Лист з Австралії

«Я читатиму її біля багаття»

ВНУТРІШНІ райони Австралії — це малонаселені простори, пересохлі від палючого сонця. Тут живе приблизно 180 тисяч людей, тобто майже 1 відсоток австралійців.

Мої батьки, які є Свідками Єгови, брали мене зі собою проповідувати в цих малозаселених територіях. Неозорі простори і своєрідна краса тамтешнього краю вражали мою дитячу уяву. Я полюбив витривалих та добродушних місцевих жителів. Нині у мене своя сім’я, і я захотів, щоб дружина й діти — 12-літній син і 10-літня дочка — також познайомилися з тією місцевістю.

Підготовка до поїздки

Спершу ми порахували видатки. Куди на наші кошти ми можемо дозволити собі поїхати? На скільки днів? До нас вирішили приєднатись два повночасні служителі й подружня пара з нашого збору. Ми запланували поїздку на середину зими * під час шкільних канікул. Щоб отримати територію для служіння, ми звернулись до австралійського філіалу Свідків Єгови, що в Сіднеї. Невдовзі надійшла відповідь. Нам призначили віддалену територію біля містечка Ґундівінді, що за 400 кілометрів на захід від міста Брисбена, в якому ми живемо.

З’ясувалось, що в Ґундівінді є невеличкий збір Свідків Єгови. Це справді чудово, адже спілкування з одновірцями дуже підбадьорює. Зв’язавшись з тим збором, ми повідомили про свій приїзд. Вони дуже зраділи і чекали на нас з нетерпінням.

Перед самим від’їздом наша група зустрілась та обговорила, як проповідувати місцевим жителям добру новину про Боже Царство. Особливу увагу ми звернули на те, що необхідно з повагою ставитись до культури і звичаїв аборигенів, корінних мешканців Австралії. Наприклад, деякі племена вважають землю, на якій вони живуть, своїм спільним домом. Тому заходити на їхню територію без запрошення є виявом неповаги.

У служінні

І ось настав день від’їзду. Ми завантажили дві машини і рушили в дорогу. Проминувши поля зі збіжжям, ми в’їхали на порослу травою рівнину з поодинокими евкаліптовими деревами. На безхмарному небі сяяло тепле зимове сонце. Через кілька годин ми прибули в Ґундівінді та взяли  в оренду кілька будиночків на трейлерній стоянці.

Наступного ранку, в неділю, була чудова погода для служіння. Зазвичай влітку тут панує 40-градусна спека. Але того дня світило сонечко та віяло прохолодою. Спершу ми поїхали до поселення аборигенів за 30 кілометрів від стоянки. Там нас скерували до Дженні — старшої сивоволосої жінки, яка була головою поселення. Вона уважно вислухала біблійну звістку та охоче взяла книжку «Навчайся у Великого Вчителя» *. Після цього Дженні запросила нас до поселення і ми почали проповідувати.

Місцеві діти бігли перед нами, сповіщаючи мешканців про наш прихід. Кожен, хто був удома, ввічливо слухав нас і брав біблійну літературу. Невдовзі вся література закінчилась. Нам треба було повертатися додому, щоб встигнути на християнське зібрання. Ми запланували приїхати ще раз і порозмовляти з тими, кого не застали вдома.

Увечері, коли закінчилось зібрання, ми жваво спілкувалися в Залі Царства з місцевими братами і сестрами. До цього збору належить 25 вісників, які ревно проповідують звістку про Царство приблизно 11 000 мешканцям на території 30 000 квадратних кілометрів. Дуже швидко між нами розвинулися дружні стосунки. Один з вісників сказав нам: «Дякуємо, що ви приїхали сюди допомогти». Після зібрання нас запросили на скромну гостину. Повернувшись до своїх будиночків, ми ще погодували опосумів, які там водяться, а тоді пішли спати.

Цікава розмова з пастухом

Наступних два дні наша група відвідувала поодинокі господарства, розкидані вздовж кордону між штатами Квінсленд та Новий Південний Уельс. Ця місцевість була здебільшого суха, поросла евкаліптами. Серед них на пасовищах паслися вівці й корови. По дорозі ми натрапили на кенгуру, які, помітивши нас, нашорошили вуха. Трохи далі велично походжали ему.

У вівторок пополудні назустріч нам поволі йшло велике стадо корів. Ми вирішили порозмовляти з пастухами, які були найняті доглядати це стадо. У посушливі пори року пастухам доводиться довго мандрувати зі стадами. Ми під’їхали машиною до пастуха. Він сидів на коні, а біля нього біг пастуший собака. Я вийшов з машини і привітався. Літній пастух відповів: «Добридень, друже»,— і зупинився, щоб порозмовляти.

Порозмовлявши про засуху, я почав проповідувати. Той чоловік вигукнув: «Але чому я ще ніколи не чув про те, що вчить Біблія!» Він звинувачував релігійних провідників у моральному занепаді, який панує у світі. Проте цей чоловік мав глибоку повагу до Божого Слова. Обговоривши кілька біблійних думок, я запропонував йому книжку «Чого насправді вчить Біблія?» *. Він узяв її і сховав у кишеню сорочки. Пастух сказав: «Якщо у цій книжці розповідається про те, чого вчить Біблія, сьогодні ж увечері я читатиму її біля багаття».

Повернення додому

Увечері в Залі Царства ми розповідали про наше служіння братам і сестрам. Вони пообіцяли відвідати зацікавлених людей, яких ми знайшли. Після зібрання настав час прощатися. Це було доволі нелегко, адже ми полюбили одні одних. Усі взаємно підбадьорилися, і це принесло нам велику радість (Римлян 1:12).

Наступного дня ми вирушили додому. Було очевидно, що Єгова щедро благословив наші зусилля. Ця подорож принесла нам духовне відсвіження. Удома я запитав дітей: «Куди ви хочете поїхати на наступні канікули? Може, в гори?» — «Ні, татку,— відповіли вони.— Поїдемо знову проповідувати». Дружина підтримала їх: «Так, так. Адже це була найліпша відпустка в моєму житті».

[Примітки]