Лист з Гани

День, коли він зняв свій чорний пояс

ВІН виявився не таким, яким я його уявляв. Одягнений у кімоно з білосніжної бавовни, з чорним поясом на талії, він стояв у бойовій позі, напруживши руки і широко розставивши босі ноги. Його обличчя було суворе, брови насуплені від зосередження, а в примружених очах — загрозливий погляд. Ніщо не видавало його слабкості.

Раптом з сильним криком «Кійя!» він почав рухатися. Його рука зі свистом розсікла повітря. Дерев’яний брусок розколовся і впав на підлогу. Після цього він високо підстрибнув і, розвернувшись в повітрі, завдав точних ударів противнику. Його рухи були злагоджені й добре відпрацьовані. Невже це той чоловік, який попросив вивчати з ним Біблію?

Підійшовши до нього, я простягнув руку і сказав: «Ви, мабуть, Коджо. Я чув, ви хочете вивчати Біблію». Він потиснув мою руку і широко усміхнувся. Його обличчя стало дружнім та привітним, а очі, в яких раніше були зосередженість і погроза, тепер випромінювали зацікавлення. «Так-так, я б дуже хотів вивчати Біблію,— відповів Коджо.— Коли почнемо?»

Ми сиділи на невеликій веранді біля його будинку, тримаючи Біблії та посібники для вивчення. Там було прохолодно і тихо, нас ніхто не турбував. На вивченні було троє присутніх: я, Коджо і його маленька мавпочка. Ця тваринка, ростом всього 35 сантиметрів, мала на маківці жмуток червоного хутра, а також білу борідку, через що виглядала дуже кумедно. Мила, грайлива і надзвичайно допитлива, вона лазила всюди, де хотіла, ходила по наших книжках, забирала ручки, нишпорила своїми лапками у кишенях наших сорочок, сподіваючись знайти щось смачненьке. Коджо, як батько, котрий звик до галасу та метушні маленьких дітей, зовсім не звертав уваги на витівки своєї вихованки і зосередився на вивченні. Він ставив багато запитань. Це показало мені, що Коджо мисляча людина і хоче вчитися. Мабуть, карате навчило його бути пильним та обачним. Коджо не вірив жодному твердженню, поки сам не переконувався і не бачив доказів у Писанні.

Вивчення проходило добре. Однак з часом я помітив, як розгортається інша боротьба, глибоко всередині Коджо. Якось він сказав мені: «Єдина річ, яку я люблю в цьому світі,— це бойові мистецтва». У серці цього юнака я бачив пристрасть до бою та глибоку відданість умінням, якими він оволодів і які постійно вдосконалював. У свої 26 років Коджо не просто любив карате,  він був професіоналом. Коджо досяг високого рівня і здобув чорний пояс. Таке вдається небагатьом.

Я не знав, яке рішення прийме Коджо. Він розумів, що, як каратист, завдає болю іншим. А це несумісне зі справжнім співчуттям, ніжністю й турботою — складовими любові, яка панує серед правдивих християн. Все ж я знав, що біблійна правда пом’якшувала серця ще твердіших людей. Якщо серце Коджо добре, під впливом Божого Слова він з часом зм’якне і стане лагіднішим. Просто мені треба було набратись терпіння.

Одного душного дня під кінець нашого вивчення Коджо зачитав біблійний вірш, який вразив його так, наче сильний удар противника. У вірші говорилося: «Господь випробовує праведного, а безбожного й того, хто любить насилля,— ненавидить душа Його» (Псалом 11:5). «Того, хто любить насилля»,— спокійно повторив він. Його темно-карі очі, які колись випромінювали рішучість та непохитність, сповнились теплом. Він подивився мені просто у вічі, повільно усміхнувся і сказав: «Я все вирішив».

Тепер ми з Коджо виконуємо працю, яку любимо найбільше: безкоштовно навчаємо людей біблійних істин. Одного ранку ми запланували відвідати хлопця на ім’я Люк.

По дорозі до його дому ми пішли людною вулицею, уздовж якої розмістився базар. При дорозі стояли сотні прилавків, на яких лежав різний крам: купи червоного та зеленого перцю, кошики зі стиглими помідорами, гори бамії, а також радіоприймачі, парасолі, бруски мила, перуки, куховарське начиння, стоси вживаного взуття та одягу. Дівчата торгували гарячою приправленою їжею, яку граціозно носили у великих алюмінієвих мисках на своїх головах. Вони вправно просувалися крізь натовп, приваблюючи голодних клієнтів смачними супами і тушкованими стравами з копченої риби, крабів та слимаків. Під ногами плутались пси, кози та пискляві курчата. Гучно говорило радіо, сигналили машини, кричали люди.

Ґрунтова дорога вела нас усе далі від галасу міста. Ми підійшли до старого будинку, на якому висів вигорілий напис: «Місце перепочинку». Люк — тендітний юнак, якому трохи за 20,— стояв біля одвірків і запрошував нас сховатись у домі від палючого сонця. Зайшовши всередину, ми побачили повно мішечків та коробок із засушеними травами й корінцями, зв’язаного мотузками листя і великих шматків кори. Усе це належало літній тітці Люка, яка лікує людей травами. В її сумішах зібране знання багатьох поколінь. Вона по-особливому товче і запарює зілля, помічне від усіляких недуг. Люк розчистив місце і поставив три дерев’яні стільці майже впритул один до одного. У такій тісняві ми почали вивчення Біблії.

Вивчення з Люком проводив Коджо. Я сидів і спостерігав, як двоє молодих людей на основі Божого Слова розглядали питання, чому на землі стільки страждань. Коли Коджо допомагав Люку знайти певний біблійний вірш, я бачив, як його сильні руки обережно гортали тоненькі сторінки. І тоді я пригадав, що не так давно це були руки бійця. Сила Божого Слова справді допомагає позбуватися негативних рис, які притаманні багатьом людям у сьогоднішньому безпринципному світі, і розвивати такі хороші риси, як співчуття та любов. Це дійсно вражає!

Повертаючись додому, ми підійшли до чоловіка, котрий сидів у тіні мангового дерева. Коджо відкрив Біблію і зачитав йому один біблійний вірш. Чоловік вислухав, та коли зрозумів, що ми Свідки Єгови, то схопився на рівні ноги й сердито вигукнув: «Мені не подобається ваша церква!» Я побачив, що на якусь хвилю Коджо напружився, але потім швидко опанував себе. Ми попрощались і пішли далі.

Через деякий час Коджо нахилився до мене і прошепотів: «Коли він це сказав, моє серце сильно забилося. Знаєш, що я міг з ним зробити?» «Знаю»,— з усмішкою відповів я. Він теж усміхнувся і ми рушили далі.