В ОСТАННІ роки свого життя мій двоюрідний дідусь Микола Дубовинський описав своє сповнене радісних і сумних моментів життя, яке він присвятив служінню Єгові. Більшість його років пройшло під забороною в колишньому Радянському Союзі. Незважаючи на труднощі, він завжди був вірним і надзвичайно життєлюбним. Дідусь Микола часто казав, що хоче, аби про його історію дізналася молодь. Тож я хочу поділитися деякими визначними моментами його життя. Він народився 1926 року в селянській сім’ї у Подвір’ївці, що у Чернівецькій області.

Дідусь Микола починає свою історію так: «Одного дня 1941 року мій старший брат Іван приніс додому книжки “Гарфа Божа” і “Божий Плян Віків”, кілька журналів “Вартова башта” і деякі буклети. Я прочитав їх усі. Мене здивувало, що за всіма лихами у світі стоїть Диявол, а не Бог. Разом з тими публікаціями я читав Євангелія і зрозумів, що знайшов правду. Своєю надією на Царство я ревно ділився з іншими. Продовжуючи вивчати ті публікації, я чимраз глибше розумів правду і розвинув бажання стати служителем Єгови.

Я усвідомлював, що за свої переконання зазнаватиму страждань. Якраз вирувала війна, і я не хотів нікого вбивати. Щоб підготуватись до майбутніх випробувань, я почав вивчати напам’ять біблійні вірші, наприклад, Матвія 10:28 і 26:52. Я твердо постановив, що завжди буду вірним Єгові, навіть якщо доведеться померти.

У 1944 році мені виповнилось 18, тож мене призвали до війська. Уперше в житті я опинився серед одновірців — інших молодих братів призовного віку, яких зібрали у військкоматі. Ми рішуче сказали представникам влади, що не будемо брати участь у війні. Розлючені військовослужбовці погрожували, що заморять нас голодом, змусять рити траншеї чи просто розстріляють. Ми безстрашно заявили: “Ми у ваших руках. Але хоч би що ви з нами зробили, ми не порушимо Божого наказу: «Не вбивай»” (Вих. 20:13).

Мене і ще двох братів відправили в Білорусь працювати на полях і відновлювати пошкоджені війною будинки. Досі пам’ятаю, які жахливі сліди залишила війна на околицях Мінська: обгорілі дерева уздовж дороги, непоховані тіла людей, опухлі трупи коней  в канавах та серед лісу, полишені вантажівки та артилерія і навіть уламки літака. Я на власні очі бачив, до чого призводить порушення Божих наказів.

Війна закінчилась у 1945 році, а нас за відмову воювати ув’язнили на десять років. Перші три роки ми не мали жодних зібрань і ніяких наших публікацій. Ми могли листуватися з деякими сестрами, але їх теж арештували і засудили до 25 років виправно-трудових таборів.

У 1950 році нас достроково звільнили, і ми повернулися додому. Поки я був у тюрмі, моя мати і молодша сестра Марія стали Свідками Єгови. Мої старші брати ще не були Свідками, але вже вивчали Біблію. Я ревно проповідував, тому радянська служба безпеки хотіла знову запроторити мене у в’язницю. Саме тоді відповідальні брати попросили мене допомагати підпільно виготовляти літературу. Тоді мені було 24 роки».

«Свідки любили говорити: “Якщо на землі працю Царства заборонять, вона продовжиться під землею” (Присл. 28:28). У ті часи літературу друкували здебільшого в секретних місцях під землею. Моїм першим “робочим приміщенням” був бункер на ділянці, де жив мій старший брат Дмитро. Деколи я по два тижні не виходив з бункера. Якщо гасова лампа починала гаснути через брак кисню, я лягав і чекав, поки приміщення наповниться свіжим повітрям.

 Одного дня брат, з яким я працював, запитав мене: “Миколо, а ти охрещений?” Я служив Єгові вже 11 років, але ще не був охрещеним. Брат обговорив зі мною цю справу, і тієї ж ночі я охрестився в озері. Тоді мені було 26 років. Три роки по тому мені доручили відповідальне завдання — бути членом комітету країни. У той час братів, котрі ще були на волі, призначили на заміну тим, кого арештували, тож праця Царства не зупинялась».

«Друкувати літературу під землею було тяжче, ніж сидіти у в’язниці! Щоб не потрапити під нагляд КДБ, я сім років не міг відвідувати зібрання і мав сам дбати про свою духовність. До рідних я навідувався рідко. Однак вони все розуміли, і це мене підбадьорювало. Я жив у постійному стресі і мав завжди бути насторожі. Це знесилювало. Я мусив бути готовим до всього. Наприклад, одного вечора двоє міліціонерів підійшли до будинку, де я перебував. Я вистрибнув через вікно з протилежного боку будинку і побіг до лісу. Вибігши на поле, я почув дивний свист, а після цього — постріли. Тоді я зрозумів, що то свистіли кулі! Хтось з моїх переслідувачів стрибнув на коня і стріляв у мене доти, доки в нього не закінчились набої. Одна куля вцілила мені в руку. Кінець кінцем після п’ятикілометрової погоні я врятувався, сховавшись у лісі. Пізніше на суді я дізнався, що міліціонери, женучись за мною, випустили аж 32 кулі!

Оскільки я дуже довго перебував під землею, блідий колір обличчя відразу видавав, чим я займався. Тому, як тільки випадала нагода, я проводив час на сонці. Життя під землею позначилося також на моєму здоров’ї. Якось я навіть не зміг потрапити на важливу зустріч з іншими братами, бо в мене з носа і рота пустилася кров».

«Мене заарештували 26 січня 1957 року. Через шість місяців Верховний суд України оголосив вирок. Мене засудили до розстрілу, але смертну кару  в країні було скасовано, тому смертний вирок замінили на 25 років в’язниці. Нас вісьмох засудили загалом до 130 років виправно-трудових таборів і відправили в Мордовію, де вже було приблизно 500 Свідків. Ми таємно збиралися маленькими групами і вивчали «Вартову башту». Переглянувши декілька наших конфіскованих журналів, один охоронець вигукнув: “Якщо будете їх читати — вас нічим не здолаєш!” Ми завжди сумлінно працювали цілий день і часто робили більше, ніж від нас вимагали. Все ж комендант табору з прикрістю казав: “Ваша робота нас не цікавить. Нам потрібна ваша вірність і відданість”».

Після звільнення з табору в 1967 році дідусь Микола допомагав організовувати збори в Естонії та в Санкт-Петербурзі (Росія). На початку 1991 року вирок суду 1957 року було скасовано через брак доказів скоєння злочину. Тоді реабілітували багатьох Свідків, котрі постраждали від рук представників влади. У 1996 році дідусь Микола переїхав у місто Великі Луки (Псковська область, Росія), що приблизно за 500 кілометрів від Санкт-Петербурга, і купив там невеликий будинок. У 2003 році на його подвір’ї побудували Зал Царства. Сьогодні там збираються два міцні збори.

Ми з чоловіком служимо у філіалі Свідків Єгови в Росії. Дідусь Микола востаннє приїхав до нас у березні 2011 року, за кілька місяців до своєї смерті. Ми були глибоко зворушені, коли він з вогником в очах сказав нам: «З усього видно, що так би мовити почався сьомий день обходу Єрихона» (Іс. Нав. 6:15). Дідусеві тоді було 85 років. Він описав своє нелегке життя такими словами: «Який же я щасливий, що в молодості вирішив служити Єгові! Я ніколи про це не шкодував!»