У 1886 році з Аллегейні (штат Пенсильванія), де розміщувався Біблійний дім, сто примірників першого тому «Свитання Тисячоліття» було відправлено в Чикаго (штат Іллінойс). Чарлз Тейз Рассел хотів через книгарні розповсюдити нову публікацію. Одна з найбільших у США фірм з продажу релігійної літератури погодилася взяти ці книжки під реалізацію. Але через два тижні всю партію повернули в Біблійній дім.

За певними даними, одного пастора євангелістської церкви страшенно обурило те, що в магазині разом з його книжками було виставлено «Свитання Тисячоліття». Він поставив умову: якщо ці книжки залишаться на полиці, то він і його відомі друзі-євангелісти заберуть свої книжки і продаватимуть їх в інших місцях. Фірма неохоче повернула «Свитання Тисячоліття». Також у газетах вже була надрукована реклама цього видання. Але противники доклали всіх зусиль, щоб надалі реклама не з’являлась. Як же новій публікації потрапити до рук тих, хто шукав правди?

У цьому допомогли колпортери *, як колись називали повночасних служителів. У 1881 році в «Сіонській Вартовій башті» писалося, що необхідно 1000 проповідників, які б повночасно поширювали біблійну літературу. Хоча колпортерів налічувалося лише кілька сотень, вони скрізь сіяли насіння правди. У 1897 році було розповсюджено близько мільйона примірників «Свитання Тисячоліття», головним чином з допомогою колпортерів. Більшість із них жили за рахунок незначного відшкодування, яке вони отримували за кожну розповсюджену книжку чи оформлену передплату на «Вартову башту».

Хто ж були ці відважні колпортери? Дехто з них розпочав таке служіння в підліткові роки, інші — в старшому віці. Колпортерами служили і неодружені, і подружні пари без дітей, і навіть сім’ї. Сталі колпортери проповідували цілими днями, а допоміжні — одну-дві години на день. Звичайно, здоров’я чи особисті обставини не кожному дозволяли виконувати таке служіння, але багатьом воно було під силу. Як пояснювалось на конгресі 1906 року, щоб служити колпортером, не потрібно бути «дуже освіченим, дуже здібним чи говорити ангельською мовою».

Майже на кожному континенті звичайні люди виконували надзвичайну працю. Один брат підрахував, що за сім років розповсюдив 15 000 книжок. Цей брат зауважив: «Я став колпортером не  для того, щоб продавати книжки, а щоб свідчити про Єгову і його правду». Там, де з’являлись колпортери, насіння правди вкорінювалося і зростала кількість Дослідників Біблії.

Представники духівництва глузували над колпортерами, називаючи їх торгашами книжок. У 1892 році «Вартова башта» зазначала: «Мало хто вважає колпортерів справжніми представниками Господа або визнає, що Господь високо цінує їхнє смирення і саможертовність». Справді, життя колпортерів «не було всіяне квітами», як сказала одна сестра, котра брала участь у такому служінні. Міцне взуття і велосипеди були основними засобами пересування. Якщо грошей не вистачало, колпортери обмінювали книжки на їжу. Провівши день у служінні, втомлені, але щасливі проповідники поверталися до своїх наметів чи орендованих помешкань. Згодом ці ревні служителі почали використовувати так звані колпортерські фургони — саморобні доми на колесах, завдяки яким вони заощаджували час і гроші *.

Починаючи з конгресу, який пройшов у Чикаго 1893 року, в програму конгресів брати включали спеціальну частину для колпортерів. Під час цієї частини конгресу колпортери ділилися випадками зі служіння, методами проповідування та іншими практичними думками. Одного разу брат Рассел порадив наполегливим проповідникам добре снідати, до обіду випивати склянку молока, а в гарячу пору дня — фруктову воду з морозивом.

Колпортери, які шукали собі напарників, носили на конгресі жовту стрічку. Нові колпортери могли домовитись про співпрацю з більш досвідченими. Таке навчання було дуже корисне. Якось сестра, що недавно розпочала служіння колпортером, розхвилювавшись, запитала жінку: «Правда, ви не хочете почитати ці книжки?» На щастя, вона взяла книжки і згодом охрестилась.

Один брат цікавився: «Що мені робити: стати колпортером чи далі триматися своєї вигідної роботи і жертвувати щороку 1000 доларів на працю проповідування?» Йому відповіли, що Господь цінуватиме і те, й інше, але якщо присвячувати Господу свій час, то можна отримати більше благословень. Мері Гайндс вважала колпортерське служіння «найкращим способом робити багато добра великій кількості людей». А сором’язлива Альберта Кросбі сказала: «З часом мені сподобалось служити колпортером».

Чимало буквальних і духовних нащадків колпортерів продовжують працю, розпочату цими ревними служителями. Якщо у вашій родині ніхто не служив повночасно, то ще є можливість започаткувати таку сімейну традицію. Ми переконані, що вам теж сподобається повночасне служіння!

[Примітки]

[Вставка на сторінці 32]

Щоб служити колпортером, непотрібно бути «дуже освіченим, дуже здібним чи говорити ангельською мовою»

[Ілюстрація на сторінці 31]

Колпортер А. В. Осей у Гані (бл. 1930 року)

[Ілюстрації на сторінці 32]

Вгорі: колпортери Едіт Кін і Гертруд Морріс в Англії (бл. 1918 року); внизу: Стенлі Коссабум і Генрі Нонкіс з порожніми коробками від книжок, які вони розповсюдили (США)