Чи вчення церков про тайну покаяння, у тому числі таємну сповідь («сповідь на вухо» священикові), є біблійним?

Спосіб звертання до священика

Традиційна формула, яка і сьогодні часто вживається, така: «Я грішний, сповідаюся Господеві Богові Всемогутньому і вам, духовний Отче, з усіх моїх гріхів, якими я зневажив Господа Бога від останньої моєї сповіді» («Катихизм християнської віри», 1990, с. 97).

Матв. 23:1, 9: «Промовив Ісус... «Не називайте нікого отцем на землі,— бо один вам Отець, що на небі».

Гріхи, які можуть бути прощені

«Церква завжди навчала, що всякий гріх, хоч би який  серйозний, може бути прощений» (Р. С. Бродерік, «Католицька енциклопедія» [«The Catholic Encyclopedia»], допущена до друку католицькою церквою, Нашвілл, Теннессі, США, 1976, с. 554).

Євр. 10:26: «Як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви».

Марка 3:29 (Хом.): «Хто хулу вирече супроти Святого Духа,— тому повіки не проститься: той підпаде під гріх довічний».

Як слід виявляти покуту

Часто сповідник каже грішнику, який кається, повторити стільки-то разів «Отче наш» і «Богородице Діво».

Матв. 6:7: «Як молитеся, не проказуйте зайвого [тобто не робіть беззмістовних повторень], як ті погани,— бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство».

Матв. 6:9—12: «Моліться отак: «Отче наш, що єси на небесах! ...Прости нам довги наші» (курсив наш). (Ніде в Біблії нам не сказано молитися до Марії або через Марію. Див. Филип’ян 4:6, а також сторінку 195 в розділі «Марія»).

Рим. 12:9: «Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло та туліться до доброго!»

Хіба Ісус не вповноважив своїх апостолів прощати гріхи?

Ів. 20:21—23: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: «Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите,— простяться їм, а кому затримаєте,— то затримаються!»

Як апостоли розуміли і застосовували це? У Біблії не описано жодного випадку, коли б котрийсь апостол слухав індивідуальну сповідь і потім оголошував відпущення гріхів. Проте в Біблії записані вимоги, яким треба відповідати, щоб отримати прощення від Бога. Під керівництвом святого духу апостоли могли визначити, чи людина відповідає тим вимогам, і на цій  основі оголосити, що Бог простив або ж не простив їй. За прикладами дивіться Дії 5:1—11, а також 1 Коринтян 5:1—5 і 2 Коринтян 2:6—8.

Дивіться також розділ «Апостольське наступництво».

Серед дослідників існують різні погляди щодо походження таємної сповіді

У «Католицькій енциклопедії» Р. С. Бродеріка сказано: «Таємна сповідь стала практикуватися з четвертого століття» (с. 58).

У «Новій католицькій енциклопедії» говориться: «Багато сучасних істориків, як католицьких, так і протестантських, пов’язують походження таємної сповіді з церквами Ірландії, Уельсу та Британії, де Таїнства, в тому числі Покаяння, уділяли, як правило, абат монастиря і його ченці-священики. Чернечий звичай сповідання і давання публічних та індивідуальних духовних настанов, мабуть, став зразком, на підставі якого регулярна сповідь та сповідь з побожності були впроваджені для мирян... Проте лише в XI столітті таємні гріхи почали відпускати вже під час сповіді, перед відбуттям покути» («New Catholic Encyclopedia», 1967, т. XI, с. 75).

Історик А. Г. Сейс повідомляє: «Обрядові тексти показують, що у Вавилонії практикувалась як публічна, так і індивідуальна сповідь. Видається, що приватна сповідь є давнішим і більш поширеним методом» («Релігії стародавнього Єгипту і Вавилонії» [«The Religions of Ancient Egypt and Babylonia»], Единбург, 1902, с. 497).

Який погляд Свідків Єгови на сповідання — визнання гріхів або своєї віри?

Визнання своєї віри публічним проголошенням

Рим. 10:9, 10: «Коли ти устами своїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, бо серцем віруємо для праведности, а устами ісповідуємо для спасіння».

 Матв. 10:32, 33: «Отже, кожного, хто Мене [Ісуса Христа] визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм».

Коли людина згрішить проти Бога

Матв. 6:6—12: «Коли молишся, «увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися» Отцеві своєму, що в таїні... «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє... І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (курсив наш).

Пс. 32:5 (Дерк.): «Я визнав перед Тобою [Богом] гріх мій, і не затаїв беззаконня мого. Я сказав: «Признаюся в гріхах моїх перед Господом», і Ти простив мої провини» (курсив наш).

1 Ів. 2:1: «Коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем,— Ісуса Христа, Праведного».

Коли людина скривдила свого ближнього або її саму скривдили

Матв. 5:23, 24: «Коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе,— залиши отут дара свого перед жертівником, і піди, примирись перше з братом своїм,— і тоді повертайся, і принось свого дара».

Матв. 18:15: «Коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим».

Луки 17:3: «Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому».

Еф. 4:32: «Ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!»

Коли людина втягується в серйозне правопорушення і бажає духовної допомоги

Як. 5:14—16: «Чи хворіє [духовно] хто з вас? Хай покличе пресвітерів [«старійшин», СМ] Церкви, і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє Ім’я, і молитва віри вздоровить недужого, і Господь його підійме, а коли він гріхи був учинив, то вони  йому простяться [Богом]. Отже, признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб вам уздоровитись».

Прип. 28:13 (Дерк.): «Хто приховує гріхи свої, той успіху не має, а хто визнає їх і залишає, той буде помилуваний».

Що, коли особи, які грішать, не шукають допомоги?

Гал. 6:1: «Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности, сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти!»

1 Тим. 5:20 (Дерк.): «Тих, що продовжують грішити, докоряй перед усіма [тобто перед тими, хто знає про справу], щоб і інші мали страх» (курсив наш).

1 Кор. 5:11—13: «Не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелюбник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак,— із такими навіть не їсти! ...Тож вилучіть лукавого з-поміж себе самих!»