Мабуть, ви знаєте якусь розлучену людину, можливо, навіть не одну. Адже в наш час розлучення стало дуже поширеним явищем. Наприклад, одне дослідження в Польщі виявило, що 30-річні особи, одружені від трьох до шести років, найімовірніше розлучаться. Це стосується не тільки цієї вікової групи.

«В Україні 2012 року відсоток розлучень досяг 61%»,— повідомляє директор Департаменту сім’ї та дітей Міністерства соціальної політики України. В інших країнах світу склалася подібна картина.

З чим пов’язана така статистика? Одна досвідчена консультантка із шлюбно-сімейних стосунків зі Східної Європи зазначила: «Розлучення робить явним те, що вже сталося; розрив стосунків та окреме проживання завдають невимовного емоційного болю». Вона додає, що розлучених осіб переповнюють «сильні, збурені почуття: гнів, жаль, розчарування, розпач і сором». Інколи через це виникають думки про самогубство. «Після завершення судового процесу з питання розлучення настає інший етап. Охоплена почуттями порожнечі й відчуження розлучена особа може думати: “Кому я тепер потрібна? Навіщо я живу?”».

Пригадуючи пережите кілька років тому, Ева * каже: «Мені було дуже соромно, коли після офіційного розлучення мої сусіди і колеги повісили на мене ярлик “розлучена”. Це мене дратувало. З двома дітьми на руках я мусила бути і мамою, і батьком». Адам, який 12 років служив старійшиною і котрого поважали у зборі, розповідає: «Я настільки втратив самоповагу, що іноді дратуюсь, і мені не хочеться нікого бачити».

Розлучені переживають за своє майбутнє і деколи довгі роки намагаються відновити рівновагу. Такі особи можуть вважати, що інші не цікавляться ними. Крім того, за словами однієї кореспондентки, яка спеціалізується в цій сфері, розлученим доводиться «змінювати свої звички і вчитися самотужки долати проблеми».

Станіслав пригадує: «Після розлучення моя колишня дружина не дозволяла мені бачитись з нашими двома донечками. Через це я почувався нікому не потрібним і навіть думав, що Єгова покинув мене. Мені не хотілося жити. Проте з часом я зрозумів, наскільки помилявся». Почуття непевності щодо майбутнього також не давало  спокою розлученій Ванді. «Я була переконана, що згодом всі, в тому числі одновірці, перестануть цікавитись мною і моїми дітьми. Однак тепер я розумію, що чимало братів і сестер підтримували нас і допомагали мені виховувати дітей як поклонників Єгови».

Як видно з вищезгаданих слів, декого після розлучення поглинають негативні почуття. Такі люди нерідко розвивають низьку самооцінку і думають, що вони нічого не варті й не заслуговують уваги. Водночас вони можуть критично ставитися до інших. У результаті розлучені християни можуть почати думати, що збір холодний і черствий. Але, як показує приклад Станіслава й Ванди, розлучені зрештою можуть усвідомити, що брати і сестри насправді цікавляться ними. Безперечно, одновірці неабияк дбають про розлучених, хоча їхні зусилля спочатку можуть не помічати.

Необхідно пам’ятати, що попри всі наші зусилля розлучені брати і сестри час від часу можуть почуватися самотніми. Особливо розлученим сестрам може здаватися, ніби ними мало хто цікавиться. Аліція визнає: «Вже минуло вісім років після розлучення. Але інколи мене охоплює почуття нікчемності. У такі хвилини я хочу сховатися, розплакатись і пожаліти себе».

Описані тут почуття поширені серед розлучених, але Біблія радить не відокремлюватись. Якщо людина діє всупереч цій пораді, вона «стає проти всього розумного» (Прип. 18:1). Однак той, хто почувається самотнім, має розуміти, що немудро шукати порад і потіхи в осіб протилежної статі. Інакше може виникнути небезпека розвинути неналежні романтичні почуття.

Наші розлучені одновірці можуть боротися з такими важкими почуттями, як страх перед майбутнім, самотність або навіть відчуження. Розуміючи, що вони мають такі почуття і що їх нелегко подолати, ми повинні наслідувати Єгову і віддано підтримувати таких братів і сестер (Пс. 55:23; 1 Пет. 5:6, 7). Не сумніваймось, вони надзвичайно цінуватимуть будь-яку нашу допомогу. Дійсно, у зборі розлучені християни знайдуть підтримку справжніх друзів (Прип. 17:17; 18:24).