Я НАРОДИВСЯ у березні 1930 року в селі Намкумба, неподалік від міста Лілонгве, у країні, яка тепер називається Малаві. Всі наші родичі й друзі були вірними служителями Єгови. У 1942 році я присвятив своє життя Богові й охрестився в одній з гарних річок нашої місцевості. Понад 70 років я намагався робити те, що настійно радив апостол Павло Тимофієві,— «проповіду[вати] слово, роби[ти] це невідкладно як у сприятливий, так і у важкий час» (2 Тим. 4:2).

Перший візит Натана Норра і Мілтона Геншеля до Малаві на початку 1948 року заохотив мене служити Єгові повночасно. З теплотою в серці я пригадую підбадьорливі слова цих представників усесвітнього центру Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк). Тоді приблизно 6000 осіб стояли на болотистому полі й уважно слухали зворушливу промову брата Норра за назвою «Незмінний Правитель усіх народів».

Коли я зустрів Лідасі, чарівну сестру, яка виростала, подібно до мене, в сім’ї Свідків Єгови, то довідався, що вона теж мала мету служити повночасно. У 1950 році ми одружилися, а в 1953-му вже мали двох дітей. Попри наші обов’язки виховувати дітей, ми вирішили, що я зможу служити сталим піонером. Через два роки мене запросили служити спеціальним піонером.

Невдовзі після того я отримав доручення відвідувати збори як районний наглядач. Лідасі цілковито підтримувала мене, тому я міг дбати про свою сім’ю матеріально та духовно і водночас виконувати районне служіння *. Ми обоє щиро прагнули служити повночасно. Завдяки ретельному плануванню і співпраці наших п’ятьох дітей Лідасі змогла 1960 року розпочати повночасне служіння.

У ті сприятливі часи ми з радістю служили братам і сестрам у різних зборах. Територія, на якій ми відвідували збори, простягалася від мальовничого гірського масиву Мландже, що на півдні країни, до спокійних берегів озера Малаві, яке простягається уздовж майже всієї східної частини країни. Ми бачили постійний ріст кількості вісників і зборів у районах, в яких служили.

 У 1962 році ми побували на обласному конгресі «Мужні служителі». Згадуючи той час, я бачу, що такі духовні події були саме тим, чого всі ми потребували в Малаві, адже вони приготували нас до майбутніх важких часів. Наступного року брат Геншель знову приїхав до Малаві. Тоді біля міста Блантайр відбувся спеціальний конгрес, його відвідало приблизно 10 000 осіб. Той конгрес підбадьорив і зміцнив нас перед випробуваннями, які мали настати.

У 1964 році Свідки зазнали суворих випробувань, бо відмовилися брати участь у політичній діяльності. Через хвилю переслідування було зруйновано понад 100 Залів Царства і більш ніж 1000 домів наших братів і сестер. Однак ми продовжували роз’їзну працю, поки уряд Малаві не заборонив діяльності Свідків у 1967 році. Власність філіалу в Блантайрі конфіскували, місіонерів депортували, а багатьох місцевих Свідків, також мене з Лідасі, ув’язнили. Після нашого звільнення ми з обережністю продовжували роз’їзну працю.

Одного дня у жовтні 1972 року приблизно сто членів військово-політичного руху Молодіжної ліги Малаві прийшли до нашого будинку. Але перед тим один з них прибіг і сказав мені тікати, тому що вони планували мене вбити. Я звелів дружині і дітям заховатися серед поблизьких бананових дерев, а сам побіг і виліз на велике мангове дерево. Звідти я бачив, як знищили наш дім і все наше майно.

Через дедалі сильніше переслідування в Малаві тисячі з нас покинули країну. До червня 1974 року наша сім’я жила в таборі біженців на заході Мозамбіку. На той час ми з Лідасі служили спеціальними піонерами в Домуе (Мозамбік), недалеко від кордону з Малаві. Ми залишалися у цьому служінні до 1975 року, коли Мозамбік здобув незалежність від Португалії. Відтак разом з іншими Свідками ми були змушені повернутися до Малаві і до переслідувачів, від яких колись утікали.

Після повернення до Малаві мене призначили відвідувати збори в столиці країни Лілонгве. Незважаючи на переслідування та всі труднощі, кількість зборів у районах, в яких я служив, постійно зростала.

Якось ми прийшли в село, де саме проходили політичні збори. Деякі прибічники партії довідалися, що ми Свідки Єгови, і змусили нас сісти серед членів політичного молодіжного руху Юні піонери Малаві.  Ми палко молилися до Єгови про допомогу і керівництво у цій складній ситуації. Коли збори закінчилися, вони почали нас бити. Але прибігла старша жінка і закричала: «Відпустіть їх, прошу! Цей чоловік син мого брата. Нехай собі йде!» Один з тих, хто очолював збори, сказав: «Хай ідуть!» Ми не знаємо, що мала на увазі жінка, оскільки вона не була нашою родичкою. Ми розуміємо, що Єгова почув нашу молитву.

У 1981 році ми знову зустрілися з представниками Юних піонерів Малаві. Вони забрали наші велосипеди, багаж, коробки з книжками і папку з документами району. Ми втекли до дому одного старійшини і молилися про цю ситуацію. Ми хвилювалися за документи в папці, яку вони забрали в нас. Коли Юні піонери подивилися в папку, то побачили листи, адресовані мені з різних частин Малаві. Це налякало їх, бо вони подумали, що я урядовець, і негайно повернули все місцевим старійшинам.

Іншого разу ми перепливали на човні річку. Власник човна був політичним керівником у тій місцевості, тож він вирішив перевірити партійні квитки всіх пасажирів. Коли вже підходила наша черга, він виявив злодія, якого шукали органи влади. Це спричинило велике замішання, і перевірка партійних квитків припинилась. Ми знову відчули сердечну підтримку від Єгови.

У лютому 1984 року я їхав до Лілонгве, щоб передати звіти до філіалу в Замбії. Мене зупинив полісмен і перевірив мою сумку. Він знайшов біблійну літературу, тому забрав мене до поліцейського відділку. Там він почав мене бити, а потім зв’язав мотузками і вкинув у камеру, в якій сиділи злодії.

Наступного дня начальник поліції забрав мене в іншу камеру. Він написав таку заяву: «Я, Трофім Нсомба, зрікаюся бути Свідком Єгови, щоб вийти на волю». Я відповів: «Я готовий не лише бути зв’язаним, але й померти. Я і далі залишаюся Свідком Єгови». Моя відмова поставити підпис розлютила начальника, і він так сильно гримнув кулаком по столі, що прибіг поліцейський з сусідньої камери, аби подивитися, що сталося. Начальник сказав йому: «Цей чоловік відмовляється підписати документ, яким зрікається свідчити. Тому нехай підпише, що він є Свідком Єгови, і ми відправимо його у в’язницю в Лілонгве». Моя дорога дружина весь той час думала, що́ зі мною трапилося. Через чотири дні брати сказали їй, де я.

У поліцейському відділку в Лілонгве до мене ставилися добре. Начальник поліції сказав:  «Ця тарілка з рисом для тебе, бо ти ув’язнений за Боже Слово. Всі інші тут — злодії». Потім мене відправили до в’язниці в Качере, де я відсидів п’ять місяців.

Наглядач тої в’язниці зрадів, коли я прибув, адже він хотів зробити мене «пастором» в’язниці. Попереднього пастора наглядач звільнив, сказавши: «Я не хочу, щоб ти тут навчав Божого Слова, бо тебе ув’язнено за те, що ти обікрав свою церкву!» Тож я мав обов’язок щотижня навчати в’язнів Біблії на зібраннях, які організовувалися для них.

Згодом все змінилось на гірше. Тюремні начальники намагалися вивідати в мене, скільки Свідків було в Малаві. Коли моя відповідь їх не задовольнила, вони били мене доти, доки я не зомлів. Іншого разу вони хотіли знати, де розміщений наш центр. Я сказав: «На ваше просте запитання я дам відповідь». Поліцейські втішилися й увімкнули магнітофон. Я пояснив, що про центр Свідків Єгови згадується в Біблії. Вони були здивовані й запитали: «Де саме в Біблії?»

Я відповів: «В Ісаї 43:12». Тюремні начальники розгорнули Біблію і прочитали уважно цей вірш: «Ви мої свідки,— каже Єгова,— а я Бог». Вони прочитали його тричі. Потім запитали: «Як центр Свідків Єгови може бути тут у Біблії, він же в Америці?» Я сказав їм: «Свідки Єгови в Америці теж читають цей вірш, в якому згадується про їхній центр». Оскільки я не сказав їм того, що вони хотіли почути, мене перевели до в’язниці Дзалека, що на північ від Лілонгве.

У липні 1984 року я прибув до в’язниці Дзалека, в якій уже сидів 81 Свідок. Там 300 в’язнів спали на підлозі щільно один біля одного. Поступово ми, Свідки, змогли розділитися на малі групи, щоб кожного дня розглядати біблійний вірш, який пропонував хтось з нас. Це дуже підбадьорювало.

Через деякий час наглядач в’язниці відділив Свідків від інших в’язнів. Охоронець по секрету сказав нам: «Уряд не має ненависті до вас. Ви у в’язниці з двох причин: уряд боїться, що вас вб’ють Юні піонери і що солдати країни злякаються прийдешньої війни, про яку ви проповідуєте, і втечуть».

У жовтні 1984 року відбувся суд, і кожного з нас засудили на два роки ув’язнення. Нас знову посадили у в’язницю, де ще не було Свідків. Але тюремний наглядач оголосив усім: «Свідки Єгови не курять. Охоронці, не просіть у них цигарок і не посилайте їх за розжареними вуглинами, щоб прикурити. Це Божі люди! Усім Свідкам Єгови слід давати їсти двічі на день, бо вони сидять не за злочин, а за свою віру в Біблію».

 Наша хороша репутація не раз ставала нам у пригоді. Коли було темно чи падав дощ, в’язням не дозволяли переміщатися по території. Але нам дозволяли будь-коли виходити з будівлі. Начальство знало, що ми не спробуємо втікати. Більш того, одного разу стало погано охоронцю, який пильнував нас, коли ми працювали на полі. Ми віднесли його на територію в’язниці, де йому надали медичну допомогу. Тюремні начальники знали, що нам можна довіряти. Ми бачили, що завдяки нашій хорошій поведінці прославляється ім’я Єгови устами наших поневолювачів (1 Пет. 2:12) *.

Мене звільнили з в’язниці Дзалека 11 травня 1985 року. Як же я радів, коли зустрівся з рідними! Ми вдячні Єгові за те, що в ті нелегкі часи він допомагав нам зберігати непорочність. У той період ми почувались, як апостол Павло, котрий написав: «Брати, хочемо, щоб ви знали про лихо, яке трапилося з нами... Ми навіть сумнівались, чи взагалі залишимося живими. Правду кажучи, ми думали, що отримали смертний вирок. Усе це сталося для того, щоб ми покладались не на себе, а на Бога, який воскрешає з мертвих. Він врятував і ще рятуватиме нас від смертельної загрози; ми впевнені, що він рятуватиме нас і далі» (2 Кор. 1:8—10).

Справді, інколи нам здавалося, що ми не залишимося живими. Але ми завжди просили Єгову дати нам сміливість і мудрість, щоб зберігати смиренний дух, завдяки якому могли і далі нести славу його величному імені.

Єгова благословляв наше служіння як у сприятливий, так і у важкий час. Тепер нам приємно бачити філіал, який був побудований 2000 року в Лілонгве, а також понад 1000 нових Залів Царства по всій Малаві. Такі благословення від Єгови настільки зміцнюють духовно, що для нас з Лідасі це немов сон *.