СЬОГОДНІ погожий травневий день над Алтаєм — мальовничим регіоном на південному заході Сибіру. Через вікно ми бачимо темні смуги хвойного лісу, за якими здіймаються величні, ніжно-блакитні засніжені вершини гір. Алтай — сувора й далека земля алтайців. У цих горах, назва яких походить від тюрко-монгольського слова «золотий», вони почуваються справжніми господарями.

Уже кілька років ми з дружиною вивчаємо російську мову жестів і відвідуємо збори й невеличкі групи Свідків Єгови, які послуговуються цією мовою. У цьому краї живуть представники понад 100 національностей і 70 культур. Усі вони мають спільну мову — російську. Глухих осіб, які є серед нас, об’єднує інша мова — російська мова жестів. Між цими людьми панує родинна атмосфера, і багато з тих, кого ми зустрічаємо, охоче розповідають про себе та виявляють гостинність. Власне такими є алтайці.

У місті Горно-Алтайську ми довідалися, що за 250 кілометрів у маленькому селі живе кілька глухих людей. І хоч там є Свідки Єгови, жоден з них не знає мови жестів. Отже ми вирішили відвідати тих людей. Ідея дуже сподобалась подружжю глухих — Юрію і Тетяні, тож вони виявили бажання поїхати з нами. Зі собою в мікроавтобус ми беремо публікації мовою жестів на DVD та програвач, а також великий термос, бутерброди з житнього хліба й копченої ковбаси і свіжі російські пиріжки з капусти та картоплі. Перед самим виїздом ми ретельно обприскуємо тіло, одяг і взуття засобом від кліщів, адже в тій місцевості є багато кліщів, що переносять енцефаліт.

І ось ми їдемо дорогою, котра пролягає поміж величними гірськими хребтами. Повітря щедро наповнене запахом жасмину та бузку, що додає нам бадьорості. Неподалік мирно пасеться стадо сибірських оленів. Доми в алтайських селах майже всі дерев’яні, покриті бляхою. Біля багатьох домів стоїть дерев’яний аїл — будиночок зазвичай шестикутної форми з конічним дахом. Деякі аїли нагадують американські вігвами, покриті корою дерев. Чимало алтайських сімей від травня до вересня живе в аїлах, а на зиму переходить до звичайних домів.

 Нарешті ми в селі. Нас зустрічають місцеві Свідки Єгови і ведуть до будинку, де мешкає подружжя глухих. Вони з радістю нас приймають і запитують, звідки ми та чому приїхали. Виявилося, що вони мають комп’ютер, тож коли ми показали їм один з дисків DVD, вони відразу захотіли його переглянути. Тут бесіда перервалась, і, здавалося, вони про нас забули. Глухі уважно дивились у монітор комп’ютера, лише зрідка повторювали деякі жести і кивали головами на знак згоди з побаченим. Нам ледве вдалося відірвати їх від перегляду, щоб повернутись до початкових сцен фільму, які зображали чудовий земний рай. Зупинившись на цьому місці, ми розповіли про те, що́ Бог зробить для людства і які люди матимуть змогу жити в майбутньому раю. Було приємно бачити, наскільки щиро зацікавились біблійною правдою ці глухі люди. Під кінець вони пояснили, що за кілька годин їзди звідси в іншому селі також є подружжя глухих.

Дорога до села пролягала через мальовничий перевал, глибоко врубаний у скелясті гори. Далі звивистою дорогою ми спустились до ще меншого села. Там знайшли родину глухих: чоловіка, дружину, їхнього малолітнього сина і тещу, які з радістю прийняли несподіваних гостей. Через невеличкі двері ми увійшли до аїлу, в якому приємно пахло деревиною і маслянкою. Посередині конусоподібного даху був круглий отвір, через який проходило світло. У кутку стояла побілена вапном цегляна пічка з плиткою для приготування їжі, а стіни були вкриті темно-вишневими килимами. Нам запропонували типово алтайський почастунок — маленькі пампушки і чай у невеликих піалках. Ми запитали їх, чи людина може стати Божим другом. Вони задумались. Теща сказала, що в дитинстві вона якось взяла трохи їжі та віднесла в гори як жертву богам. Знизуючи плечима та усміхаючись, вона сказала: «Що́ це означало, я не знаю, але таким був звичай».

Ми показали їм фільм про те, як стати другом Бога, і їхні обличчя засяяли. Вони виявили бажання регулярно спілкуватися з нами. З глухими найлегше спілкуватися за допомогою текстових повідомлень, та в тій місцевості немає жодної вишки мобільного зв’язку. Тож ми домовились листуватися з ними.

Коли сонце почало заходити, ми тепло попрощалися і вирушили назад у Горно-Алтайськ. Кожен відчував утому, але був задоволений. Через якийсь час ми запитали місцевих Свідків про цю сім’ю і довідались, що раз на два тижні чоловік їде в сусіднє містечко, де вивчає Біблію і приходить на зібрання. Програму зібрань йому перекладає сестра, котра знає мову жестів. Нам дуже приємно чути, що наші зусилля не були марними.

Пошуки щиросердих людей, які не чують, можна прирівняти до пошуків скарбів у далеких горах. Довгі години наполегливих старань винагороджуються, коли ми, здавалося б, випадково знаходимо самоцвіт. Алтайські гори завжди будуть для нас золотими, бо ми пам’ятаємо, що десь там, між шпилястими вершинами, живуть щирі до правди люди.