм першим напарником стала мама, але приблизно через рік у неї погіршилось здоров’я, і вона була змушена припинити піонерське служіння. Згодом філіал у Лондоні призначив мені іншого напарника, Рона Паркіна, який тепер служить членом комітету філіалу в Пуерто-Рико.

Нас призначили в прибережні міста Бродстерс та Рамсгет (графство Кент). У ті роки спеціальним піонерам щомісяця давали 40 шилінгів на кишенькові витрати (тоді це становило близько 8 доларів США). Отож, коли ми сплачували за кімнату, яку орендували, в нас майже нічого не залишалось на прожиття. Ми не завжди були впевнені, коли їстимемо наступного разу, але тим чи іншим чином Єгова дбав про наші потреби.

Ми багато подорожували велосипедами. Іноді їхали на завантажених велосипедах проти потужного вітру, що дув з Північного моря. Нам також доводилось пережити повітряні нальоти і бачити німецькі крилаті ракети «Фау-1», що пролітали низько над Кентом у напрямку Лондона. Якось я навіть мусив зіскочити з велосипеда і сховатись у рівчаку від бомби. Вона пронеслась у мене над головою та вибухнула в полі неподалік. Все ж я можу сказати, що роки служіння в Кенті були дуже щасливими.

СТАЮ БЕТЕЛІВЦЕМ

Моя мати завжди із захопленням відгукувалась про Бетель. Вона казала: «Сину, якби ти став бетелівцем, це був би найліпший вибір у твоєму житті». Тож уявіть мою радість і здивування, коли в січні 1946 року мене на три тижні запросили до лондонського Бетелю. По закінченні цього терміну брат Прайс Х’юз, який тоді наглядав за філіалом, попросив мене залишитись у Бетелі. Набутий у ті роки досвід позначився на моєму подальшому житті.

Родина Бетелю в Лондоні на той час складалась приблизно з 30 осіб, і переважно це були молоді неодружені брати. У Бетелі також служило кілька помазанців, а саме Прайс Х’юз, Едгар Клей і Джек (Джон) Барр, який згодом став членом Керівного органу. Для мене, зовсім юного, було великою честю підтримувати братів Христа, працюючи під духовним наглядом цих «стовпів» (Гал. 2:9).

Одного дня мені повідомили, що якась сестра чекає на мене біля входу в Бетель. На моє здивування, це була мама. Вона сказала, що не хоче відривати мене від роботи, тому не буде заходити. Мама залишила мені пакунок і одразу пішла. Розгорнувши його, я побачив тепле пальто. Цей прояв любові нагадав мені, як Анна приносила верхній одяг своєму синові Самуїлу, коли він служив при храмі (1 Сам. 2:18, 19).

НЕЗАБУТНЄ НАВЧАННЯ В «ҐІЛЕАДІ»

У 1947 році п’ятьох служителів нашого Бетелю запросили до США на навчання в 11-му класі біблійної  школи «Ґілеад». Коли ми прибули на північ штату Нью-Йорк, де проходила школа, стояла дуже холодна погода. Я був радий, що мав тепле пальто, яке подарувала мені мама.

Шість місяців, проведені у школі «Ґілеад», були незабутніми. Спілкування зі студентами, які приїхали з 16 країн світу, значно розширило мій світогляд. Ця школа збагатила мене духовно, я почерпнув чимало цінного від зрілих християн. Ллойд Беррі, який був моїм однокласником, Альберт Шредер, один з інструкторів школи, і Джон Бут, наглядач Ферми Царства, де проходила школа «Ґілеад», згодом стали членами Керівного органу. Я високо ціную сердечні поради, які давали мені ці брати, а також їхній чудовий приклад відданості Єгові та його організації.

РАЙОННА ПРАЦЯ І ПОВЕРНЕННЯ В БЕТЕЛЬ

Після закінчення школи «Ґілеад» мене призначили районним наглядачем у штат Огайо, США. Тоді мені було лише 21, але брати з теплотою сприймали мій молодечий за́пал. Співпрацюючи в цьому районі зі старшими братами, я багато чого навчився з їхнього досвіду.

Через кілька місяців мене запросили повернутись у бруклінський Бетель для подальшого навчання. Служачи там, я мав можливість ближче познайомитися зі справжніми «стовпами» правди, а саме з Мілтоном Геншелем, Карлом Клайном, Натаном Норром, Томасом (Бадом) Салліваном та Лайманом Суїнглом. Всі вони колись служили членами Керівного органу. Для мене було справжнім підбадьоренням бачити, як у роботі вони виявляли чудові християнські риси. Завдяки цьому моя довіра до організації Єгови значно зросла. Згодом мене призначили служити в Європі.

У лютому 1950 року померла моя мама. Після похорону я відверто поговорив про правду з татом і старшою сестрою Дорою. Я запитав, що вони планують робити тепер, коли мами вже немає, а я далеко від дому. Мої рідні добре знали і поважали одного старшого помазанця, брата Гаррі Браунінга, тому погодилися розмовляти з ним на біблійні теми. Через рік мій тато і Дора охрестились. Пізніше батька призначили служителем збору в місті Джиллінгем. Після батькової смерті Дора вийшла заміж за вірного старійшину, Роя Мортона, і віддано служила Єгові до самої смерті у 2010 році.

СЛУЖІННЯ У ФРАНЦІЇ

Ще в школі я вивчав французьку, німецьку і латинську мови. І саме французька мені давалась найважче. Тому я мав змішані почуття, коли мене попросили поїхати до Парижа, щоб допомагати у французькому Бетелі. Там я мав честь співпрацювати з наглядачем філіалу Анрі Геже, стареньким братом-помазанцем. Моє призначення не було легким, і я часто робив щось не так, але в Бетелі я багато чого дізнався про людські стосунки.

У 1951 році мене попросили взяти участь в організації міжнародного конгресу, який проводився вперше після війни. Молодий роз’їзний наглядач Леопольд Жонте приїхав до Бетелю, щоб допомогти мені. (Згодом Леопольд був призначений наглядачем філіалу). Конгрес проходив у Палаці спорту, неподалік Ейфелевої вежі. Делегати прибули з 28 країн. В останній день на конгресі було 10 456 присутніх, і це дуже втішило 6000 братів з Франції.

Коли я приїхав до Франції, то не дуже добре володів французькою мовою. Ситуацію погіршувало  те, що я говорив французькою, тільки коли знав, як правильно висловитись. Але якщо ти не припускаєшся помилок, то ніколи не виправишся і не зробиш поступу.

Тож я постановив вирішити цю проблему і записався до школи, в якій іноземців навчали французької. Відвідуючи заняття по вільних від зібрань вечорах, я полюбив французьку мову, і моє захоплення нею з роками зросло. Вона стала мені в пригоді, тому що я мав можливість допомагати в організації перекладацької праці. З часом я й сам почав брати участь у перекладі з англійської на французьку. Я надзвичайно дорожив цим завданням, бо завдяки перекладу франкомовні брати по цілому світі отримують багату духовну поживу, яку дає вірний і розсудливий раб (Матв. 24:45—47).

ОДРУЖЕННЯ І ПОДАЛЬШІ ПРИЗНАЧЕННЯ

У 1956 році я одружився з піонеркою зі Швейцарії, на ім’я Естер, яку зустрів кількома роками раніше. Ми уклали шлюб у Лондоні, в Залі Царства поряд з Бетелем (колись цей зал називався Лондонською скинією; саме там охрестилась моя мама). З весільною промовою виступив брат Х’юз. Єгова подарував мені чудову і віддану супутницю життя. На весіллі була присутня і мати Естер, котра мала небесну надію. Мені завжди було приємно спілкуватися з цією духовно настроєною сестрою. Вона закінчила свій земний шлях у 2000 році.

Після весілля ми з Естер жили поза Бетелем. Я продовжував співпрацювати з перекладацьким відділом, а Естер служила спеціальною піонеркою в околицях Парижа. Вона допомогла кільком людям стати служителями Єгови. У 1964-му нас запросили жити в Бетелі. Коли 1976 року був утворений комітет філіалу, мене призначили одним з його членів. Протягом усіх цих років Естер з любов’ю підтримує мене.

«Я З ВАМИ БУДУ НЕ ЗАВЖДИ»

Я не раз відвідував наш всесвітній центр у Нью-Йорку, і під час таких відвідин я нерідко отримував добрі поради від братів з Керівного органу. Наприклад, одного разу я висловив своє занепокоєння стосовно певного терміну роботи. Тоді брат Норр усміхнувся і промовив: «Не хвилюйся, а продовжуй працювати!» З тих пір вже минуло чимало років, а ця порада і далі допомагає мені. Коли накопичується багато роботи, замість того щоб панікувати, я починаю виконувати одну справу за іншою, доки з часом не зроблю усього.

Незадовго до смерті Ісус сказав своїм учням: «Я з вами буду не завжди» (Матв. 26:11). Ми, інші вівці, також усвідомлюємо, що помазані брати Христа не завжди будуть з нами на землі. Тому для мене велика честь вже понад 70 років тісно співпрацювати з багатьма помазанцями. Я вдячний, що можу триматись «за полу юдея».

[Примітка]

[Вставка на сторінці 21]

Брат Норр усміхнувся і промовив: «Не хвилюйся, а продовжуй працювати!»

[Ілюстрації на сторінці 19]

(Зліва) Мої батьки

(Справа) У школі «Ґілеад», 1948 рік. Вдягнений у пальто, яке подарувала мати

[Ілюстрація на сторінці 20]

Перекладаю промову брата Ллойда Беррі під час присвячення філіалу у Франції, 1997 рік

[Ілюстрації на сторінці 21]

(Зліва) Ми з Естер у день нашого весілля

(Справа) Разом у проповідницькому служінні