МІЙ батько народився в австрійському місті Грац 1899 року, тож під час Першої світової війни він був ще підлітком. Його призвали на військову службу в німецьку армію невдовзі після початку Другої світової війни 1939 року. У 1943 році він загинув на фронті в Росії. Тоді мені було лише два роки. На жаль, я не мав нагоди познайомитись зі своїм батьком і дуже сумував, коли бачив, що більшість хлопців у школі мають тата. Пізніше, в юності, я дізнався про нашого найліпшого небесного Батька, який не може померти, і це принесло мені розраду.

У сім років я став членом юнацького руху бойскаутів. Ця всесвітня організація була заснована 1908 року у Великобританії генерал-лейтенантом британської армії Робертом Стефенсоном Смітом Бейден-Пауелом. У 1916 році він створив організацію «вовченят» (кабскаутів), яка складалася з хлопців моєї вікової групи.

Мені подобалось на вихідних ходити в походи, під час яких ми спали в наметах, носили уніформу та марширували під барабанний дріб. Особливо я любив проводити час з іншими скаутами: співати вечорами біля вогнища і грати в різні ігри в лісі. Ми також багато довідувалися про природу, що сповнювало мене вдячністю нашому Творцеві за його творіння.

Бойскаутів заохочували кожного дня робити щось добре. Це їхній основний девіз. Ми вітали один одного такими словами: «Завжди готовий!». Таке життя мені подобалось. У нашому загоні було більш ніж сотня хлопчаків: половина католиків, половина протестантів і один буддист.

З 1920 року кожних декілька років проводилися міжнародні скаутські з’їзди, або злети. У серпні 1951 року я побував на сьомому міжнародному злеті скаутів у Бад-Ішлі (Австрія), а в серпні 1957 року — на дев’ятому злеті в Саттон Парку, поблизу Бірмінгема (Англія). На останньому злеті було приблизно 33 000 скаутів з 85 країн і територій. Наш зліт відвідало близько 750 000 осіб, у тому числі королева Англії Єлизавета. Для мене ця організація була наче міжнародне братство. Я навіть не здогадувався, що незабаром познайомлюсь з набагато ліпшим братством — духовним братством.

Навесні 1958 року я закінчував навчання на офіціанта в гранд-готелі «Віслер» у місті Грац. Мій співпрацівник і шеф-кондитер, Рудольф Чіґґерль, свідчив мені неформально. Я ніколи до того не чув про правду.  Найперше Рудольф обговорив зі мною вчення про Трійцю і сказав, що воно небіблійне. Я захищав це вчення і хотів довести йому, що він помиляється. Він мені подобався, і я прагнув переконати його повернутись до католицької церкви.

Рудольф, якого ми кликали Руді, дістав для мене Біблію. Я наполіг, щоб це було католицьке видання. Тож я почав читати її і невдовзі знайшов у ній залишений Рудольфом буклет, надрукований товариством «Вартова башта». Мене це обурило, бо я вважав, що слова в такій літературі можуть переконливо звучати, але бути далекими від правди. І все ж я погодився обговорювати з Руді Біблію. Він повівся розсудливо і більше не пропонував мені друкованого матеріалу. Приблизно три місяці ми час від часу розмовляли на біблійні теми, нерідко до пізньої ночі.

Коли я закінчив навчатися в готелі рідного міста Грац, моя мама оплатила мені подальше навчання у школі готельного менеджменту. Тому я переїхав у містечко Бад-Хофгаштайн, що в альпійській долині. Школа була пов’язана з гранд-готелем у Бад-Хофгаштайні, і я деколи працював у ньому, щоб набути більшого досвіду.

Руді вислав мою нову адресу до філіалу у Відні, а філіал відправив її двом місіонеркам, Ільзе Унтердьорфер та Ельфріде Льор *. Якось мене покликав портьє готелю і сказав, що на мене в автомобілі чекають дві жінки й хочуть зі мною поговорити. Я був дещо спантеличений, бо нічого про них не знав. Але я таки вийшов, щоб довідатись, хто вони. Пізніше мені стало відомо, що під час нацистського режиму в Німеччині вони були кур’єрками Свідків, коли перед Другою світовою війною на їхню діяльність наклали заборону. Ще до війни їх заарештувало гестапо і вислало до концтабору Ліхтенбург. Згодом, під час війни, їх перевели до табору Равенсбрюк, поблизу Берліна.

Ці сестри були віку моєї мами, тому я поставився до них з повагою. Власне тому я не хотів, щоб вони марнували свій час на розмови зі мною, бо розумів, що через кілька тижнів чи місяців все одно скажу їм, що мене це не цікавить. Тож я попросив їх принести мені перелік біблійних віршів, які стосуються доктрини про апостольське наступництво. Я сказав, що обговорю їх з місцевим священиком. Мені здавалось, що тоді я чітко побачу, де правда.

Римо-католицька доктрина про апостольське наступництво — це вчення про те, що існує безперервна низка пап, яка сягає в минуле, аж до апостола Петра. (Церква неправильно тлумачить Ісусові слова, які записані в Матвія 16:18, 19). Католицизм також твердить, що папа непомильний у доктринальних  питаннях, коли промовляє ex cathedra, тобто як голова Церкви. Я не сумнівався в цьому й думав: якщо папа, котрого католики називають Святим Отцем, непомильний у питаннях віровчень і визнає Трійцю, значить таке віровчення правдиве. Але якщо він не є непомильним, то ця доктрина може бути фальшивою. Не дивно, що для багатьох католиків доктрина про апостольське наступництво є найважливішим віровченням, адже від неї залежить точність або неточність інших католицьких учень.

Коли я відвідав священика, він не зміг відповісти на мої запитання, але дістав з полиці книжку на тему апостольського наступництва. За його порадою я взяв її додому, прочитав і повернувся з більшою кількістю запитань. Зрештою неспроможний відповісти на мої запитання священик сказав: «Я не можу переконати тебе, а ти мене... Усього найкращого!» Більше він не хотів зі мною розмовляти.

Тож я був готовий вивчати Біблію з Ільзе та Ельфріде. Вони багато розповідали мені про справжнього Святого Батька в небі, Бога Єгову (Ів. 17:11). Ці дві сестри проводили зібрання в домі однієї зацікавленої сім’ї, бо в тій місцевості ще не було збору. На зібрання приходило мало людей. Оскільки не було охрещеного брата, який би проводив зібрання, більшість матеріалу сестри обговорювали самі. Коли-не-коли навідувався хтось із братів і виголошував публічну промову в орендованому приміщенні.

Ільзе та Ельфріде почали вивчати зі мною Біблію в жовтні 1958 року, а через три місяці, у січні 1959, я охрестився. Ще до хрещення я запитав їх, чи можу піти з ними від дому до дому і побачити, як виконується проповідницька праця (Дії 20:20). Вперше побувавши з ними в служінні, я поцікавився, чи можу мати власну територію. Вони призначили мені одне село, де я сам проповідував і робив повторні відвідини до зацікавлених. Першим братом, з яким я пішов у служіння від дому до дому, був районний наглядач, котрий відвідав нас пізніше.

Закінчивши навчатися готельної справи, я 1960 року повернувся до рідного міста з метою допомогти своїм родичам пізнати біблійну правду. Проте досі жоден з них так і не пізнав її, хоча декотрі виявляють певне зацікавлення.

У 1961 році по всіх зборах прочитали листи з філіалу, в яких братів і сестер заохочували до піонерського служіння. Я був неодруженим і повним сил, тому вважав, що не матиму виправдання, якщо не буду служити піонером. Тоді я запитав районного наглядача, Курта Куна, що він думає про моє рішення попрацювати ще кілька місяців і заробити на автомобіль, який я зможу використовувати в піонерському служінні. Що він відповів? «Чи Ісусові та апостолам був потрібен автомобіль, аби служити повночасно?» Це запитання допомогло мені прийняти рішення. Я постановив якомога швидше розпочати піонерське служіння. Але спочатку мусив зробити певні зміни, адже щотижня працював 72 години в готелі-ресторані.

Я попросив директора, щоб він дозволив мені працювати 60 годин. Він погодився  і при цьому не зменшив моєї зарплатні. Трохи пізніше я запитав у нього, чи міг би працювати лише 48 годин. Директор і цього разу не заперечив і не змінив мою зарплату. Відтак я попросив дозволу працювати тільки 36 годин, тобто 6 днів по 6 годин, і він знову погодився. На моє здивування, моя зарплатня не зменшилась. Мій директор, здається, не хотів мене втратити. Такий графік дозволив мені розпочати стале піонерське служіння. У ті роки нормою для піонерів було 100 годин у місяць.

Через чотири місяці мене призначили спеціальним піонером і слугою збору в невеличкому зборі у містечку Шпітталь-ан-дер-Драу (провінція Каринтія). Тоді спеціальні піонери мали проповідувати 150 годин щомісяця. У мене не було партнера в піонерському служінні, тож я дуже цінував допомогу сестри Гертруд Лобнер, яка ходила зі мною в служіння. Вона служила помічником слуги збору *.

У 1963 році мене запросили виконувати районне служіння. Іноді мені доводилось подорожувати з важкими валізами від збору до збору поїздом. Більшість братів не мали автомобілів, тому ніхто не міг забрати мене із залізничного вокзалу. Щоб не виділятись, я вирішив не їздити на таксі до дому, де зупинявся, а йшов туди пішки.

Усе ще залишаючись неодруженим, 1965 року я отримав запрошення в 41-й клас школи «Ґілеад». Чимало моїх однокласників теж були неодружені. Я здивувався, коли під час випускної програми довідався, що мене призначили назад в Австрію у районне служіння. А втім, перш ніж поїхати з США, я зміг чотири тижні співпрацювати з районним наглядачем. Мені було приємно служити з Ентоні Конте, сердечним братом, який дуже любив проповідницьке служіння і вміло його виконував. Ми служили разом у Корнволлі, що в північній частині штату Нью-Йорк.

Після повернення в Австрію я почав служити в районі, де зустрів Тове Мерете, привабливу неодружену сестру. Вона з п’яти років виховувалась у правді. Коли брати запитують нас, як ми познайомилися, ми жартома відповідаємо: «Про це подбав філіал». Через рік, у квітні 1967 року, ми побрались, і нам дозволили залишитися в роз’їзній праці.

Наступного року я зрозумів, що Єгова виявив мені незаслужену доброту, усиновивши як духовного сина. Тож у мене з’явились особливі стосунки з моїм небесним Батьком і тими, хто, як записано в Римлян 8:15, вигукує: «Авва, Батьку!»

Ми з Мерете продовжували виконувати районне та обласне служіння до 1976 року. Узимку нам інколи доводилося спати в неопалених спальнях, де температура сягала нижче нуля. Якось ми прокинулись і побачили, що верхня частина ковдри задубіла й від нашого дихання покрилась інієм. Урешті-решт ми вирішили возити із собою маленький електрообігрівач, аби бодай трохи  нагрівати приміщення. У деяких місцях туалети були надворі, і нам вночі доводилось іти туди по снігу. Нерідко в таких туалетах гуляв вітер. Крім того, ми не мали постійного помешкання, тому по понеділках зазвичай залишалися в домі, де провели минулий службовий тиждень. У вівторок вранці ми переїжджали до наступного збору.

Хочу щиро визнати, що всі ці роки моя дорога дружина завжди була для мене великою підтримкою. Вона дуже любить проповідувати, і мені ніколи не доводилося заохочувати її іти в служіння. Мерете також любить братів і сестер та щиро цікавиться іншими. Це є неабиякою допомогою.

У 1976 році нас запросили до філіалу в Австрії (Відень), і мене призначили служити членом комітету філіалу. В той час австрійський філіал наглядав за працею в кількох східноєвропейських країнах та організовував таємне перевезення літератури в ті країни. Цю працю очолив брат Юрґен Рундель, який заповзятливо виконував своє служіння. Мені випала честь працювати з ним, а пізніше мене попросили наглядати за працею перекладу десятьма східноєвропейськими мовами. Юрґен і його дружина, Гертруд, досі вірно служать спеціальними піонерами в Німеччині. З 1978 року філіал в Австрії верстав журнали шістьома мовами й друкував їх на невеличкому офсетному верстаті. Ми теж висилали журнали читачам у різні країни. Отто Куґліч, який з дружиною, Інґрід, служить тепер у філіалі в Німеччині, був відповідальним за весь цей процес.

Брати у східноєвропейських країнах також виготовляли літературу за допомогою мімеографів або розмножували матеріал з мікроплівки. І все ж таки ті брати потребували допомоги з-за кордону. Ця справа виконувалася завдяки охороні Єгови. Брати і сестри у філіалі полюбили одновірців, яким доводилось довгі роки служити за важких обставин і під забороною.

У 1989 році я мав честь поїхати з братом Теодором Ярачем, членом Керівного органу, в Румунію. Метою поїздки було допомогти великій групі братів повернутися  до організації. З 1949 року вони з різних міркувань розірвали зв’язок з організацією і сформували власні збори. Незважаючи на це, вони продовжували проповідувати і хрестити. Їх теж ув’язнювали за християнський нейтралітет, як і братів, котрі були членами організації, схваленої всесвітнім центром. У Румунії все ще тривала заборона, тому ми таємно зустрілися в помешканні брата Памфіла Албу з чотирма відповідальними старійшинами та представниками схваленого комітету країни в Румунії. З нами був перекладач з Австрії, якого звали Рольф Келльнер.

На другий вечір обговорень брат Албу переконав чотирьох співстарійшин приєднатися до нас такими словами: «Треба зробити це тепер, бо іншої нагоди може й не бути». Згодом приблизно 5000 братів долучилися до організації. Яка ж перемога Єгови і яка поразка Сатани!

Під кінець 1989 року, перед падінням комуністичного режиму в Східній Європі, Керівний орган попросив нас з дружиною переїхати у всесвітній центр до Нью-Йорка. Для нас це стало великою несподіванкою. Ми почали служити в бруклінському Бетелі в липні 1990 року. Трохи пізніше, 1992 року, мене призначили помічником службового комітету при Керівному органі, а з липня 1994 року я маю честь служити членом Керівного органу.

Уже давно минув той час, коли я служив офіціантом у готелі. Тепер я беру участь у підготовці й розподілі поживи для нашого всесвітнього братства (Матв. 24:45—47). Коли я згадую понад 50 років спеціального повночасного служіння, моє серце радіє і сповнюється глибокою вдячністю Єгові за всі благословення, які він зливає на наше всесвітнє братство. Мені дуже подобається відвідувати міжнародні конгреси, де ми навчаємось про нашого небесного Батька, Єгову, та поглиблюємо знання біблійної правди.

Я молюся про те, щоб мільйони інших людей вивчали Біблію, прийняли правду та об’єднано служили Єгові з нашим усесвітнім християнським братством (1 Пет. 2:17). Також я з нетерпінням чекаю, коли зможу спостерігати з неба за земним воскресінням і нарешті побачу свого батька. Я сподіваюся, що він, моя мама та інші дорогі родичі захочуть поклонятись Єгові в Раю.