Лист з Гаїті

«Це безцінна нагорода»

ПІСЛЯ того як 12 січня 2010 року землетрус обернув Гаїті на руїну, я навіть не могла дивитись новини. Двадцятого січня до мене зателефонувала моя люба подруга Кармен і запропонувала поїхати на Гаїті, щоб допомогти постраждалим. Я познайомилась з Кармен кілька років перед цим, на будівництві Залу Царства Свідків Єгови, де ми працювали медсестрами-добровольцями. З того часу ми трудилися разом ще на інших проектах і стали близькими друзями.

Я сказала Кармен, що, мабуть, не витримаю поїздки на Гаїті ні фізично, ні емоційно. Але подруга нагадала мені, що ми добре співпрацювали і зможемо підтримувати одна одну. Її слова додали мені мужності. Я зателефонувала в центр Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк) і порозмовляла з тим, хто організовував надання допомоги зі США. Мене внесли до списку добровольців. Я згадала також про Кармен і сказала, що ми хотіли б працювати разом. Мені не дали гарантії, що нас запросять, а тим більше, що ми будемо разом.

Після цієї розмови я подумала, що мене не запросять, тому нічого не очікувала. Через чотири дні, в понеділок 25 січня, до мене зателефонували з Брукліну і запитали, чи можу я поїхати на Гаїті — якщо можливо, вже наступного дня! Це було дуже несподівано. Я пообіцяла зробити все, що зможу. Спершу взяла відпустку, потім зв’язалася з Кармен. На жаль, її не запросили, бо вона не розмовляє французькою. Я прагнула поїхати і водночас боялась. Врешті мені вдалося дістати квиток, і 28 січня я вилетіла з Нью-Йорка в Домініканську Республіку — країну, що межує з Гаїті.

В аеропорту міста Санто-Домінго мене зустрів молодий Свідок і відвіз до філіалу Свідків Єгови. Того дня зі США приїхало ще дві медсестри і нас поселили разом. Наступного ранку ми поїхали в Гаїті, до філіалу в Порт-о-Пренсі. Подорож тривала сім з половиною годин.

Перетнувши кордон Гаїті, ми побачили руїни. Важко збагнути те, що зробив землетрус з цією прекрасною країною всього за 35 секунд. Мені було страшно дивитись репортажі з місця подій по телебаченню, а коли я сама опинилася там — мене просто охопив жах. Багато будинків, у тому числі палац президента, були пошкоджені, в той час як інші перетворились на купу уламків. Усе, що люди протягом життя здобували важкою працею, щезло за лічені секунди. В той момент я ще глибше усвідомила, що матеріальні речі не мають справжньої цінності.

 Коли ми приїхали до філіалу, Свідок, котра була в приймальні, побачивши нас, дуже зраділа й вибігла нам назустріч. Вона міцно обняла нас і подякувала за те, що ми відклали власні справи та приїхали сюди. Ми пообідали й пішли до Залу конгресів, який був неподалік. Тепер це приміщення служило лікарнею. Там я познайомилась з іншими Свідками-добровольцями. Серед них було подружжя лікарів з Німеччини, їхній асистент, а також сестра зі Швейцарії, котра працювала акушеркою.

Уже в першу ніч я приступила до роботи. В Залі конгресів на матрацах лежало 18 потерпілих, серед яких були не лише Свідки Єгови. Кожному хворому приділялось достатньо уваги, і лікарі-Свідки надавали їм безкоштовну медичну допомогу.

Тієї ж ночі один з постраждалих, 80-річний чоловік, помер. Його дружина, моя сусідка по кімнаті і я були біля нього. Потім молода жінка, на ім’я Кетлі, почала плакати від болю. Через травми їй ампутували праву руку. Кетлі вивчала Біблію зі Свідками Єгови, і Свідок, котра її навчала, практично кожну ніч була поряд з нею.

Я поспішила до Кетлі, щоб якось їй допомогти. Але її проймав не лише фізичний біль. Кетлі розповіла мені, що перед тим, як стався землетрус, вона була у подруги. Спочатку вони не зрозуміли, що відбувається, і, взявшись за руки, побігли на балкон. Аж раптом на них обрушилась стіна, і їх завалило уламками. Кетлі покликала подругу, але та не обізвалась — вона була мертва. Її тіло лежало на Кетлі протягом чотирьох годин, поки не прибули рятувальники. Кетлі втратила праву руку, аж до плеча.

Кетлі не могла заснути, бо перед її очима постійно виринали пережиті жахіття. Схлипуючи, вона сказала мені: «Я знаю, що в Біблії сказано про останні дні і землетруси. Я знаю, що в нас є надія на щасливе майбутнє. Я залишилась жива і маю бути вдячна. Але постав себе на моє місце. В тебе все складається в житті, і ти щаслива, та не встигаєш цього усвідомити, як раптом усе змінюється». Я відчула себе безпорадною і не знала, що відповісти. Я просто обняла Кетлі, і ми плакали, поки вона не заснула.

Щодня один лікар і дві медсестри їхали до місць, де люди потребували медичної допомоги. Мене, а також медсестру з Флориди та лікаря з Франції відправили у Пті-Гоав. Ми їхали дві години й о 9:30 прибули на місце. Усі медикаменти та інші речі ми занесли до місцевого Залу Царства. Людям заздалегідь повідомили про наш приїзд, тому вони вже чекали.

Ми одразу взялись до роботи. Було спекотно. Тих, хто потребував медичного огляду, ставало дедалі більше. Лише близько 15:00 ми змогли трохи перепочити. Того дня ми троє ввели хворим 114 вакцин і надали 105 консультацій. Я була вкрай знесилена, але раділа, що змогла трохи допомогти тим, хто цього потребував.

На Гаїті я провела понад два тижні. Майже щоночі я по 12 годин працювала в Залі конгресів. Я ще ніколи не мала такої відповідальності. А втім, я  дуже щаслива, що поїхала на Гаїті і могла хоч якось полегшувати біль людей, котрі стільки пережили.

З поведінки потерпілих я багато навчилась. Елізеру, 15-річному хлопцеві, якого я доглядала, ампутували ногу. Я помітила, що Елізер залишає частину їжі для Джіммі, котрий приходив до нього на ніч. Елізер пояснив мені, що Джіммі не завжди вдається поїсти ввечері, перед тим як прийти. Приклад Елізера показав, що необов’язково бути багатим чи навіть здоровим, аби ділитися з іншими тим, що маєш.

Дух саможертовності панував і серед добровольців у моїй групі. Нам було нелегко. Наприклад, одна з медиків погано себе почувала, в іншої боліла спина, але ми ставили потреби хворих вище від власних. Це підбадьорювало мене і додавало сил. Час від часу кожен з нас виснажувався емоційно, розумово і фізично, але ми з готовністю підтримували одні одних. То незабутні моменти в моєму житті. Яка ж я вдячна, що перебуваю серед правдивих християн, які виявляють саможертовність і справжню любов.

Коли настав час повертатись додому, дві мої пацієнтки, котрим ампутували праву руку, написали мені листи, але попросили прочитати їх вже у літаку. Я так і зробила. В цих листах були слова щирої подяки, які дуже зворушили мене. Я не могла стримати сліз.

Я й досі підтримую зв’язок з новими друзями, яких знайшла на Гаїті. Горе й труднощі випробували та загартували нашу дружбу. І я впевнена, що наші стосунки витримають будь-яке лихо. Це безцінна нагорода!