Лист з Південно-Африканської Республіки

«Навіщо тут зупинятись?»

«УВАГА! РАЙОН БАНДИТІВ І ПРОСТИТУТОК». Такий знак стоїть при сільській запиленій дорозі. Ми з’їжджаємо на узбіччя і зупиняємось біля великого рекламного щита, який вказує дорогу до розкішного відпочинкового комплексу і казино. Тут вже чекає кілька машин. Повз нас проносяться дорогі автомобілі, і ми вловлюємо здивовані погляди пасажирів, які наче запитують: «Навіщо тут зупинятись?»

Ми виходимо з машини і приєднуємось до групи охайно вдягнених людей, котрі стоять у тіні біг-борда. Тут зібралися представники різних національностей і культур — таке й досі рідко побачиш у ПАР. Ми приїхали у цю місцевість, що лежить за 100 кілометрів на північний захід від Йоганнесбурга, аби поділитися біблійними істинами з жителями навколишніх сіл.

Тут, на узбіччі, ми коротко обговорюємо біблійний вірш і вирішуємо, хто куди піде проповідувати. Після молитви всі сідають у машини. Дорогою ми розглядаємо будинки і халупи, що розкидані по цілій рівнині. На фоні величезних териконів з платинових копалень вони здаються такими крихітними. Хоча ця місцевість надзвичайно багата на корисні копалини, її мешканці живуть вкрай бідно.

Ми з дружиною і подружжя з Німеччини починаємо своє служіння, проповідуючи від дому до дому. Помешкання людей дуже прості, адже близько третини місцевих жителів безробітні. Багато хатин — це хиткий дерев’яний каркас, оббитий бляхою. Балки збиті докупи великими цвяхами, під які замість шайб кладуть розплющені кришечки від пивних пляшок.

Ми підходимо до воріт кожного подвір’я і голосно вітаємось. Зазвичай з дому виходить господиня. Усі, до кого ми приходимо, з цікавістю слухають нас і приймають як почесних гостей. Протягом дня сонце нагріває металеві дахи, і хатини перетворюються на розжарені печі. Нерідко дорослі просять дітей винести з хати стільці, і запрошують нас відпочити у тіні дерева.

Збирається ціла сім’я. Кличуть навіть малих дітей, які бавляться неподалік саморобними іграшками. Усі сідають на незграбні табурети або перевернуті кошики.  Ми обговорюємо кілька біблійних віршів і просимо дітей, які вже ходять до школи, зачитувати уривки з наших біблійних публікацій. Майже всі радо беруть від нас літературу, і багато хто запрошує прийти знову.

У полудень ми робимо перерву, щоб випити чогось прохолодного і трохи поїсти. Потім ми відвідуємо людей, з якими розмовляли минулого разу. Насамперед ми йдемо до Джіммі, іммігранта з Малаві, котрий працює у платиновій копальні. Ми знайомі з ним вже кілька місяців. Він завжди радий нас бачити, і йому подобається говорити на біблійні теми. Дружина Джіммі належить до племені сетсвана. У них двоє чудових дітей. Ми дуже хочемо побачити Джіммі, бо минулого разу не застали його вдома.

Під’їхавши до простого будиночка Джіммі, ми відразу зрозуміли: щось негаразд. Город стоїть занедбаний, кукурудза зів’яла і не видно курей, котрі порпали землю у пошуках їжі. На дверях висить великий замок. До нас підходить сусідка, і ми запитуємо, де Джіммі. Вона повідомляє жахливу новину: Джіммі помер, а його дружина разом з дітьми повернулась до своєї родини.

Тут не прийнято розпитувати про подробиці, і все ж ми хочемо дізнатися більше. «Він хворів, а потім помер,— каже жінка.— Зараз стільки хвороб. Багато людей помирає». Вона не розповіла нічого конкретного, адже ніхто не хоче говорити на такі теми. А втім, на місцевому кладовищі постійно з’являються нові могили. Ми коротко розповідаємо жінці про надію на воскресіння і засмучені їдемо далі.

В іншому селі ми прямуємо до будинків на окраїні, де височіє велика гора відходів з шахти. Ми заїжджаємо у двір в кінці вулички. Там на великому камені бачимо яскравий напис: «Вагання — крадій часу, а зволікання — його спільник». Цей напис зробив Дейвід *. Він ремонтує двигун свого старенького фольксвагена «Жука» і, почувши, що хтось іде, піднімає голову. Промені вечірнього сонця засліплюють Дейвіда. Однак він впізнає нас, і на його обличчі з’являється широка усмішка, а на передніх зубах виблискують модні золоті коронки. Він витирає руки і підходить до нас.

«Привіт, друзі! — вигукує Дейвід.— Де ви пропали?» Нам приємно знову бачити його. Чоловік просить вибачення, що не може довго розмовляти з нами: відтоді як ми бачились востаннє, Дейвід знайшов роботу в копальні і зараз має іти працювати. Під час нашої жвавої розмови з обличчя Дейвіда не сходить усмішка. Він схвильовано каже: «Того дня, коли я зустрів вас, моє життя змінилося! Не знаю, де я був би сьогодні, якби ви тоді не прийшли».

Задоволені розмовою, ми прощаємось з Дейвідом і вирушаємо додому. Ми востаннє оглядаємо рівнину: сонце поволі хилиться до обрію, і в розжареному повітрі іскряться пилинки. Як багато ще треба зробити, аби всі ці люди почули добру новину! Тепер ми глибоко усвідомлюємо, наскільки правдивими є Ісусові слова: «Жниво справді велике, а робітників мало» (Луки 10:2).

[Примітка]

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 17]

Kind permission given by the South African Post Office