Лист з Росії

Подорож на край світу

НАШ маленький літак вилетів з Якутська і, поступово набираючи висоту, здійнявся над долиною Туймаада. Позаду залишились безліч замерзлих озерець різної форми й розмірів, і тепер ми летіли над Верхоянським хребтом. Його вкриті снігом вершини виблискували на сонці. Подолавши 900 кілометрів, ми приземлилися в селищі Депутатський.

Так розпочалися мої подорожі Якутією, котру тепер називають Республікою Саха. Це мальовничий, проте суворий край, який за розмірами більший, ніж уся Західна Європа. Влітку температура повітря тут може сягати +40°C, а взимку опускатись до –70°C. У замерзлому ґрунті можна знайти багато скам’янілих решток великих, давно вимерлих тварин. Минуло вже кілька років, а я досі чудово пам’ятаю окутані густим туманом містечка, мерехтливе північне сяйво та веселих і витривалих якутів.

Ми з товаришем збиралися відвідати не тільки Депутатський, але й інші селища. Спочатку ми думали поїхати у Хайир, який лежав за 300 кілометрів на північ, біля моря Лаптєвих. Чому саме туди? Раніше у тому селищі побував один зі Свідків Єгови. Там він зустрів багато людей, які бажали більше дізнатись про Біблію. Виявилося, що ми у Якутську були найближче до цього селища, хоча воно лежало аж за 1000 кілометрів! Отже ми вирушили туди, адже ці люди потребували духовного підбадьорення й допомоги.

У Депутатському ми знайшли чоловіка, який їхав у Хайир. Він погодився везти нас за невелику плату. Коли ми побачили його машину,— старе радянське авто, побите, з різким запахом бензину,— то спочатку завагалися, але все-таки вирішили ризикнути. Виїхали ми того ж вечора, навіть не уявляючи, що нас чекає.

Здавалося, що сидіння в машині було таке ж холодне, як тундра навколо нас. Невдовзі ми зрозуміли, що теплішим воно не стане. Ми попросили зупинитись при першій нагоді і заходилися шукати в наших сумках теплі вовняні речі. Ми одягли їх на себе, але холод і далі дошкуляв нам.

Наш водій, загартований сибіряк, був дуже веселою людиною. Раптом він спитав: «Чи ви колись бачили північне сяйво?» Я ніколи не бачив, тож він зупинився, і ми повільно вийшли з машини. На  якусь мить ми забули про холод. Я стояв як зачарований і дивився на мерехтливі різнобарвні вогні, які то розгорялися, то згасали над нами. Вони були так близько, що, здавалося, їх можна дістати рукою.

Вночі десь посеред тундри наша машина загрузла у сніжній кучугурі. Ми допомогли водію випхати машину з замету. По дорозі до Хайира це траплялося ще кілька разів. Лише на світанку ми зрозуміли, що засніженими «дорогами» насправді були замерзлі річки! Нарешті близько полудня ми дісталися Хайира; наша подорож тривала 16 годин. У дорозі ми добряче намерзлися і думали, що захворіємо, але все обійшлося. Ми лягли рано спати і, прокинувшись наступного дня, почувались бадьорими та сповненими сил. У мене лише трохи заніміли пальці на ногах. Селяни дали мені ведмежого жиру, щоб їх помастити.

Зазвичай ми, щоб розповісти про добру новину, ідемо до людей. Але в Хайирі місцеві жителі самі шукали нас, як тільки довідались, що ми приїхали. Кожного дня протягом двох тижнів ми проводили з ними вивчення Біблії, інколи від самого ранку до пізнього вечора. Ми дуже раділи, що зустріли стільки щирих і гостинних людей, котрі хотіли знати більше про Бога. Кілька літніх якутських жінок сказали нам: «Ми віримо в Бога. І те, що ви приїхали сюди, на край світу, показує, що Бог є!»

Нас вразили місцеві звичаї. Наприклад, люди складають кавалки льоду, наче дрова, біля своїх будинків. Коли їм потрібна вода, вони просто беруть кавалок льоду, кладуть його в каструлю і ставлять на вогонь. Селяни частували нас місцевим делікатесом — арктичною рибою, яка називається чир. Готують її так: щойно виловлену рибу заморожують, потім нарізають тоненькими смужками та обкачують у суміші солі й перцю. Рибу з’їдають за раз. Місцеві жителі охоче розповідали нам про різні скам’янілості, наприклад про бивні мамонтів чи рештки дерев. Останні вони часто знаходять в околицях.

З Хайира я подорожував ще сотні кілометрів, переважно літаком, і відвідував інші села, де люди цікавляться Біблією. Які ж вони привітні й люб’язні! Якось один хлопчик дізнався, що я боюсь літати. Він подарував мені листівку, на якій намалював пару горобців і маленький літак. Хлопчик підписав її словами: «Сашо, коли полетиш літаком, не бійся впасти. Матвія 10:29». Прочитавши цей біблійний вірш, я був дуже зворушений. У ньому Ісус говорив про горобців: «Жоден з них не впаде на землю без відома вашого Батька».

Це лише кілька яскравих спогадів про Якутію. Пригадуючи цей холодний та суворий край, я завжди пам’ятатиму теплих і щирих людей, які справді живуть на краю світу.

[Ілюстрації на сторінці 25]

Якути дуже сердечні і гостинні