Він провадить мене «по стежках справедливості»

Розповіла Ольга Кембелл

Коли виповнилось 60 років мого повночасного служіння, я отримала листа від молодшої сестри Емілі. Вона писала, що я завжди була для неї хорошим прикладом. Дозвольте розповісти про своє дитинство і служіння Єгові.

Я НАРОДИЛАСЯ 19 січня 1927 року в родині українських емігрантів у містечку Вака (провінція Саскачеван, що в західній частині Канади). У нашій сім’ї було 8 дітей, мій брат-близнюк Білл був шостою дитиною, а я — сьомою. Ми жили в маленькому будиночку і вже з раннього дитинства допомагали батькові, який тяжко працював на полі. Попри хворобу мама з любов’ю нас виховувала. Вона дуже страждала від ревматоїдного артриту, який зрештою забрав їй життя. Мама померла в 37 років, коли мені було чотири.

Через півроку після смерті матері, тато одружився вдруге. У них народилося п’ятеро дівчаток. Відтоді у домі запанувало напруження. Я намагалася ставитись з повагою до мачухи, а от моєму старшому братові Джону це не дуже вдавалось.

Наприкінці 1930-х років ми з Біллом навчались у середніх класах школи. Навчання допомагало нам забувати про домашні негаразди. З наближенням Другої світової війни в країні зростали патріотичні настрої. Нова вчителька запровадила в школі салютування прапору. Коли одна дівчинка відмовилася це робити, діти стали насміхатися з неї та ображати її. Однак я була вражена її сміливістю і запитала, чому вона не така, як усі. Дівчинка пояснила, що є Дослідницею Біблії (так тоді називалися Свідки Єгови), тому віддана тільки Богові (Вихід 20:2, 3; Дії 5:29).

Початок самостійного життя

У 1943 році в місті Прінс Альберт я знайшла роботу — навантажувала вантажівки і розносила ящики з безалкогольними напоями. У той час я прагнула знайти Бога, тож придбала Біблію. Але мені було важко її розуміти, і я навіть плакала від розчарування. Молитва «Отче наш» — це все, що я знала з Біблії (Матвія 6:9—13).

Господиня квартири, де я жила, регулярно ходила до церкви. Якось у неділю вона з гордістю розповіла, як виставила за двері «жінку з Біблією». «Чому вона так неприязно повелась з тою жінкою?» — подумала я. Через кілька тижнів у неділю я не пішла до церкви, бо погано почувалася. І саме того дня до нас знову завітала «жінка з Біблією». Вона запитала мене:

 —Ти молишся?

—Так, молитву «Отче наш»,— відповіла я.

Та жінка пояснила мені значення Ісусової молитви. Мені було дуже цікаво. І вона пообіцяла прийти наступної середи.

Коли господиня повернулась з церкви, я із захопленням розповіла про нашу розмову. Але, на моє превелике здивування, господиня сказала: «Якщо вона прийде сюди в середу, я вижену з дому вас обох!»

Я стала шукати в нашій місцевості пані Рампел. Саме так звали ту «жінку з Біблією», яка була Свідком Єгови. Я знайшла її і розповіла про погрози господині, а також сказала, що хочу дізнатися з Божого Слова якомога більше. Ми довго розмовляли. Здавалося, ми пройшли всю Біблію — від Буття до Об’явлення! Пані Рампел порівняла наш час з днями Ноя, коли Бог знищив злий світ і зберіг Ноя з його родиною (Матвія 24:37—39; 2 Петра 2:5; 3:5—7, 12).

«Я бачу, що ти віриш у біблійні істини,— сказала пані Рампел після нашої розмови.— Через два тижні буде конгрес Свідків Єгови, і тобі треба охреститися». Тієї ночі я не могла спати, бо роздумувала про все, що дізналася. Хрещення — це такий важливий крок. Але ж я хочу служити Богові! І хоча в мене ще не було достатньо знань з Біблії, 15 жовтня 1943 року у 16-літньому віці я охрестилися.

Переїзд із заходу на схід

У листопаді мій брат Фред запросив мене працювати покоївкою у його триповерховому будинку в місті Торонто, що на сході Канади. Я дуже зраділа, бо думала, що зможу більше часу присвячувати служінню Богові. Але перш ніж поїхати туди, я вирішила відвідати свою сестру Енн, яка жила неподалік у Саскачевані. На мене чекала приємна несподіванка: Енн і Доріс, ще одна моя сестра, вивчали Біблію зі Свідками Єгови і заохотили мене теж почати вивчення. Я призналась їм, що вже є охрещеним Свідком!

Я разом з молодшої сестрою Емілі вирушили поїздом у довгу подорож до Торонто. Білл зустрів нас на вокзалі і привіз до будинку, в якому жив разом з Фредом і Джоном. Я запитала, хто ще живе з ними. «Ти не повіриш,— відповів Білл.— Пам’ятаєш Алекса Ріда з нашого містечка? Він живе нагорі. Тепер цей телепень зацікавився Дослідниками Біблії». У мене від радості забилося серце!

Я тихенько підійшла до Алексової кімнати і домовилася з ним піти того ж вечора на зібрання. Мені хотілося відразу це зробити, щоб брати не мали часу відмовити мене. Невдовзі я вперше пішла у служіння, хоча зі мною ніхто не вивчав Біблію. Я зустріла чимало українців і розмовляла з ними українською, яку знала з дитинства.

Біллові подобалося читати «Вартову башту», яку я часто залишала в його кімнаті. А коли він переїхав до Британської Колумбії, на захід Канади, я вислала йому передплату на «Вартову башту». Хоча Білл був маломовним, він написав мені 10-сторінкового листа зі словами вдячності.  Згодом він теж присвятив своє життя Єгові та охрестився, а потім став служити християнським старійшиною. Уявіть, яку я відчувала радість, коли п’ятеро моїх братів і сестер (Білл, Енн, Фред, Доріс та Емілі) стали охрещеними служителями Єгови!

Двадцять другого травня 1945 року уряд Канади зняв заборону на діяльність Свідків Єгови *. Я не знала про заборону, поки не почула оголошення про її відміну. Разом зі своєю подругою Джуді Лукус я вирішила розпочати повночасне служіння, тож ми поїхали на схід, у провінцію Квебек, де більшість розмовляє французькою. Коли Доріс та Емілі почули про наші плани, то теж вирішили служити піонерами у Ванкувері (провінція Британська Колумбія), що на протилежному боці Канади.

Релігійна нетерпимість у Квебеку

Переїхавши до Квебеку, я змінила не лише місце проживання. Мені довелося пристосовуватись до нових обставин. Тамтешнім Свідкам було нелегко проповідувати, адже їм чинили сильний опір *. Мені дуже сподобалося брати участь у розповсюдженні трактату «Палаюча ненависть Квебеку до Бога й Христа й свободи — це ганьба цілої Канади». У ньому йшлося про вороже ставлення до Свідків у Квебеці.

Понад два тижні наше служіння починалось о другій годині ночі. Ми просовували ці трактати під двері мешканців. Проповідуючи в одному з будинків, ми довідались, що за нами їде поліція і сховались у провулку між будинками. Так нам вдалось уникнути арешту. Вже на другий день ми пропонували на вулицях журнали «Вартова башта» і «Пробудись!». Протягом наступних місяців поліція безліч разів арештовувала нас. Я була готова до ув’язнення, тому завжди мала при собі зубну щітку та олівець для брів.

У листопаді 1946 року з Брукліна (Нью-Йорк) приїхав Натан Норр, який очолював всесвітню діяльність Свідків Єгови. Він запросив 64 піонери з Квебеку на навчання у дев’ятому класі біблійної школи «Ґілеад» Товариства «Вартова башта», яка проходила в Південному Лансінґу (штат Нью-Йорк). У цій школі за п’ять місяців ми отримали ґрунтовне біблійне навчання. Після закінчення школи в серпні 1947 року нас послали до Квебеку засновувати нові збори.

Служіння, благословенне Єговою

Нас, четверо молодих сестер, призначили проповідувати у місті Шербруку. Ми старанно вивчали французьку мову. Коли йшли на територію і повертались з неї, то вправлялись у відмінюванні дієслів. Іноді ми не мали грошей на обід, тому йшли додому і продовжували вчити французьку. Кей Ліндгорст, сестра з якою я проповідувала, дуже добре знала граматику. Вона вчила мене англійської граматики, і завдяки цьому мені легше давалась французька.

Але найцікавішим було служіння в місті Вікторіавіллі, в якому тоді жило приблизно 15 000 мешканців. Там майже ніхто не розмовляв англійською, тож наша французька дуже покращилась. Особливим був для нас перший тиждень служіння. Кожен житель, якого ми відвідували, брав літературу. Та коли ми прийшли вдруге, усі двері були зачинені, а на вікнах опущені жалюзі. Що ж сталося?

Місцевий священик заборонив людям слухати нас. Коли ми йшли від дому до дому, за нами бігли діти і кидали камінням і сніжками. А втім, багато людей прагнуло почути біблійну правду. Спершу вони запрошували нас лише тоді, коли смеркало.  Але згодом набравшись більше знань з Біблії, люди вже відкрито приймали нас і не боялися осуду сусідів.

У 1950-х роках я зі своїми сестрами відвідала наше рідне містечко Вака. Ми пішли там на зібрання і розповідали братам і сестрам випадки зі служіння. Потім головуючий збору підійшов до нас і сказав: «Ваша мама буде дуже щаслива, коли воскресне і довідається, що її діти стали Свідками Єгови!» Він розповів, що вона перед смертю вивчала Біблію зі Свідками. Мені на очі навернулися сльози. Як же приємно було почути, що мама теж прийняла біблійну правду. Ми впевнені, що якби вона не померла, то навчила б правди і нас.

Одруження та подальше служіння

У 1956 році я познайомилась з Мертоном Кембеллом. Під час Другої світової війни він 2 роки і 3 місяці просидів у в’язниці через свою нейтральну християнську позицію. Мертон вже майже десять років служив у центрі Свідків Єгови в Брукліні. Я побачила у ньому багато хороших християнських рис і зрозуміла, що він буде добрим чоловіком. Ми кілька місяців листувалися, і наша взаємна приязнь та повага переросли у любов.

Двадцять четвертого вересня 1960 року ми з Мертоном одружилися. Яке ж благословення мати такого духовно зрілого чоловіка! Ми вже разом майже 47 років. Мертон 58 років прослужив у відділі служіння, який координує діяльність зборів Свідків Єгови у США. Я прослужила понад 30 років у бруклінському Бетелі. Мені доручали облаштовувати і декорувати гостьові кімнати та великі Зали конгресів у Нью-Йорку. У 1995 році нас з Мертоном перевели до Освітнього центру Товариства «Вартова башта» у Патерсоні, що за 110 кілометрів на північ від Нью-Йорка.

Коли в 12 років я покидала рідний дім, то навіть не могла подумати, що в мене буде така велика духовна родина, до якої належатимуть і мої рідні брати та сестри. Я з нетерпінням чекаю Божого нового світу. Тоді ми всі зберемося біля мами і розповімо її про те, що відбувалося, коли вона спала сном смерті, і як Єгова ніжно дбав про духовні потреби її дітей. Ми дуже радіємо, що Єгова провадить нас «по стежках справедливости» (Псалом 23:3).

[Примітки]

[Ілюстрації на сторінці 27]

Батьки, а також будинок, де виростала я і семеро моїх братів та сестер

[Ілюстрація на сторінці 29]

Я і мої партнерки у служінні (Оттава, 1952 рік)

[Ілюстрація на сторінці 29]

Енн, Мері, Фред, Доріс, Джон, я, Білл та Емілі (зліва направо)

[Ілюстрація на сторінці 29]

Я з Мертоном