Розділ 11

Відступництво — шлях до Бога перекритий

1, 2. а) Чому такі важливі перші 400 років історії загальновизнаного християнства? б) Яку істину про вибір, що стоїть перед кожним, пояснив Ісус?

ЧОМУ перші 400 років історії загальновизнаного християнства такі важливі? Тому що його ранню історію можна прирівняти до перших років життя дитини, а для неї це важливий період — закладається основа майбутньої особистості. Що нам відкриває історія перших століть християнства?

² Перш ніж відповісти на це запитання, пригадаймо одну істину, висловлену Ісусом Христом: «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога що веде до погибелі,— і нею багато-хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя,— і мало таких, що знаходять її!» Дорога вседозволеності — широка, а дорога правди — вузька (Матвія 7:13, 14).

3. Які два шляхи були відкриті перед тими, хто приймав християнство?

³ На зорі християнства ті, хто приймав цю непопулярну релігію, могли вибирати одне з двох — дотримуватися безкомпромісних вчень і принципів Христа й Святого Письма або піти по широкому та спокійному шляху компромісів з тодішнім світом. Перегляд історії перших  400 років покаже нам, яким шляхом пішла більшість людей.

Принада філософії

4. Як, згідно з істориком Дюрантом, вплинув на ранню церкву поганський Рим?

⁴ Історик Вілл Дюрант пояснює: «Церква присвоїла собі деякі релігійні звичаї і церемонії, що існували в дохристиянському [поганському] Римі: єпитрахиль та інший одяг поганських священиків, використання пахощів і святої води для очищення, запалені свічки і вічний вогонь перед вівтарем, поклоніння святим, архітектуру базилік, римське право як основу канонічного права, титул Pontifex Maximus для верховного понтифіка і в IV сторіччі латинську мову... Невдовзі єпископи, а не римські префекти стали гарантом порядку і займали керівні посади в містах. Митрополити, тобто архієпископи, підтримували правителів провінцій або й самі займали їхні посади. А на місце зборів провінції став синод  єпископів. Римська церква наслідувала Римську державу» («Історія цивілізації. Частина III. Кесар і Христос», англ.).

5. У чому полягає контраст між духом компромісу з поганським Римом та ідеєю ранніх християнських писань?

⁵ Ця позиція компромісів із римським світом становить різкий контраст до вчень Христа й апостолів. (Дивіться інформацію в  рамці, сторінка 262). Апостол Петро радив: «Улюблені... Я буджу вашу чисту думку, щоб ви пам’ятали слова, що святі пророки давніше звістили їх вам, і заповідь Господа й Спасителя, що одержали через ваших апостолів. Тож ви улюблені, знаючи це наперед, стережіться, щоб не були ви зведені блудом безбожних і не відпали від свого вґрунтування». Павло теж дав недвозначну пораду: «До чужого ярма не впрягайтесь з невірними; бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою? ...Вийдіть тому з-поміж них та й відлучіться,— каже Господь,— і не торкайтесь нечистого,— і Я вас прийму» (2 Петра 3:1, 2, 17; 2 Коринтян 6:14—17; Об’явлення 18:2—5).

6, 7. а) Як на ранніх «отців» церкви вплинула грецька філософія? б) В яких вченнях особливо відчутний грецький вплив? в) Яке попередження щодо філософій дав Павло?

⁶ Не послухавшись цього чіткого напучення, відступницькі християни II сторіччя потрапили в пастку поганської релігії Риму. Вони полишили чисті біблійні початки, перейняли від поганського Риму його вбрання і титули та просякли грецькою філософією. Професор Вольфсон з Гарвардського університету в праці «Випробування християнства» (англ.) пояснює, що в II віці у християнство прийшло багато «язичників, навчених філософії». Вони захоплювались мудрістю греків і вважали, що існує схожість між грецькою філософією  та біблійними вченнями. Вольфсон продовжує: «Ці люди різними способами намагалися підкреслювати, що філософія — це особливий Божий дар для греків у вигляді людських міркувань, а Святе Письмо — це дар для євреїв у вигляді безпосереднього одкровення». Далі він пише: «Отці Церкви... почали постійно наголошувати на тому, що за простою мовою, якою промовляють до людей Писання, криються науки філософів, викладені хитромудрими спеціальними термінами, що були сформульовані ними в Платонівській Академії, Лікеї та Стоа Пойкіле [осередки філософських дискусій]».

⁷ Такий погляд уможливив грецькій філософії і термінології просочитися у вчення загальновизнаного християнства, особливо це стосується догмата про Трійцю та віри в безсмертну душу. Вольфсон констатує: «Отці [церкви] почали шукати в запасах філософської термінології два підхожі спеціальні терміни, один з яких чітко характеризував би кожну частину Трійці як особу, а другий підкреслював би сутність їхньої єдності». Але вони визнавали, що «поняття триєдиного Бога — це таємниця, яку людський розум не в стані збагнути». На противагу цьому, Павло чітко вказав на небезпеку такого зіпсуття і ‘перекручення Євангелії’, написавши до християн у Галатії та Колосах: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією [по-грецьки: філософı́ас] та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом» (Галатів 1:7—9, Дерк.; Колосян 2:8; 1 Коринтян 1:22, 23).

 Воскресіння скасовано

8. Яка таємниця непокоїть людину і як більшість релігій намагається розв’язати її?

⁸ Як ми вже довідалися з цієї книжки, людина безупинно намагається розгадати таємницю свого недовгого та обмеженого існування, яке закінчується смертю. Німецький письменник Ґерхард Герм у своїй книжці «Кельти. Люди, які прийшли з темряви» написав: «Релігія є одним із способів примирення людей з тим фактом, що одного дня вони помруть. Їм обіцяють чи краще життя за порогом смерті, чи переродження або й те й інше». Фактично кожна релігія вчить, що людська душа безсмертна і що після смерті вона йде в потойбічний світ або переселяється в іншу істоту.

9. Який висновок зробив іспанський вчений Міґель де Унамуно про Ісусів погляд на воскресіння?

⁹ Нині майже всі релігії загальновизнаного християнства тримаються цього вірування. Міґель де Унамуно, відомий іспанський вчений XX сторіччя, написав про Ісуса: «Він вірив у воскресіння плоті [прикладом служить воскресіння Лазаря (дивіться сторінки 249—251)], згідно з юдейською традицією, а не в безсмертя душі, за [грецькою] платонівською традицією... Докази цього можна знайти у коментарях будь-якого неупередженого автора». Унамуно дійшов такого висновку: «Безсмертя душі... є філософською догмою язичників» («La Agonı́a Del Cristianismo» [«Агонія християнства»]). Ця «філософська догма язичників» просочилась у вчення загальновизнаного християнства, хоча Христос ніколи її не навчав (Матвія 10:28; Івана 5:28, 29; 11:23, 24).

10. Назвіть декотрі наслідки віри в безсмертя душі.

¹⁰ По смерті апостолів розвинулось відступництво головно через підступний вплив грецької філософії. Грецьке вчення про безсмертя душі породило уявлення про  різні «місця», куди може потрапити душа: небо, пекло, чистилище, рай, лімб *. Маніпулюючи цими вченнями, священицькому класу стало легше утримувати свою отару в покорі та страху перед потойбічним життям, а також виуджувати в людей дари й пожертви. Тому постає ще одне запитання: як у загальновизнаному християнстві розвинувся окремий клас священства? (Івана 8:44; 1 Тимофія 4:1, 2).

Як формувався священицький клас

11, 12. а) Що було іншою ознакою появи відступництва? б) Яку роль відігравали апостоли і старійшини в Єрусалимі?

¹¹ Виникла ще одна ознака відступництва: спільне для  всіх християн служіння, про яке навчав Ісус і апостоли, з часом почали виконувати лише священики та ієрархія, що з’явились у загальновизнаному християнстві (Матвія 5:14—16; Римлян 10:13—15; 1 Петра 3:15). У I сторіччі після смерті Ісуса давати поради й керувати християнським збором почали апостоли й інші духовно зрілі християнські старійшини в Єрусалимі. Ніхто з них не мав переваги над іншими (Галатів 2:9).

¹² У 49 році н. е. вони мали зібратись разом у Єрусалимі, щоб вирішити питання, котре стосувалось усіх християн. Біблія розповідає, що після відкритого обговорення «постановили апостоли й старші [пресби́тероі] з цілою Церквою вибрати мужів із них, і послати до Антіохії з Павлом та Варнавою... написавши своїми руками оце: «Апостоли й старші брати до братів, що з поган в Антіохії, і Сирії, і Кілікії: Вітаємо вас!». Бачимо, що апостоли і старійшини служили як керівний адміністративний орган для багатьох християнських зборів (Дії 15:22, 23).

13. а) Як здійснювався безпосередній нагляд у кожному зборі ранніх християн? б) Які вимоги ставились перед старійшинами збору?

¹³ Отже, ця керівна група в Єрусалимі виконувала функцію загального нагляду за діяльністю всіх ранніх християн. А яка система управління існувала на місцях, в кожному зборі? З Павлового листа до Тимофія чітко видно, що збори мали наглядачів (по-грецьки: епı́скопос, від якого походить слово «єпископальний»). Це були духовно зрілі старші брати, або старійшини (пресби́тероі),— чоловіки, чия поведінка й духовність свідчили, що вони можуть навчати співхристиян (1 Тимофія 3:1—7; 5:17). У I сторіччі ці чоловіки не утворювали окремого класу священства. Вони не носили якогось характерного одягу. Висока духовність — ось чим вони  вирізнялися серед інших. Фактично кожним збором керувала рада старійшин (наглядачів), а не якась єдиновладна особа (Дії 20:17; Филип’ян 1:1).

14. а) Як єпископи загальновизнаного християнства зрештою зайняли місце християнських наглядачів? б) Хто боровся за верховенство серед єпископів?

¹⁴ Але з часом слово епı́скопос * (наглядач, завідувач) перетворилось на «єпископ», тобто священик, який має владу над іншими священнослужителями у своїй єпархії. Іспанський єзуїт Бернардіно Йорка пояснює: «На початку не існувало великої різниці між єпископами та пресвітерами. Відмінність була лише у значенні слів: єпископ — це наглядач, а пресвітер — старший чоловік... Але мало-помалу різниця зростала, і словом «єпископ» стали називати важливішого наглядача, який має вищу священицьку владу і право покладати руки та надавати повноваження священству» («Historia de la Iglesia  Católica» [«Історія католицької церкви»]). Отже, єпископи заснували свого роду монархічну систему, яка фактично стала діяти з початку IV сторіччя. Так виникла церковна ієрархія, або правляча група духівництва, і з часом єпископа Риму, який вважався наступником Петра, багато людей визнали за верховного єпископа і папу.

15. Яка разюча відмінність існує між проводом, який давався серед ранніх християн, і керівництвом, яке здійснюється в загальновизнаному християнстві?

¹⁵ Нині позиція єпископа в різних церквах загальновизнаного християнства означає престиж, владу і зазвичай добру платню. Ця посада вказує на належність до еліти і панівного класу країни. Отже, існує разюча відмінність між гордовитою й піднесеною позицією єпископів та простою організацією зборів ранніх християн, над якими наглядав Христос і старійшини, або наглядачі. А що сказати про прірву між Петром і так званими його намісниками, котрі правили й жили в розкошах у Ватикані? (Луки 9:58; 1 Петра 5:1—3).

Папська влада й авторитет

16, 17. а) Звідки ми знаємо, що ранній збір у Римі не був під контролем єпископа або папи? б) Як ввійшов в ужиток титул «папа»?

¹⁶ У Римі існував християнський збір — один з багатьох зборів того часу, який приймав вказівки від апостолів та старших у Єрусалимі. Очевидно, християнська правда потрапила до Рима приблизно після П’ятидесятниці 33 року н. е. (Дії 2:10). Як і в інших християнських зборах, у ньому служили старійшини, тобто група наглядачів, які не мали верховенства. Безперечно, що жодного з ранніх наглядачів у римському зборі тоді не вважали єпископом чи папою, позаяк на той час у Римі ще не виникло монархічне єпископство. Важко встановити момент  появи монархічного, тобто під владою однієї особи, єпископства. За певними свідченнями, воно почало формуватись у II сторіччі (Римлян 16:3—16; Филип’ян 1:1).

¹⁷ Титул «папа» (від грецького па́пас — батько, отець) протягом перших двох сторіч не вживався. Колишній єзуїт Майкл Валш пояснює: «Здається, що єпископ Римський уперше був названий папою у III сторіччі; цей титул отримав папа Калікст... Під кінець V сторіччя словом «папа» звичайно називали лише єпископа Римського. Але тільки в XI сторіччі папи почали вимагати, щоб цей титул належав виключно їм» («Ілюстрована історія римських пап», англ.).

18. а) Хто перший з римських єпископів наполягав на підкоренні своїй владі? б) На підставі чого папи претендують на верховенство? в) Як насправді потрібно розуміти слова з Матвія 16:18, 19?

¹⁸ Одним з перших римських єпископів, який наполягав на підкоренні своїй владі, був папа Лев I (папа, 440—461 роки). Майкл Валш пояснює далі: «Лев привласнив поганський титул Pontifex Maximus, який і нині носять папи. Цей титул аж до кінця IV сторіччя мали римські імператори». Лев I для оправдання своїх дій посилався на католицьку інтерпретацію Ісусових слів з Матвія 16:18, 19. (Дивіться  сторінку 268). Він «заявив, що оскільки св. Петро був першим серед апостолів, то й церква св. Петра повинна бути першою серед церков» («Релігії людини», англ.). Тими словами Лев I дав зрозуміти наступне: світська влада над Сходом належить імператору в Константинополі, а духовна влада над Заходом належить йому в Римі. Цю владу було ще більше унаочнено 800 року н. е., коли папа Лев III коронував на імператора «Священної Римської імперії» Карла Великого.

19, 20. а) За кого нині вважають папу? б) Назвіть декотрі офіційні титули папи. в) Яка різниця між поведінкою пап і Петра?

 ¹⁹ З 1929 року уряди держав почали вважати папу правителем незалежної держави-міста Ватикан. Отже, Римо-католицька церква єдина серед усіх релігійних організацій може висилати дипломатичних представників, папських нунціїв, до урядів різних країн світу (Івана 18:36). У знак пошани папу обдарували багатьома титулами, як-от: намісник Ісуса Христа, намісник князя апостолів, верховний понтифік Вселенської церкви, Патріарх Заходу, примас Італії, монарх держави-міста Ватикан. Його супроводжують з помпою та церемоніями, вшановують як голову держави. Однак зверніть увагу, як зреагував Петро, котрого люди вважають першим папою і єпископом Риму, коли римський сотник Корнилій упав йому до ніг і вклонився: «Петро його підвів, промовляючи: «Устань, бо й сам я людина!» (Дії 10:25, 26; Матвія 23:8—12).

²⁰ Постають запитання: яким чином відступницька церква перших сторіч нашої ери здобула таку владу й авторитет? Як замість простоти і скромності, характерних Христу й раннім християнам, у загальновизнаному християнстві вкоренилась гордість та пишність?

Підвалини загальновизнаного християнства

21, 22. Які, за переказами, зміни відбулися в житті Константина і як він це використав?

²¹ Переломним моментом для цієї нової релігії в Римській імперії став 313 рік н. е. Саме тоді відбулось так зване навернення на «християнство» імператора Константина. Про що свідчить історія? У 306 році н. е. Константин заступив місце свого батька і разом з Лікінієм став співправителем Римської імперії. Він перебував під сильним впливом своєї матері, яка захоплювалась християнством.  До того ж був переконаний, що має божественну охорону. Константин твердив, ніби перед битвою 312 року н. е. біля мосту Мільвія, що неподалік Рима, голос уві сні сказав йому намалювати на щитах своїх воїнів «християнську» монограму — грецькі букви хі та ро, перші дві літери написаного по-грецьки імені Христа *. З цим «священним талісманом» військо Константина завдало поразки його ворогу Максентію.

²² Небавом після перемоги Константин заявив, що став віруючим християнином, хоча й охрестився аж через 24 роки, перед самою смертю. Щоб заручитися підтримкою з боку тих, хто в його імперії визнавав себе християнином, він зробив ще один крок — «прийняв [грецькі літери] хі-ро [ ] як свій символ... Проте лігатуру [з’єднані літери] хі-ро вже використовували у своїх писаннях погани і християни» (Арнольд Тойнбі, «Випробування християнства», англ.).

23. а) Згідно зі словами одного публіциста, коли почало своє існування загальновизнане християнство? б) Чому можна сказати, що Христос не заснував загальновизнаного християнства?

²³ Так було закладено підвалини загальновизнаного християнства. Британський публіцист Мальком Маґерідж у своїй книжці «Кінець християнства» написав: «Імператор Константин дав початок загальновизнаному християнству». Він влучно підмітив: «Можна сміливо визнати, що ще перед зародженням загальновизнаного християнства сам Христос скасував його, сказавши, що його [Христове] царство не із світу цього; це твердження було  найдалекосяжніше та найважливіше з усіх його висловлювань» — і найбільш занехаяне релігіями загальновизнаного християнства й можновладцями (Івана 18:36).

24. Які зміни відбулися в церкві після «навернення» Константина?

²⁴ За сприяння Константина релігія загальновизнаного християнства стала офіційною державною релігією Риму. Професор релігієзнавства Елейн Паґелс пояснює: «Християнські єпископи, яких раніше арештовували, катували і страчували, тепер отримували звільнення від податків, подарунки з імперської казни, загальну пошану і навіть можливість впливати на суди. Їхні церкви здобували нові багатства, владу й видатне становище». Вони стали друзями імператора, друзями римського світу (Якова 4:4).

Константин, єресь і ортодоксія

25. а) Які богословські дебати точилися в часи Константина? б) Який погляд на спорідненість між Христом і його Отцем існував до IV сторіччя?

²⁵ Чому «навернення» Константина мало таке важливе значення? Тому що, як імператор, він міг сильно впливати на діяльність доктринально розділеної «християнської» церкви. Крім того, Константин прагнув підтримувати єдність у своїй імперії. На той час між грекомовними й латиномовними єпископами точилися гарячі дебати про «спорідненість між «Словом» або «Сином» «Бога», який втілився в Ісусі, і самим «Богом», якого почали називати просто Отцем, тим часом як його ім’я Ягве загалом було забуте» («Колумбійська історія світу», англ.). Дехто обстоював біблійний погляд, що Христос, Ло́гос, був створений, і тому він підлеглий Отцю (Матвія 24:36; Івана 14:28; 1 Коринтян 15:25—28). Серед тих, хто дотримувався цього погляду, був Арій, священик з Александрії (Єгипет). Ось що сказав професор богослов’я  Р. П. С. Гансон: «Перед спалахом аріанської суперечки [у IV столітті] ні у Східній, ні у Західній церкві не було жодного теолога, який би якимось чином не виразив погляду, що Син підлеглий Отцеві» («Пошуки християнської доктрини про Бога», англ.).

26. Якою була ситуація на початку IV сторіччя у зв’язку з вченням про Трійцю?

²⁶ Інші вважали цей погляд (що Христос підлеглий) єрессю і більше схилялися до думки, що їм потрібно поклонятись Христу як «Боговтіленню». Крім того, професор Гансон твердить, що той період (IV сторіччя) «не був часом, коли однодумні та організовані ортодокси [прихильники Трійці] захищались від явної єресі [аріанства]. Щодо питання, навколо якого велися суперечки, ще не існувало жодної сформульованої доктрини». Він продовжує: «Усі сторони, які брали участь у дискусії, вірили, що їхні доводи опираються на авторитеті Святого Письма. Одні одних називали неортодоксальними, нетрадиційними і небіблійними». Стосовно цих богословських питань  у релігійних колах існували великі поділення (Івана 20:17).

27. а) Що зробив Константин, аби припинити дебати про Христову природу? б) Наскільки представницьким був Нікейський собор? в) Чи Нікейський символ віри залагодив суперечки довкола доктрини про Трійцю?

²⁷ Константин прагнув, щоб у його володіннях була єдність. Тому 325 року н. е. він скликав у Нікеї собор своїх єпископів. Нікея лежала в східній, грекомовній частині його імперії на іншому боці від нового міста, Константинополя, за протокою Босфор. Кажуть, що туди прибуло лише від 250 до 318 осіб — менша частина з числа усіх єпископів. Крім того, більшість з них походила з грекомовних теренів. Не прибув навіть папа Сільвестр I *. На цьому зовсім не представницькому соборі після бурхливих дебатів народився Нікейський символ віри, який недвозначно підтримував доктрину про Трійцю. Проте він не зміг до кінця заспокоїти богословську суперечку. Далі не була визначена роль Божого святого духу в тринітарній доктрині. Дебати бушували десятиліттями, скликались додаткові собори, втручались різні імператори. Щоб досягти згоди, вдавались до таких заходів, як вигнання. Це була перемога теології та поразка тих, хто тримався Святого Письма (Римлян 3:3, 4).

28. а) Які були деякі наслідки прийняття доктрини про Трійцю? б) Чи є якась біблійна підстава, щоб вшановувати Марію як «Божу Матір»?

²⁸ Пройшли сторіччя, і доктрина про Трійцю довела до того, що віра в єдиного правдивого Бога Єгову потонула  в трясовині вчення загальновизнаного християнства про Бога-Христа *. Появився ще один неминучий наслідок цих богословських міркувань: якщо Ісус справді був втіленням Бога, то Ісусова мати Марія, очевидно, була «Божа Мати». З бігом літ утвердився культ Марії, який існував у різних формах, хоча ніде в Біблії немає жодної згадки, ніби Марії було відведено якусь важливу роль, окрім скромної ролі тілесної матері Ісуса * (Луки 1:26—38, 46—56). Римо-католицька церква протягом століть формувала й оздоблювала вчення про Божу Матір. Тепер чимало католиків вшановують Марію навіть завзятіше, ніж Бога.

 Схизми в християнстві

29. Про що попереджав Павло?

²⁹ Відступництво характеризується ще й тим, що воно спричиняє поділення і роздроблення. Апостол Павло пророкував: «Бо я знаю, що як я відійду, то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть... Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою». Павло дав християнам у Коринті чітке застереження: «Благаю вас, браття, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній!» Попри застереження Павла, відступництво й поділення досить швидко закоренились (Дії 20:29, 30; 1 Коринтян 1:10).

30. Яка ситуація невдовзі виникла у ранній церкві?

 ³⁰ Уже через декілька десятиліть після смерті апостолів між християнами існували розколи, або схизми. Вілл Дюрант говорить: «Цельс [противник християнства, який жив у II сторіччі] саркастично зазначив, що християни були «розділені на безліч фракцій, кожен християнин бажав мати власних прихильників». Біля 187 року Іриней згадував про двадцять течій у християнстві, а приблизно 384 року Епіфаній нарахував вісімдесят» («Історія цивілізації. Частина III. Кесар і Христос»).

31. Як виникло перше поділення у католицькій церкві?

³¹ Константин виявляв більшу прихильність до східної, тобто грецької, частини своєї імперії. Він переніс столицю імперії до міста, яке пізніше було названо Константинополем (нині Стамбул, Туреччина). У результаті цього через декілька сторіч католицька церква з мовного та географічного погляду поділилась на дві частини — латиномовний Рим на Заході і грекомовний Константинополь на Сході.

32, 33. а) Які ще причини вели до розколів у загальновизнаному християнстві? б) Що говорить Біблія про вживання в поклонінні зображень?

³² Гострі суперечки щодо вчення про Трійцю, яке на той час ще не було повністю сформоване, продовжували вносити замішання в загальновизнане християнство. Інший собор було скликано 451 року в Халкідоні, щоб окреслити суть Христової «природи». Символ віри, затверджений на цьому соборі, прийняли на Заході, але Східні церкви відмовились його прийняти. Так на Сході повстали Коптська церква у Єгипті й Абіссінії, а також Якобітські церкви Сирії та Вірменії. Єдності католицької церкви постійно загрожували поділення, викликані важкими для розуміння теологічними питаннями, особливо формулюванням догмата про Трійцю.

 ³³ Іншою причиною поділень стало вшанування зображень — ікон і статуй. У VIII сторіччі східні єпископи вели боротьбу з цим ідолопоклонством. Розпочався період іконоборства, тобто знищення релігійних зображень для поклоніння. Але з часом вони теж стали поклонятись іконам (Вихід 20:4—6; Ісаї 44:14—18).

34. Чому в католицькій церкві стався великий розкол? б) Який був наслідок цього розколу?

³⁴ Ще одна велика проблема виникла тоді, коли Західна церква додала до Нікейського символу віри латинське слово filioque («і від Сина»), аби показати, що святий дух походить як від Отця, так і від Сина. Внаслідок внесення у VI сторіччі цього доповнення виник розкол. «У 876 році синод [єпископів] у Константинополі засудив папу римського за його втручання в політику і за те, що він не виступив проти єресі — додачі filioque. Це довело до того, що на Сході повністю відкинули претензії римських пап на право керувати Вселенською церквою» («Релігії людини»). У 1054 році папський представник відлучив від церкви патріарха Константинопольського, який у свою чергу прокляв папу. В результаті цього розколу виник цілий ряд східних православних церков — Грецька, Руська, Румунська, Польська, Болгарська, Сербська та інші незалежні церкви.

35. Хто такі вальденси і як їхні вірування різнилися від вірувань католицької церкви?

³⁵ З’явився ще один рух, котрий викликав замішання в церкві. У XII сторіччі П’єр Вальдо з Ліона (Франція) «залучив деяких учених до перекладу Біблії на ланге д’ок (місцева мова) південної Франції. Він запопадливо досліджував цей переклад і дійшов висновку, що християни повинні відмовитись від особистого майна і жити так, як жили апостоли» (Вілл Дюрант, «Вік віри»,  англ.). Вальдо започаткував проповідницький рух, членів якого стали називати вальденсами. Вони відкинули католицьке священство, індульгенції, віру в чистилище, трансубстанціацію та інші традиційні католицькі ритуали й вірування. Рух поширився на інші країни. Тулузький собор спробував обмежити їхню діяльність і 1229 року заборонив людям мати біблійні книги. Дозволялось мати лише літургічні книги, які до того ж були написані мертвою латинською мовою. Але майбутнє мало принести ще більше розколів і переслідувань.

Переслідування альбігойців

36, 37. а) Хто такі альбігойці й у що вони вірили? б) Як було придушено альбігойців?

³⁶ У XII сторіччі на півдні Франції виник ще один рух — альбігойці (також знані як катари). Їхня назва походить від назви міста Альбі, де мешкало багато прихильників цього руху. Вони мали своїх священнослужителів, які дотримувались целібату і вимагали, щоб їх  вітали поклонами. Альбігойці вірили, ніби Ісусові слова про хліб «це — тіло Моє», промовлені під час тайної вечері, належить розуміти символічно (Матвія 26:26). Вони відкинули доктрини про Трійцю, Непорочне зачаття, пекельний вогонь і чистилище. Отже, вони ставили під сумнів доктрини римського католицизму. Папа Інокентій III наказав переслідувати альбігойців. Він сказав: «Якщо потрібно, вживайте проти них меча».

³⁷ Проти «єретиків» було організовано хрестовий похід. У місті Безьє (Франція) католицькі хрестоносці вирізали 20 000 чоловіків, жінок і дітей. У 1229 році після великих кровопролить настав мир. Альбігойців було розгромлено. Нарбонський собор «заборонив мирянам володіти будь-якою частиною Біблії». Причиною проблем католицької церкви вочевидь було існування Біблії мовою простих людей.

38. Що таке інквізиція і як вона діяла?

³⁸ Церква зробила ще один крок: заснувала інквізицію, тобто трибунал для боротьби з єресями. Дух нетерпимості вже заволодів людьми. Забобонні, вони прагнули чинити над «єретиками» самосуд і вбивати їх. Обставини, які панували в XIII сторіччі, сприяли тому, що церква зловживала своєю владою. «Єретиків, засуджених церквою, належало віддавати в «світські руки» — місцевій владі, яка їх спалювала» («Вік віри»). Віддаючи єретиків на страту світській владі, церква начебто залишалась невинною в кровопролитті. Інквізиція дала початок ері релігійних переслідувань, а це вело до зловживань, фальшивих і анонімних обвинувачень, вбивств, грабежів, тортур і повільної смерті тисяч людей, які відважились мати інші вірування, ніж церква. Свободу релігійної думки було придушено. Чи люди, які шукали  правдивого Бога, мали хоч якусь надію знайти його? На це запитання відповість 13-й розділ.

39. Який релігійний рух виник у VII сторіччі і як?

³⁹ Описані вище події відбувалися в лоні загальновизнаного християнства. А на Близькому Сході один араб виступив проти релігійної апатії та ідолопоклонства, що панували серед його народу. У VII сторіччі він започаткував релігійний рух, який і сьогодні вимагає слухняності й покори від близько мільярда людей. Ця релігія називається іслам. У наступному розділі ми розглянемо історію пророка-засновника цієї релігії та пояснимо деякі його вчення і їхнє джерело.

[Примітки]

[Запитання для вивчення]

[Рамка на сторінці 262]

Ранні християни та поганський Рим

  «Християнство, яке ширилось по Римській імперії, від навернених язичників вимагало також зміни їхнього мислення і поведінки. Чимало язичників виховувалося з переконанням, що в шлюб вступають лише з соціальних та економічних міркувань; гомосексуальні стосунки — це невід’ємний елемент освіти хлопців; чоловіча й жіноча проституція — це річ звичайна і легальна; розлучення, аборт, контрацепція і покинення напризволяще небажаних дітей дозволяються, якщо це практично й вигідно. Проте погани, на здивування своїх домашніх, приймали ідеї християнства, яке забороняло вищезгадані звичаї» (Елейн Паґелс, «Адам, Єва і змій», англ.).

[Рамка на сторінці 266]

Християнство проти загальновизнаного християнства

Філософ і противник християнства Порфирій, який жив у III сторіччі в Тирі, запитував: «Хто створив іншу форму християнської релігії: послідовники Ісуса чи сам Ісус?». Порфирій (і Юліан, римський імператор та противник християнства IV сторіччя) на підставі Нового Завіту показав, що Ісус не називав себе Богом і що він проповідував не про себе, а про єдиного Бога — Бога всіх. Це Ісусові послідовники занехаяли його вчення і зробили Ісуса (а не єдиного Бога) об’єктом поклоніння та обожнювання... [Порфирій] вказав на клопітне для християнських мислителів питання: «Чи християнська віра базується на проповідуванні Ісуса, чи на особистих поглядах його учнів, що формувались кілька поколінь після Ісусової смерті?» («Християни з погляду римлян», англ.).

 [Рамка на сторінці 268]

 Петро і папство

У Матвія 16:18 записано слова Ісуса, з якими він звернувся до апостола Петра: «І кажу Я тобі, що ти скеля [«Петро ти», Ог., 1988; по-грецьки: Пе́трос], і на скелі [по-грецьки: пе́тра] оцій побудую Я Церкву Свою,— і сили адові не переможуть її». На основі цього вірша католицька церква твердить, що Ісус побудував свою церкву на Петрові, який, за їхніми словами, був першим у неперервній лінії римських єпископів, наступників Петра.

Хто був тою скелею, про яку говорив Ісус у Матвія 16:18,— Петро чи Ісус? З контексту видно, що темою тої розмови був сам Ісус, про якого Петро сказав: «Ти — Христос, Син Бога Живого!» (Матвія 16:16). Тому логічно, що власне Ісус мав бути тою міцною скелею, основою церкви, а не Петро, який пізніше тричі зрікся Христа (Матвія 26:33—35, 69—75).

Звідкіля ми знаємо, що Христос є тим каменем, який лежить в основі? Петро сам про це засвідчив: «Приступайте до Нього, до Каменя живого, дорогоцінного, що відкинули люди Його, але вибрав Бог... Бо стоїть у Писанні: «Ось кладу Я на Сіоні Каменя вибраного, наріжного, дорогоцінного, і хто вірує в Нього, той не буде осоромлений». А ось що сказав Павло: «[Ви] збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос» (1 Петра 2:4—8; Ефесян 2:20).

Ані Святе Письмо, ані історія не наводять доказів, ніби до Петра ставились як до вищого серед співхристиян. Про це немає жодного натяку в його листах, а в інших трьох Євангеліях — у тому числі від Марка (який почув розповідь про Ісуса, очевидно, від Петра) — навіть не згадується тих слів Ісуса, скерованих до Петра (Луки 22:24—26; Дії 15:6—22; Галатів 2:11—14).

Також не існує переконливого доказу, що Петро був у Римі (1 Петра 5:13). Коли Павло відвідував Єрусалим, там йому допомагали «Яків, і Кифа [Петро], і Іван, що стовпами вважаються». Отже, в той час Петро був одним з принаймні трьох стовпів збору. Він не був «папою», і в Єрусалимі йому не приписували такого титулу, ані не вважали головним «єпископом» (Галатів 2:7—9; Дії 28:16, 30, 31).

[Ілюстрація на сторінці 264]

Трикутник таємничої Трійці загальновизнаного християнства.

[Ілюстрації на сторінці 269]

Ватикан (внизу прапор) висилає своїх дипломатів до різних урядів світу.

[Ілюстрації на сторінці 275]

На Нікейському соборі було закладено фундамент вчення, яке пізніше стало називатись доктриною про Трійцю.

[Ілюстрації на сторінці 277]

Шанування Марії з дитятком (посередині) нагадує значно давніші культи поклоніння язичницьким богиням. Зліва: єгипетська Ісіда й Гор; справа: римська Матер Матута.

[Ілюстрації на сторінці 278]

Православні церкви: св. Миколая (Софія, Болгарія) і (внизу) св. Володимира (Нью-Джерсі, США).

[Ілюстрація на сторінці 281]

«Християнські» хрестоносці йшли не тільки визволяти Єрусалим від ісламу, але також винищувати «єретиків», таких, як вальденси й альбігойці.

[Ілюстрації на сторінці 283]

Домініканський монах Томас де Торквемада очолював жорстоку іспанську інквізицію, яка застосовувала знаряддя тортур, щоб виривати з людей зізнання.