Лист з Ірландії

Старанні пошуки

ЦЕ БУВ ще один похмурий ранок. Густа мряка осідала краплями на лобовому склі моєї машини, через що я не міг чітко бачити довколишні краєвиди. Проїхавши 16 кілометрів, я дістався вершини пагорба, з якої відкривався вид на Вестпорт, невелике прибережне містечко на заході Ірландії. Зрештою сонце розвіяло туман, і серед вод затоки стали помітні десятки острівців, котрі нагадували смарагди на блакитному оксамиті. Більшість острівців незаселена, але на деяких з них фермери випасають свої стада, переправляючи їх поромом.

Уздовж берега на захід простягалося пасмо горбів. Їхні схили, вкриті мохом, папороттю та вересом, виблискували у промінні пополудневого сонця, наче мідь. На горизонті виднілася конічна вершина Кро-Патрік. Я проїхав людними вузькими вулицями Вестпорта, проминув Кро-Патрік і рушив до місцевості, яку Свідки Єгови рідко відвідують.

Чоловік, до котрого я прямував, не знав, що я приїду сьогодні. Мені передали лист, в якому говорилось, що він недавно переїхав у цю місцевість і хотів би продовжити обговорювати Біблію зі Свідками Єгови. Цікаво, скільки йому років? Чи він одружений? Чим займається? Я кинув оком у свою сумку і пересвідчився, що маю Біблію та біблійні публікації. Я міркував, що саме сказати, аби розвинути його інтерес до звістки про Боже Царство.

Кро-Патрік вже був позаду. Я проминув кам’яні стіни, які збудували під час Великого голоду у XIX сторіччі. Вони обрамлюють клаптики порожніх полів, простягаючись аж до моря. У небі над головою ширяла самотня чайка, а на обрії кущі глоду і терену зігнулись, наче старі діди, і, притулившись один до одного, підставили вітру свої спини.

У цій сільській місцевості немає ані назв вулиць, ані номерів будинків. Адреса чоловіка складалася лише з назви дому і назви таунленду *. Спершу я вирішив знайти поштаря — людину, котра точно знає, хто де живе. Через півгодини я доїхав до пошти — переобладнаного приміщення в одному з будинків. На дверях висіла табличка «Зачинено». Тож я зайшов до місцевого магазину і розпитав про чоловіка,  якого шукав. Мене скерували на околиці таунленду.

Я проїхав ще вісім кілометрів і побачив орієнтир, про який мені говорили,— крутий поворот направо та вузьку дорогу наліво. Я постукав у двері поблизького будинку, мені відчинила літня жінка. З гордістю вона зазначила, що живе тут ціле своє життя, але, на превеликий жаль, не знає, де можна знайти чоловіка, про якого я питав. Вона сказала, що мусить зателефонувати, і запросила мене увійти.

Розмовляючи по телефону, жінка з цікавістю поглядала на мене. Вона, мабуть, хотіла знати, хто я і що мені треба. Біля дверей я помітив фігурку Діви Марії, а на стіні — великий образ Ісуса Христа. На кухонному столі лежали чотки. Щоб заспокоїти її, я просто сказав, що маю важливе повідомлення для того чоловіка від його друзів.

До нас приєднався її чоловік і почав розповідати мені історію їхньої місцевості. Тим часом жінці не вдалось нічого дізнатись, і вона наполягла, щоб я почекав ще трохи, поки вона зателефонує іншим знайомим. Ніхто, схоже, не чув ані про того чоловіка, ані про будинок. Глянувши на годинник, я побачив, що було вже пізно. Мабуть, доведеться приїхати сюди ще раз. Я подякував подружжю за допомогу, пішов до машини і вирушив у довгу дорогу додому.

За тиждень я повернувся. Цього разу мені вдалось зустрітися з поштарем, який чітко пояснив, куди їхати. Через 15 хвилин я побачив перехрестя, про яке він говорив, і повернув ліворуч. Я кілька разів проїхав дорогою, шукаючи наступний орієнтир — старий кам’яний міст, але його не було видно. Зрештою я знайшов останній орієнтир і на вершині пагорба побачив будинок, котрий так довго шукав.

На хвильку я задумався над тим, як розповісти господареві про добру новину. Двері відчинив старший чоловік. «Вибачте,— сказав він,— але будинок, який ви шукаєте, он там». Він показав на дім, схований за деревами. Сподіваючись нарешті зустріти того, кого шукав, я підійшов до будинку і постукав у двері. Стоячи на порозі, я дивився на Атлантичний океан, що лежав всього за кількасот метрів від мене. Вітер посилювався, а білі океанські хвилі розбивалися об довгий неторканий берег. Довкола нікого не було, і в домі теж.

Я повертався сюди ще двічі, аж поки застав молодого чоловіка. «Так, це той будинок,— сказав він,— але попередній мешканець, якого ви шукаєте, виїхав, і я не знаю куди». Коли я пояснив цьому юнакові, чому приїхав, виявилось, що він ніколи не розмовляв зі Свідками Єгови. Якийсь час тому його пограбували, і він хотів знати, чому Бог допускає таку несправедливість. Юнак радо взяв поточні журнали «Вартова башта» і «Пробудись!», в яких обговорювалась саме ця тема.

Святе Письмо заохочує нас старанно шукати щирих людей, котрі хочуть знати правду. На жаль, я не знайшов того, кого хотів. Але я в жодному разі не вважаю свої зусилля марними. В Ірландії є ще багато людей, котрі прагнуть дізнатися більше про Боже Царство. З благословенням Єгови маленьке насіння правди, посіяне в цьому юнакові, одного дня може принести хороший плід.

[Примітка]