Щасливе життя у служінні Богові

Розповів Білл Яремчук

У березні 1947 року я їхав у далекий Сінгапур, куди мене призначили служити місіонером. Кілька тижнів тому я закінчив восьмий клас біблійної школи «Ґілеад» Товариства «Вартова башта», яка тоді проводилась у Південному Лансінґу (штат Нью-Йорк).

ДО СІНГАПУРУ зі мною їхав Дейв Фармер, який теж походив з Канади. Він закінчив сьомий клас «Ґілеаду» і мав бути моїм партнером у служінні. У Сан-Франциско (Каліфорнія) ми сіли на колишній військовий корабель «Марін Аддер».

Першим портом, де ми зупинились на Сході, був Гонконг. Ми жахнулись від побаченого. Усе було спустошено Другою світовою війною. На тротуарах лежали виснажені від голоду люди і, здавалось, помирали. Невдовзі ми повернулись на корабель і вирушили до Маніли, столиці Філіппін.

Страшні сліди війни були також і тут. У гавані з води стирчали щогли кораблів, потоплені американськими бомбардувальниками. Кругом панували злидні. Ми зустрілися з кількома Свідками Єгови, які повели нас до свого Залу Царства. Попри всі проблеми вони були щасливі.

Далі наш корабель зайшов до порту Батавія (тепер Джакарта), що в Індонезії. У країні бушувала громадянська війна, і неподалік точились бої. Тому нам не дозволили зійти на берег. Звідти ми поплили до Сінгапуру. Дорогою я думав, що ж нас там чекає. Де ті красоти екзотичного Сходу, які описані в туристичних путівниках?

Через кілька днів моя непевність щодо майбутнього розвіялись. Попереду мене і Дейва чекали цікаві події, які засвідчили, що Бог нас благословляє.

Дозвіл на перебування

Відтоді, як ми покинули Сан-Франциско, минув приблизно місяць. Врешті наш корабель дістався острова Святого Івана, де став на рейд перед входом до Сінгапурського порту. На борт піднялись представники імміграційної служби, щоб переглянути документи пасажирів. У наші паспорти поставили штамп «В’їзд дозволено». Зранку ми пришвартувались до причалу. Один зі службовців корабля перевірив наші документи, і ми зійшли на берег.

 Наступного дня ми повернулись у порт, щоб попрощатися з братами й сестрами — місіонерами, з якими увесь цей час разом подорожували. Вони пливли далі, до Індії та Цейлону (тепер Шрі-Ланка). Коли нас побачив капітан корабля, то спустився на причал. Він був розлючений і став кричати, що нам не дозволили залишати корабель. Виявилось, що, коли ми ще були в морі, імміграційний інспектор, пан Гексворт, наказав капітанові не випускати нас з корабля. І ми, і службовець на кораблі, що дозволив нам зійти на берег, про це не знали.

Тоді нас привели до пана Гексворта, який став дуже гостро з нами розмовляти. Він кричав, що нам заборонили в’їзд до Сінгапуру. Однак ми не знали про цю заборону, тож показали свої паспорти зі штампом «В’їзд дозволено». Він знервовано вихопив паспорти з наших рук і закреслив штампи. Проте було запізно — наш корабель уже відплив! Пан Гексворт цілий рік протримав у себе наші паспорти, але зрештою повернув їх з новим штампом «В’їзд дозволено».

Плідне служіння у Сінгапурі

Ми прибули до Сінгапуру в квітні 1947 року. Там жив лише один Свідок Єгови, Джошуа. Він був повночасним служителем, тобто піонером, аж до самої смерті на початку 1970-х років. Невдовзі стали проповідувати дехто з тих, хто вивчав зі Свідками Біблію. Ми молились, щоб Бог вислав на духовні жнива більше робітників, і Він нас почув (Матвія 9:37, 38).

Коли 1949 року пан Гексворт поїхав до Англії у довгу відпустку, до Сігнапуру прибуло шість місіонерів, які закінчили 11-й клас школи «Ґілеад». Тимчасом Дейв, з яким ми прослужили разом кілька  років, через погане здоров’я був змушений залишити Сінгапур. Він переселився в Австралію, де вірно служив до смерті у 1973 році. Серед нових місіонерів була Ейлін Френкс, з якою я одружився 1956 року.

Упродовж років ми вивчали Біблію з багатьма людьми. Згодом вони та їхні діти стали Свідками. Дехто з них досі служить повночасно в закордонних призначеннях. Особливо нам запам’ятались Лестер та Джоуні Гейнес, подружжя американців, яке жило в Сінгапурі. Ми почали з ними вивчати Біблію у 1950-х роках. Вони зробили швидкий духовний поступ і, повернувшись до Сполучених Штатів, охрестились. Згодом Лестер та Джоуні були дуже ревними у служінні і допомогли багатьом людям, у тому числі трьом своїм дітям, стати Свідками.

У своєму листі Джоуні написала: «Пригадую той рік, коли ми зустрілись у Сінгапурі. Він змінив усе наше життя. Якщо б ти нас не «всиновив», ми б і далі, напевно, їздили по світі. Мені приємно, що правду з Лестером вивчав саме ти, бо з самого початку він мав учителя, який допоміг йому розвинути любов до Єгови та християнських братів. Лестер її не втрачає і донині».

Великі зміни

У 1962 році сталось те, що докорінно змінило наше життя. Наш сімейний лікар сказав Ейлін, що вона вагітна. Ми хотіли продовжувати місіонерське служіння. Але чи це буде можливо, коли з’явиться дитина? Натан Норр, який тоді наглядав за всесвітньою діяльністю Свідків Єгови, написав листа і порадив мені знайти роботу, щоб і далі залишатись у Сінгапурі. Це було досить нелегко.

Більшість іноземців у Сінгапурі займали керівні посади в іноземних компаніях. Я не мав жодного досвіду в бізнесі, бо розпочав повночасне служіння 23 роки тому, зразу після закінчення школи. Тож я звернувся у Лондонське агентство з працевлаштування, описавши свою діяльність релігійного служителя за кордоном. На основі мого листа агентство склало резюме і розіслало його багатьом міжнародним компаніям у Сінгапурі.

Компанії стали відмовляти мені. Вони казали: «Вибачте, ми не можемо надати вам роботу згідно з вашою кваліфікацією». Мене вважали занадто кваліфікованим спеціалістом! Через кілька місяців народилась наша крихітка Джуді. Саме тоді брат Норр відвідував Сінгапур. Він прийшов до моєї дружини і донечки в лікарню. Брат Норр запевнив нас: «Ви можете жити в місіонерському домі, аж поки Білл не знайде роботи».

За кілька місяців я таки влаштувався торговим агентом однієї міжнародної авіакомпанії. Але грошей на прожиття нам ледве вистачало. Через два роки я знайшов роботу в американській авіакомпанії і моя зарплатня зросла вдвічі. Зрештою я став фахівцем у туристичній індустрії. Тепер у мене з’явилось більше часу для родини та християнського служіння.

Ми з Ейлін ставили духовні справи на перше місце в житті і зосереджувались на служінні Єгові. Завдяки цьому я зміг виконувати багато різних доручень в організації, а Ейлін відновила повночасне служіння. Того часу в Сінгапурі розгорнулася активна проповідницька діяльність. У середині 1960-х років брати купили майже в центрі міста двоповерховий будинок, який став Залом Царства. Ним користувалось чотири збори.

Нашу діяльність заборонено

Поступово над Свідками в Сінгапурі стали збиратись темні хмари протидії. Чотирнадцятого січня 1972 року ми, як завжди, пішли на зібрання до Залу Царства. Але на брамі побачили ланцюг із замком і повідомлення про те, що уряд скасував  реєстрацію збору Свідків Єгови в Сінгапурі. Це означало, що нашу діяльність заборонено *.

Закриття Залу Царства не зупинило нас у служінні Єгові. Все ж мене турбувало питання: «Який намір Єгови щодо моєї сім’ї?» Я розумів, якщо нас депортують з країни, ми вже ніколи не зможемо сюди повернутись і побачитися з друзями. Тому я звернувся до керівника нашої компанії з проханням перевести мене в Куала-Лумпур (Малайзія). Звідти ми могли без жодних труднощів приїжджати в Сінгапур. На диво, керівник запропонував мені посаду менеджера у філіалі нашої компанії в Куала-Лумпурі. На цій посаді я міг заробляти вдвічі більше і мати чимало інших переваг.

Але я подумав: «Чи Бог хоче, щоб я і моя сім’я покинули Сінгапур і тутешніх братів?» Про свої сумніви ми розповіли Єгові в молитві. Ми розуміли, що сюди нас прислав Єгова, і вирішили залишитись. Мій керівник був приголомшений тим, що я відмовився від такої вигідної пропозиції.

Жити і проповідувати під забороною було досить ризиковано, адже в будь-який момент нас могли заарештувати й посадити до в’язниці. Нерідко ми згадували слова з Псалма 34:8: «Ангол Господній табором стає кругом тих, хто боїться його,— і визволює їх».

Нове призначення

У 1993-му, коли ми прослужили понад 46 років у Сінгапурі, нам запропонували переїхати до Нової Зеландії, щоб мати менше стресу і тривог у служінні. Нам, безперечно, було дуже сумно розлучатися з дорогими друзями, яких так сильно полюбили. Але нас потішало те, що їхня віра збудована на міцній основі з вогнетривких матеріалів. Така віра допомагає їм зносити різні випробування і тепер (1 Коринфян 3:12—14).

Ми прожили в Новій Зеландії більше як 14 років. Попри похилий вік я і Ейлін з радістю служимо спеціальними піонерами. Два мої брати, 94-літній Майк і 90-літній Пітер, і досі вірно служать Єгові в Канаді.

Наша дочка Джуді 1998 року повернулась на Схід і прослужила там кілька років. В одному з листів до нас вона писала: «Я кожного дня дякую Єгові за чудову нагоду проповідувати тут! Також вдячна вам, тату і мамо, за ваше сердечне навчання і жертовність. Саме завдяки цьому я можу виконувати своє служіння». У 2003 році Джуді повернулась до Нової Зеландії, щоб піклуватись про мене та Ейлін *.

Ми вдячні Єгові, що попри різні обставини змогли відгукнутись на заклик Господаря жнив. Участь у духовних жнивах принесла нам величезну радість. Біблія каже, що «світ минається», але ми чекаємо сповнення чудової обіцянки: «Хто виконує Божу волю, той залишається навіки» (1 Івана 2:17).

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 29]

Джошуа був єдиним Свідком у Сінгапурі, коли ми приїхали туди 1947 року

[Ілюстрація на сторінці 29]

З Дейвом Фармером у Гонконзі перед прибуттям до Сінгапуру, 1947 рік

[Ілюстрація на сторінці 29]

З Ейлін у 1958 році

[Ілюстрація на сторінці 31]

З нашою дочкою Джуді

[Відомості про джерело]

Kimroy Photography

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 28]

Kimroy Photography