Єгипет і його жителі згадуються в Біблії понад 700 разів. У Єврейських Писаннях цей край зазвичай називається Міцраїмом (євр. Міцра́йім) (пор. Бт 50:11), очевидно тому, що в ньому нащадки Міцраїма, Хамового сина, займали панівне становище або переважали чисельно (Бт 10:6). Єврейська назва і досі збереглась в сучасній арабській назві Єгипту — Міср. У деяких псалмах він називається «краєм Хама» (Пс 105:23, 27; 106:21, 22).

Кордони та географічні особливості. (КАРТА, т. 1, с. 531.) В минулому, як і сьогодні, життя в Єгипті цілком залежало від річки Ніл. Її родюча долина, подібно до вузької зеленої стрічки, простягається через посушливу пустельну місцевість пн.-сх. Африки. Нижній Єгипет займав велику територію дельти Нілу, де його води розділялися на п’ять рукавів перед тим, як впадали в Середземне море. Сьогодні ріка розділяється лише на два рукави в районі Каїра, приблизно за 160 км від морського узбережжя. Трохи північніше Каїра лежало стародавнє місто Геліополь (у Біблії Он), а за кілька кілометрів на Пд.— Мемфіс (у Біблії зазвичай згадується як Ноф) (Бт 46:20; Єр 46:19; Ос 9:6). Південніше Мемфіса починався Верхній Єгипет, який простягався до першого порога Нілу поблизу Асуана (стародавнього міста Севене). Протяжність Верхнього Єгипту становила приблизно 960 км. Однак багато вчених вважають, що пн. частину цієї території логічніше називати Середнім Єгиптом. Ширина долини Нілу в Середньому та Верхньому Єгипті рідко перевищує 20 км. З обох боків її оточують скелі з вапняку і пісковика, за якими починається пустеля.

За першим порогом Нілу лежала стародавня Ефіопія. Тому про Єгипет сказано, що він простягався «від Мігдолу [очевидно, місцевість на Пн. Сх. Єгипту] до Севене й аж до кордону з Ефіопією» (Єз 29:10). Хоча єврейська назва Міцра́йім зазвичай вживалась щодо всього Єгипту, багато дослідників стверджують, що інколи вона стосувалася лише Нижнього і, можливо, Середнього Єгипту, а Верхній Єгипет називався Патросом. В Ісаї 11:11 згадується Єгипет (Міцра́йім), Патрос і Куш. Схожий перелік також міститься в написі ассирійського царя Есар-Хаддона, який згадує такі території своєї імперії, як «Мусур, Патурісу і Куш» (Хрестоматия по истории Древнего Востока. М., 1997. С. 175).

На Пн. Єгипет омивався водами Середземного моря; на Пд. межував з Ефіопією (Намібією), де кордон проходив через перший поріг Нілу; на Зх. кордоном була Лівійська пустеля (частина Сахари), а на Сх.— Аравійська. Тож загалом Єгипет був ізольованим від зовнішнього впливу та захищеним від нападів ворогів. Але на Пн. Сх. він з’єднувався з Азією Сінайським (Суецьким) перешийком (1 Сам. 15:7; 27:8), по якому проходили торговельні каравани (Бут. 37:25), ті, хто хотів оселитися в Єгипті, й, інколи, армії завойовників. Єгипетська долина, яка зазвичай ототожнюється з Ваді-ель-Аріш, була пн.-сх. межею Єгипетського царства (2 Цар. 24:7). За нею починався Ханаан (Іс. Нав. 15:4). В пустелі на Зх. від Нілу було щонайменше п’ять оазисів, які теж були частиною Єгипту. Великий оазис Файюм, що лежав приблизно за 72 км на Пд. Зх. від Мемфіса, зрошувався водою, яка надходила до нього каналом з річки Ніл.

Залежність економіки від Нілу. Сьогодні в посушливих районах, що прилягають до долини Нілу, через брак рослинності можна побачити небагато тварин, проте існують докази, що колись у ваді, або річкових долинах, водилась дичина, на яку полювали єгиптяни. Оскільки в минулому в Єгипті випадало обмаль дощів (зараз їх майже зовсім немає; середня річна кількість опадів у Каїрі складає всього 50 мм), життя там залежало від Нілу.

Витоки Нілу лежать у горах Ефіопії та сусідніх країн. В сезон дощів там випадало так багато опадів, що кожного року з липня по вересень річка виходила з берегів. (Пор. Ам. 8:8; 9:5.) Завдяки цьому наповнювалися зрошувальні канали і басейни, а ґрунт збагачувався мулом. Долина і дельта Нілу були настільки родючими, що місцевість біля Содома й Гоморри, яка добре зрошувалась і яку побачив Лот, «була як сад Єгови, як єгипетський край» (Бут. 13:10). Однак у роки, коли Ніл розливався не дуже сильно, через поганий урожай в краю починався голод (Бут. 41:29—31). Повна відсутність паводка призвела б до катастрофи, бо тоді увесь край перетворився б на висохлу пустелю (Ісаї 19:5—7; Єзек. 29:10—12).

Природні багатства. В Єгипті було добре розвинене сільське господарство. До основних культур належали ячмінь, пшениця, полба (сорт пшениці) і льон (з нього виготовляли тонке полотно, яким Єгипет торгував з багатьма країнами) (Вх 9:31, 32; Пр 7:16). Єгиптяни вирощували виноград, фініки, фіги і гранати, а також різну городину, зокрема огірки, кавуни, порей, цибулю і часник (Бт 40:9—11; Чс 11:5; 20:5). Деякі вчені вважають, що вислів «поливати землю за допомогою ноги» (Пв 11:10, прим.) означає, що рільники застосовували силу ніг, обертаючи водяне колесо або відкриваючи і закриваючи водні канали, щоб спрямувати воду в різні частини городу.

Коли в сусідніх краях починався голод, люди часто вирушали в Єгипет, як це зробив Авраам на початку II тисячоліття до н. е. (Бт 12:10). З часом Єгипет став житницею Середземномор’я. Корабель, на який у I ст. н. е. сів у Мирі апостол Павло, плив з єгипетської Александрії і віз зерно в Італію (Дії 27:5, 6, 38).

Ще одним товаром, яким торгував Єгипет, був папірус. Зарості цієї схожої на очерет рослини, з якої виготовляли матеріал для письма, вкривали болота в дельті Нілу (Вх 2:3; пор. Йв 8:11). Через те що в Єгипті не було лісів, деревину купували у Фінікії. Наприклад, кедр привозили з таких портових міст, як Тир, де високо цінувалось єгипетське різнокольорове лляне полотно (Єз 27:7). Єгипетські храми і пам’ятники споруджували з граніту та м’якших порід, як-от з вапняку, якого було багато в горах, що оточували долину Нілу. Звичайні будинки і навіть палаци будували з глиняної цегли, дуже поширеного будівельного матеріалу. В гірських копальнях, які розташовувалися вздовж Червоного моря, а також на Сінайському півострові добували золото і мідь. Бронзові вироби, зроблені з цієї міді, славились в інших країнах (Бт 13:1, 2; Пс 68:31).

Важливу роль у господарстві Єгипту відігравало тваринництво. Перебуваючи в цій країні, Авраам набув багато овець і биків, а також таких в’ючних тварин, як осли та верблюди (Бт 12:16; Вх 9:3). Біблія згадує, що за часів правління Йосипа (1737—1657 рр. до н. е.) в Єгипті вже були коні. Вважається, що їх завезли з Азії (Бт 47:17; 50:9). Можливо, що перших коней єгиптяни купили або захопили під час набігів на пн.-сх. землі. В часи Соломона Єгипет вже славився своїми кіньми, які разом з єгипетськими колісницями були цінним товаром у тогочасному світі (1Цр 10:28, 29).

Тваринний світ. В Єгипті водилося багато хижих і стервоїдних птахів, таких як грифи, шуліки, орли та соколи, а також безліч прибережних птахів, як-от ібіси і журавлі. Ніл кишів рибою (Іс 19:8), і в ньому було чимало бегемотів та крокодилів. (Пор. Єз 29:2—5.) Пустелі населяли шакали, вовки, гієни і леви, а також різні види змій та інших плазунів.

Населення. Єгипет населяли хаміти, більшість яких, очевидно, були нащадками Хамового сина Міцраїма (Бт 10:6). Коли будівельники Вавилона розпорошились по землі (Бт 11:8, 9), багато потомків Міцраїма, наприклад Лудім, Анамім, Легавім, Нафтугім і Патрусім, можливо, переселились на Пн. Африки (Бт 10:6, 13, 14). «Патрусім» — це форма множини слова «Патрос», а Патросом, як зазначалося вище, називали Верхній Єгипет. Що стосується Нафтугіма, то він, як дехто вважає, оселився в районі Дельти.

Доказом того, що населення Єгипту складалося з різних племен, є той факт, що зі стародавніх часів країна була поділена на багато частин, які пізніше назвали номами. Цей поділ залишився навіть після об’єднання країни під владою одного правителя і зберігся аж до кінця існування імперії. Загалом налічувалось 42 номи: 20 у Нижньому Єгипті і 22 у Верхньому. Те, що протягом усієї своєї історії Єгипет ділився на Верхній і Нижній,— хоча причиною цього, можливо, були географічні особливості,— теж може вказувати на первісний поділ на племена. Коли централізована влада слабшала, країна часто розпадалася на ці дві частини або навіть на численні маленькі царства в межах окремих номів.

Дослідивши стародавні малюнки та мумії, вчені зробили висновок, що в давнину єгиптяни переважно були невисокими, стрункими і мали темну шкіру, хоча й не належали до негроїдної раси. Проте слід зазначити, що малюнки і скульптури зображали єгиптян по-різному.

Мова. Сучасні науковці схильні зараховувати єгипетську мову до семіто-хамітської групи. По суті, ця мова була хамітською, однак, на думку мовознавців, її граматика і лексика мали багато спільного з семітськими мовами. Попри це, як зазначається в одній праці, «єгипетська мова відрізняється від усіх семітських мов значно більше, ніж будь-яка з них одна від одної, і принаймні доти, доки зв’язок єгипетської мови з африканськими не буде чіткіше встановлений, її не слід зараховувати до семітської групи» (Gardiner A. Egyptian Grammar. London, 1957. P. 3). Коли Йосип розмовляв зі своїми братами, то говорив через перекладача, щоб вони не здогадалися, хто він (Бт 42:23).

Отже, з багатьох причин неможливо дійти остаточного висновку стосовно того, якою була мова Стародавнього Єгипту. Однією з них є єгипетська система письма. У давнину єгиптяни використовували піктограми (зображення тварин, птахів, рослин тощо), а також певні геометричні фігури. Цю систему письма греки називали ієрогліфічним письмом. Хоча з часом деякі знаки почали означати склади, вони не витіснили ієрогліфи, а лише доповнили їх. Крім цього, ніхто не знає, як вимовляли ці склади. Певну інформацію стосовно звучання єгипетських слів можна отримати з клинописних написів, у яких є згадки про Єгипет і які датуються серединою II тис. до н. е. Транскрипція єгипетських імен та інших слів грецькими й арамейськими літерами, яка датується приблизно VI і VII ст. н. е відповідно, також допомагає зрозуміти, як вимовлялися єгипетські слова. Але реконструкція фонетики, тобто системи звуків, стародавньої єгипетської мови все ще ґрунтується в основному на коптській мові, формі єгипетської, яка з’явилася в III ст. н. е. Тож можна лише здогадуватися, якою була рання форма єгипетської мови, її граматика і лексика, особливо до того, як ізраїльтяни поселилися в Єгипті. (Див., наприклад, НО, НО-АМОН.)

Крім того, сьогодні майже нічого не відомо про інші хамітські мови, якими розмовляли в Африці, тому важко встановити їхній зв’язок з мовою стародавніх єгиптян. Всі знані написи, які датуються періодом до нашої ери, існують тільки єгипетською мовою, а написи іншими африканськими мовами датуються вже початком нашої ери. Отже, факти підтверджують біблійну розповідь про змішання мов і, очевидно, вказують на те, що стародавні єгиптяни, нащадки Хамового сина Міцраїма, розмовляли мовою, що відрізнялася від семітських мов.

Ієрогліфічне письмо використовували здебільшого в написах на монументах і настінних малюнках, де кожен ієрогліф був промальований з великою ретельністю. Таке письмо використовували аж до початку нашої ери, особливо в релігійних текстах. Але вже на ранньому етапі історії Єгипту переписувачі, які писали чорнилом по шкірі або папірусі, винайшли зручнішу, спрощену скорописну форму письма. Це письмо називають ієратичним. В часи правління XXVI династії (VII—VI ст. до н. е.) з’явилась ще простіша форма — демотичне письмо. Дешифрувати єгипетські тексти вдалося лише тоді, коли в 1799 році було знайдено Розеттський камінь (зараз він у Британському музеї). Написи на камені, які датуються 196 р. до н. е., є указом єгипетських жерців, яким вони прославляють Птоломея V Епіфана. Текст висічено єгипетськими ієрогліфами, єгипетським демотичним письмом і давньогрецькою мовою. Власне давньогрецький текст став ключем до розшифрування єгипетських ієрогліфів.

Релігія. Релігія мала великий вплив на життя єгиптян, які поклонялися багатьом богам. Кожне місто мало свого бога-покровителя, якого називали «Володарем міста». У списку, який знайшли в гробниці Тутмоса III, згадуються імена приблизно 740 богів (Вх 12:12). Часто боги були одружені з богинями й мали сина, і «разом вони утворювали божественну тріаду, або трійцю, в якій батько не завжди був найголовнішим. Іноді він задовольнявся роллю чоловіка богині, яка була головним божеством місцевості» (New Larousse Encyclopedia of Mythology. 1968. P. 10). Кожен з головних богів жив у храмі, в який могли входити лише служителі культу. Щоранку жерці будили свого бога, співаючи йому гімн, мили його, одягали, «годували» і здійснювали інші церемонії. (Пор. Пс 121:3, 4; Іс 40:28.) Жерців, очевидно, вважали представниками фараона, якого шанували як живого бога, сина бога Ра. Це допомагає зрозуміти, якої сміливості вимагалося від Мойсея й Аарона, щоб піти до фараона і передати йому наказ правдивого Бога. Крім того, це показує, скільки презирства було у відповіді фараона, який сказав: «Хто такий Єгова, що я маю послухатись його голосу?» (Вх 5:2).

Попри те що археологи знайшли в Єгипті величезну кількість храмів, статуй, релігійних малюнків і текстів, про вірування єгиптян відомо порівняно небагато. Релігійні тексти дають неповне уявлення про ці вірування, оскільки в них відсутня значна частина інформації. Чимало з того, що відомо про єгипетських богів і релігійні обряди, ґрунтується на висновках дослідників або на працях грецьких авторів, таких як Геродот і Плутарх.

Все ж чітко видно, що в релігійних поглядах єгиптян не було єдності. Впродовж усієї історії Єгипту вірування в різних місцевостях відрізнялися, що призвело до виникнення мішанини суперечливих легенд і міфів. Наприклад, у бога Ра було 75 імен і форм. З-посеред сотень божеств лише відносно небагатьом поклонялися по всьому краю. Найвідомішими з них були Осіріс, Ісіда (його дружина) та Гор (його син), які утворювали трійцю, або тріаду. Популярними також були космічні боги: бог сонця, місяця, неба, повітря, землі, річки Ніл тощо. Головним серед них був бог сонця Ра. У Фівах (у Біблії Но) найважливішим вважався бог Амон, якому з часом дали ім’я Амон-Ра і якого почали називати «царем богів» (Єр 46:25). У святкові дні богів несли міськими вулицями. Наприклад, коли під час релігійної процесії жерці несли статую Ра, довкола збиралися натовпи людей, які хотіли отримати його схвалення. Єгиптяни вважали, що їм достатньо просто бути присутніми під час таких церемоній і за це Ра має надалі сприяти їхньому добробуту. Вони очікували від нього лише матеріальних благ і ніколи не просили про те, що було пов’язане з духовним. Головні боги Єгипту багато в чому схожі на богів Вавилону, і це є доказом того, що поклоніння цим богам зародилося саме у Вавилоні. (Див. БОГИ І БОГИНІ.)

Поклоніння багатьом богам не приносило єгиптянам жодної користі і не робило їх щасливішими. В одній енциклопедії зазначається: «Сьогодні, як і в античні часи, дехто вважає, що єгиптяни володіли дивовижними релігійними таємницями, які містили глибокі істини. Вони, звичайно, мали свої містерії і таємні знання, подібно як [африканські народи] ашанті та ібо. Все ж було б помилкою вважати, що їхні таємниці містили правду, приховану від інших, таємну “віру”» (Encyclopædia Britannica. 1959. Vol. 8. Р. 53). Насправді, наявні докази вказують на те, що релігія єгиптян ґрунтувалась на магії та примітивних забобонах (Бт 41:8). Магію використовували, щоб запобігти хворобам. Також в Єгипті був поширений спіритизм, тому там було багато «заклиначів», «тих, хто викликає духів» та «віщунів» (Іс 19:3). Єгиптяни носили амулети і талісмани, а на шию вішали клаптики папірусу, на яких були написані заклинання. (Пор. Пв 18:10, 11.) Коли Мойсей та Аарон завдяки Божій силі здійснили перед фараоном чуда, придворні жерці-маги і чарівники за допомогою магії змогли повторити кілька перших чуд, зробивши з цього справжнє видовище. Але зрештою вони мусили визнати своє безсилля (Вх 7:11, 22; 8:7, 18, 19).

Культ тварин. Марновірство єгиптян призвело до того, що вони почали займатися найпринизливішою формою ідолопоклонства — поклонінням тваринам. (Пор. Рм 1:22, 23.) Багатьох найбільш шанованих богів зазвичай зображали з головою тварини або птаха. Наприклад, у бога Гора була голова сокола, а в Тота — ібіса або мавпи. В деяких випадках вважали, що бог буквально втілювався в тварину. Скажімо, биків Апісів вважали втіленням бога Осіріса. Живого бика тримали в храмі, а після смерті для нього влаштовували пишний похорон. Оскільки єгиптяни вірили, що деякі тварини (як-от коти, бабуїни, крокодили, шакали та різні птахи) є священними через свій зв’язок з певними богами, вони муміфікували сотні тисяч цих тварин і ховали їх на спеціальних кладовищах.

Чому Мойсей стверджував, що жертви ізраїльтян будуть «гидотою для єгиптян»?

Той факт, що в різних частинах Єгипту поклонялися великій кількості різних тварин, безумовно, додавав переконливості проханню Мойсея відпустити ізраїльтян у пустелю для принесення жертв. Він сказав фараону: «Жертва, яку ми принесемо Єгові, нашому Богу, буде гидотою для єгиптян. Хіба ж вони не поб’ють нас камінням, якщо ми принесемо таку жертву в них на очах?» (Вх 8:26, 27). Здається, що більшість жертв, які пізніше приносили ізраїльтяни, були б дуже образливими для єгиптян. Наприклад, єгиптяни іноді зображали бога сонця Ра у вигляді теляти, народженого небесною коровою. Все ж, як сказано в статті БОГИ І БОГИНІ, Єгова з допомогою десяти кар здійснив «присуд над усіма єгипетськими богами», принизивши їх і прославивши своє ім’я (Вх 12:12).

Провівши в Єгипті два століття, ізраїльтяни не змогли повністю уникнути впливу фальшивого поклоніння (ІсН 24:14), і це, безумовно, було однією з головних причин їхньої бунтівної поведінки на початку подорожі до Обіцяного краю. Хоча Єгова наказав їм викинути «гидких ідолів Єгипту», вони його не послухалися (Єз 20:7, 8; 23:3, 4, 8). Золоте теля, яке ізраїльтяни зробили в пустелі, очевидно, свідчило про те, що деякі з них перейняли поширене в Єгипті поклоніння тваринам (Вх 32:1—8; Дії 7:39—41). Перед входом в Обіцяний край Єгова ще раз дав народу чіткий наказ не робити жодних зображень тварин чи небесних тіл і не використовувати їх у поклонінні йому (Пв 4:15—20). Однак через кілька століть ізраїльтяни знову стали поклонятися тваринам. Це сталося, коли Єровоам, який повернувся з Єгипту і став царем північного царства Ізраїля, зробив двох золотих телят для поклоніння (1Цр 12:2, 28, 29). Слід зазначити, що натхнені Писання, укладені Мойсеєм, жодною мірою не заплямовані єгипетським ідолопоклонством чи забобонами.

Брак моральних і духовних цінностей. На думку деяких учених, уявлення про гріх, яке з’являється в окремих єгипетських текстах, сформувалося в більш пізній період під впливом семітів. Однак слід зазначити, що в єгиптян визнання гріхів завжди звучало як заперечення. За словами однієї енциклопедії, вони вірили, що після смерті людини вона на суді богів «говорила не “я винна”, а ,навпаки, “я не винна”. Її сповідь була негативною і тягар доказування [onus probandi] лежав на суддях, які, згідно з поховальними папірусами, завжди визнавали людину невинною. У будь-якому разі всі сподівалися й очікували, що так вони і зроблять» (Encyclopædia Britannica. 1959. Vol. 8. Р. 56; пор. Пс 51:1—5). Здається, що в релігії стародавніх єгиптян найважливішими були церемонії і закляття, за допомогою яких вони хотіли отримати бажане від своїх численних богів.

Хоча багато дослідників вважає, що під час правління фараонів Аменхотепа III і Аменхотепа IV (Ехнатона) в Єгипті існувала певна форма монотеїзму і єгиптяни поклонялися майже виключно богу сонця Атону, це не був справжній монотеїзм. Фараону надалі поклонялися як богу. Також релігійні тексти навіть того періоду не містили жодних моральних настанов. У гімнах, присвячених Атону, звучала лише хвала за його життєдайне тепло і нічого не згадувалося про його духовні чи моральні якості. Тож усі твердження про те, що монотеїзм у книгах, написаних Мойсеєм, є наслідком впливу єгипетської релігії, абсолютно безпідставні.

Уявлення про стан померлих. В релігії єгиптян особливе значення відігравав культ померлих, тож вони дбали про те, щоб у потойбічному житті померлим нічого не бракувало. Єгиптяни свято вірили в переселення душі, яка, за їхніми уявленнями, була безсмертною, і вважали, що тіло померлого теж потрібно зберегти, щоб душа час від часу могла повертатися в нього. Тому вони бальзамували померлого і клали його муміфіковане тіло в гробницю, що була, так би мовити, його домом. Для фараонів зводили грандіозні піраміди. В гробницю клали предмети побуту та розкоші (одяг, меблі, запаси їжі, прикраси і коштовності), а також тексти заклинань (наприклад, «Книгу мертвих»), щоб охоронити померлого від злих духів (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 1, с. 533). Однак ці заклинання не захистили їх навіть від злодіїв, які пограбували майже всі великі гробниці.

Тіла Якова і Йосипа теж були забальзамовані. У випадку з Яковом це, безумовно, було зроблено зокрема для того, щоб зберегти його тіло в дорозі до Обіцяного краю, де його мали поховати. А що стосується Йосипа, то його єгиптяни, мабуть, забальзамували на знак своєї поваги та пошани (Бт 47:29—31; 50:2—14, 24—26).

Життя і культура в Стародавньому Єгипті. Досить довго вчені називали Єгипет найдавнішою цивілізацією і стверджували, що саме йому людство завдячує своїм прогресом та багатьма винаходами. Однак ближче до наших часів з’явилося чимало доказів того, що колискою цивілізації була Месопотамія. Вважається, що саме з неї походять деякі єгипетські архітектурні методи, використання колеса, а також, можливо, основні принципи піктографічного письма та головні вірування єгиптян. Це, безумовно, узгоджується з біблійною розповіддю про те, як розселилися люди після Потопу.

Найвідомішими досягненнями єгипетської архітектури є піраміди, побудовані в Гізі такими правителями IV династії, як Хеопс (Хуфу), Хефрен (Хафра) і Мікерін (Менкаура). Найбільша з них — піраміда Хеопса. Її основа займає 5,3 га, а висота сягає 137 м, що дорівнює висоті 40-поверхового будинку. За підрахунками, на будівництво піраміди пішло 2 300 000 кам’яних блоків, середня вага яких становить 2,3 т. Блоки були настільки ретельно підігнані один до одного, що щілина між ними становила не більше кількох міліметрів. Єгиптяни також будували величезні храми. Храм в Карнаку поблизу Фів (у Біблії Но; Єр 46:25; Єз 30:14—16) — це найграндіозніша багатоколонна споруда, побудована людьми.

Стародавні єгиптяни мали звичай робити обрізання. Біблія згадує їх серед інших народів, які теж мали такий звичай (Єр 9:25, 26).

Освіту, здається, можна було здобути переважно в школах для писарів, якими керували жерці. Царські писарі не лише досконало володіли єгипетським письмом, але й добре знали арамейський клинопис. Тому ще з середини II тис. до н. е. підвладні Єгипту правителі Сирії та Палестини могли вести переписку з єгипетською столицею арамейською мовою. Математика в Єгипті теж була добре розвинена, завдяки чому вдалося втілити в життя грандіозні будівельні проекти, згадані вище. Очевидно, що єгиптяни володіли певними принципами геометрії та алгебри. Біблія говорить, що «Мойсея навчили всієї мудрості єгиптян» (Дії 7:22). І, хоча ця мудрість великою мірою була псевдонауковою, деякі знання єгиптян мали практичну цінність.

Державна влада і закон були зосереджені в руках фараона, якого вважали втіленням бога. Він правив з допомогою урядовців та номархів, які в часи ослаблення централізованої влади були навіть могутнішими за фараона. Можливо, що народ, який підкорявся номарху, вважав його царем. Це пояснює, чому в Біблії деколи згадуються «єгипетські царі», а не один цар (2Цр 7:6; Єр 46:25). Після того як Єгипет завоював Ефіопію (Нубію), що лежала на Пд., там став правити намісник фараона, який носив титул «царський син Куша». Також існують докази того, що єгипетський намісник правив у Фінікії.

Немає жодної інформації про те, що в Єгипті існував звід законів. Очевидно, закони видавались у формі царських указів, як-от указів стосовно виготовлення ізраїльтянами цегли або стосовно вбивства новонароджених ізраїльських хлопчиків (Вх 1:8—22; 5:6—18; пор. Бт 41:44). Єгиптяни платили податки з усіх сільськогосподарських культур. Здається, такий порядок було запроваджено ще в часи Йосипа, коли вся земля, за винятком наділів жерців, стала власністю фараона (Бт 47:20—26). Крім податків на врожай і худобу, існувала трудова повинність і примусова військова служба. В Єгипті застосовували різні види покарання за скоєні злочини. Наприклад, злочинцям могли відрізати ніс, їх могли відправити на каторгу в шахту, висікти, кинути до в’язниці або стратити, часто через обезголовлення (Бт 39:20; 40:1—3, 16—22).

Шлюбні звичаї. В Єгипті дозволялась полігамія і шлюби між братами й сестрами. Останній звичай існував у певних місцевостях аж до II ст. н. е. Відомо, що деякі фараони одружилися з власними сестрами, оскільки жодна інша жінка, очевидно, не вважалася достойною «живого бога». Закон, даний Ізраїлю після виходу з Єгипту, забороняв шлюби між близькими родичами. В ньому говорилось: «Не поводьтеся так, як мешканці єгипетського краю... чи так, як мешканці ханаанського краю» (Лв 18:3, 6—16).

Багато хто вважає, що медицина Стародавнього Єгипту була досить передовою і узгоджувалась з наукою. Хоча тамтешні лікарі дійсно володіли деяким знанням анатомії і могли проводити прості хірургічні операції, про що збереглися записи, вони мали чимало хибних поглядів. Наприклад, в одному єгипетському папірусі говориться, що серце поєднується судинами з усіма частинами тіла, однак у ньому також сказано, що по цих судинах тече не кров, а повітря, вода, сперма і слиз. Медичні тексти свідчать про те, що лікарям бракувало основних знань щодо функціонування організму. Крім того, ці тексти переповнені магією та забобонами, і більша частина інформації в них — це заклинання. Хворим приписували не лише цілющі рослини, але й кров мишей, сечу або екскременти мух. Ці «ліки», поєднані із заклинаннями, «мали викликати в демона, що опанував людину, сильне відчуття огиди і вигнати його» ( Hawkes J., Woolley L. History of Mankind. 1963. Vol. I, P. 695). Можливо, таке невігластво сприяло поширенню деяких «страшних хвороб, що були в Єгипті», до яких, імовірно, належала слоновість, дизентерія, віспа, бубонна чума, офтальмія та інші захворювання. Ізраїльтяни могли захистити себе від цих хвороб, непохитно дотримуючись Божих законів (Пв 7:15; пор. Пв 28:27, 58—60; Ам 4:10). Правила гігієни, які ізраїльтяни отримали після виходу з Єгипту, разюче відрізнялися від порад, записаних у єгипетських медичних текстах (Лв 11:32—40; див. ХВОРОБИ І ЛІКУВАННЯ).

В Єгипті, як і в інших краях, були поширені такі ремесла, як гончарство, ткацтво, обробка металів, виготовлення прикрас та амулетів (Іс 19:1, 9, 10). Уже в середині II тис. до н. е. Єгипет став центром виробництва скла. (Пор. Йв 28:17.)

Головним транспортним шляхом була ріка Ніл. Оскільки вітер зазвичай дув з Пн., це допомагало суднам пересуватися проти течії. А судна, які пливли з Пд., могли вільно подорожувати за течією. Окрім Нілу, існували також канали і кілька доріг, які вели, наприклад, у Ханаан.

Єгиптяни торгували з іншими африканськими країнами, доставляючи товари караванними шляхами та кораблями по Червоному морю. Крім того, великі єгипетські галери перевозили вантажі та пасажирів у численні порти сх. Середземномор’я.

Одяг єгиптян був простим. Упродовж раннього періоду історії чоловіки носили лише щось схоже на фартух, зібраний спереду в складки. Пізніше тільки прості люди залишали верхню частину тіла оголеною. Жінки носили довгий вузький сарафан на бретельках, який часто був виготовлений з тонкої лляної тканини. Єгиптяни зазвичай ходили босими, що, можливо, було причиною поширення деяких хвороб.

Судячи з єгипетських малюнків, чоловіки коротко стриглись або повністю збривали волосся з голови і чисто голилися (Бт 41:14). Жінки користувалися косметикою.

Житло єгиптян дуже різнилось: бідняки жили в халупах, а багатії — у просторих розкішних будинках, оточених садами і ставками. Оскільки Потіфар був придворним фараона, він, мабуть, жив у багатому маєтку (Бт 39:1, 4—6). Меблі також були різними — від простих табуреток до вишукано прикрашених крісел і диванів. Великі будинки зазвичай мали внутрішні подвір’я. (Пор. Вх 8:3, 13.) Там часто готували їжу і замішували тісто. Раціон більшості єгиптяни, мабуть, складався з ячмінного хліба, овочів і риби (останні два продукти були дешевими і доступними; Чс 11:5), а поширеним напоєм було пиво. Багатші люди могли дозволити собі також різні види м’яса (Вх 16:3).

До озброєння єгипетських воїнів належали поширені в ті часи лук і стріли, спис або дротик, булава, сокира і кинджал. Головною військовою силою були колісниці, запряжені кіньми. Хоча на ранньому етапі історії воїни, здається, майже не носили обладунків, пізніше вони почали одягати їх, зокрема шолом, який часто був прикрашений пір’ям. Тож у пророцтві Єремії (Єр 46:2—4) міститься точний опис єгипетського війська VII ст. до н. е. Мабуть, військо зазвичай формували з єгиптян, призваних на службу, але згодом до його складу почали входити загони найманців з інших народів (Єр 46:7—9).

Історія. В історії Єгипту, особливо коли йдеться про ранній період, залишається багато невідомого. (Див. ХРОНОЛОГІЯ, Єгипетська хронологія.)

Авраам у Єгипті. Через якийсь час після Потопу (2370—2369 рр. до н. е.) і після того, як будівельники Вавилона розпорошилися по землі, Єгипет заселили хаміти. Коли Авраам (Аврам) через голод пішов з Ханаану до Єгипту (прибл. в період між 1943 р. до н. е. і 1932 р. до н. е.), там правив фараон, ім’я якого в Біблії не згадується (Бт 12:4, 14, 15; 16:16).

Єгиптяни, очевидно, дозволяли чужинцям селитися серед них і, здається, не виявляли жодної ворожості до кочівника Авраама, який мешкав у наметах. Все ж Авраамів страх, що його вб’ють через вродливу дружину, ймовірно, був небезпідставним і свідчив про низьку мораль у Єгипті (Бт 12:11—13). Коли Бог покарав фараона за те, що він забрав Сарру у свій дім, Аврааму наказали покинути країну, і він вийшов з Єгипту, взявши з собою не лише дружину, але й майно (Бт 12:15—20; 13:1, 2). Можливо, саме під час перебування Авраама в Єгипті він взяв до свого дому Агар, яка стала служницею Сарри (Бт 16:1). Агар народила Аврааму сина Ізмаїла (1932 р. до н. е.), який, ставши дорослим, одружився з жінкою з Єгипту, батьківщини його матері (Бт 16:3, 4, 15, 16; 21:21). Тож у жилах ізмаїлівців текла переважно єгипетська кров, і вони іноді селилися в наметах поблизу Єгипту (Бт 25:13—18).

Через якийсь час після смерті Авраама в 1843 р. до н. е. в краю вдруге настав голод. Багато хто в пошуках порятунку знову вирушив до Єгипту, але цього разу Єгова наказав Ісаку не йти туди (Бт 26:1, 2).

Йосип у Єгипті. Приблизно через два століття після перебування Авраама в Єгипті там опинився Йосип, син Якова. Його продали купцям-мідіянітянам (або ізмаїлівцям), а потім в Єгипті перепродали придворному фараона (1750 р. до н. е.) (Бт 37:25—28, 36). Пізніше Йосип пояснив своїм братам, що Бог дозволив цьому статися, аби врятувати домашніх Якова під час сильного голоду (Бт 45:5—8). Опис головних подій з Йосипового життя в Єгипті містить достовірні історичні подробиці з тих часів. (Див. ЙОСИП №1.) Згадані в Біблії відомості про титули чиновників, звичаї, вбрання, використання магії і багато іншого узгоджуються з тим, що виявили вчені, досліджуючи єгипетські пам’ятники, малюнки та документи. Наприклад, призначення Йосипа намісником Єгипту (Бт 41:42) відповідає процедурі, відомій з єгипетських написів та настінних малюнків (Буття 45—47).

Коли Йосип влаштував обід для своїх братів, єгиптяни сиділи окремо, бо вважали гидотою їсти разом з євреями. Причина, можливо, полягала в їхній релігійній або расовій гордості чи упередженні, або в тому, що вони відчували відразу до пастухів (Бт 43:31, 32; 46:31—34). Ймовірно, пастухів зневажали через те, що вони, здається, належали до однієї з найнижчих каст єгипетського суспільства, або ж через те, що в краю бракувало землі для рільництва і люди ненавиділи всіх, хто шукав пасовища для своїх отар.

Гіксоський період. Багато дослідників пов’язують прибуття Йосипа, його батька та їхніх домашніх у Єгипет з періодом, який називають гіксоським. Однак вчений Меррілл Унгер зазначає: «На жаль, [цей період] єгипетської історії оповитий темрявою, і про гіксоське завоювання Єгипту нам відомо дуже мало» (Unger M. F. Archaeology and the Old Testament. 1964. P. 134).

Деякі науковці відносять гіксосів до царів XIII—XVII династій, які правили Єгиптом 200 років. Інші пов’язують їх з XV та XVI династіями, правління яких тривало 150 років (або лише 100). Дехто вважає, що слово «гіксоси» означає «царі-пастухи», а дехто — «правителі чужоземних країн». Думки щодо їхнього етнічного походження різняться ще більше. Їх ототожнюють і з індоєвропейцями з Кавказу або навіть з Центральної Азії, і з хетянами, і з сирійсько-палестинськими правителями (ханаанцями або амореянами), і з арабами.

На думку деяких археологів, гіксоси прийшли з Пн. і завдяки швидким колісницям блискавично завоювали Палестину та Єгипет. Інші ж вважають, що завоювання відбувалося повільно. Кочові або напівкочові племена поступово проникали в країну і захопили владу або поетапно, або вчинивши швидкий переворот. Археолог Джакетта Хоукс пише: «Вчені відмовились від припущення, що гіксоси, які завоювали Єгипет... були войовничими азіатськими племенами. Здається, їхня назва означає “правителі узвиш”, і вони були мандрівними семітськими племенами, які здавна приходили в Єгипет задля торгівлі та інших мирних справ» (Hawkes J. The World of the Past. 1963. Part V. P. 444). Хоча сьогодні багато хто погоджується з цим припущенням, і далі незрозуміло, як ці мандрівні племена змогли захопити Єгипет, особливо з огляду на те, що XII династія, яка панувала перед гіксоським періодом, як прийнято вважати, привела країну на вершину могутності.

В одній енциклопедії сказано: «Єдина детальна розповідь про них [гіксосів], що міститься в працях стародавніх письменників,— це не гідний довіри уривок з втраченої праці Манефона, який Йосиф Флавій цитує у своєму трактаті, спрямованому проти Апіона» (The Encyclopedia Americana. 1956. Vol. 14. P. 595). Саме з цього уривка походить назва «гіксоси». Якщо вірити Йосифу Флавію, який стверджує, що передає слова Манефона дослівно, цей єгипетський історик ототожнював гіксосів з ізраїльтянами. Схоже, що Флавій погоджується з цією думкою, але завзято оспорює багато подробиць з розповіді Манефона. Наприклад, він вважає, що слово «гіксоси» означає «полонені пастухи», а не «царі-пастухи». За його словами, Манефон пише, що гіксоси захопили Єгипет без бою, зруйнували міста і «святилища богів» та принесли з собою смерть і хаос. Після цього вони оселилися в районі Дельти. Зрештою єгиптяни збунтувалися і розпочали довгу кровопролитну війну. Їхнє військо, яке налічувало 480 000 воїнів, взяло в облогу столицю гіксосів, місто Аваріс, після чого, як не дивно, єгиптяни уклали з ними угоду і дозволили їм без перешкод покинути країну, забравши свої сім’ї та майно. Тоді гіксоси пішли і, як стверджує Флавій, «в місці, яке тепер називається Юдея... заснували» Єрусалим (Иосиф Флавий. Против Апиона. I. 14—16, 25, 26).

У стародавніх написах перед іменами гіксоських правителів вживалися такі титули, як «добрий бог», «син Ра» або «правитель чужоземних країн» (хекау хасут). Назва «гіксоси», очевидно, походить від останнього титулу. В єгипетських документах, датованих часом безпосередньо після кінця їхнього правління, вони названі азіатами. Ось що про цей період єгипетської історії пише дослідник К. де Вріс: «Намагаючись узгодити світську історію з Біблією, деякі вчені пробують ототожнити вигнання гіксосів з Єгипту з виходом ізраїльтян з Єгипту. Але хронологія не дозволяє цього зробити. Існують також інші фактори, через які ця теорія є неприйнятною... Походження гіксосів до кінця не відоме. Вони прийшли десь з Азії, і багато з них мали семітські імена» (The International Standard Bible Encyclopedia / edited by G. Bromiley. 1982. Vol. 2. P. 787).

Оскільки саме Бог посприяв приходу Йосипа до влади, що принесло велику користь ізраїльтянам, немає потреби шукати пояснення цього в правлінні дружніх «царів-пастухів» (Бт 45:7—9). Але, можливо, розповідь Манефона, яка лежить в основі теорії про присутність гіксосів у Єгипті,— це лише перекручене передання, за допомогою якого єгиптяни в давнину намагалися пояснити, що відбувалося в їхньому краю, коли там перебували ізраїльтяни. Прихід до влади Йосипа, який, по суті, став другим після фараона (Бт 41:39—46; 45:26); величезні зміни, які сталися під час його управління і внаслідок яких єгиптяни продали свою землю і навіть себе фараонові (Бт 47:13—20); 20-відсотковий податок з врожаю, який вони почали платити з того часу (Бт 47:21—26); 215 років перебування ізраїльтян в Гошені, протягом яких вони, за словами фараона, стали численнішими і могутнішими за єгиптян (Вх 1:7—10, 12, 20); десять кар, які не лише зруйнували економіку країни, але й завдали нищівного удару релігії єгиптян та авторитету жерців (Вх 10:7; 11:1—3; 12:12, 13); вихід ізраїльтян з Єгипту після смерті усіх єгипетських первістків і загибель єгипетського війська в Червоному морі (Вх 12:2—38; 14:1—28) — усе це вимагало пояснень від єгипетських урядовців.

Не слід забувати, що в Єгипті, подібно як і в багатьох інших країнах Близького Сходу, писарів, які вели історичні записи, навчали жерці, тож вони перебували під їхнім впливом. Було б дивно, якби не з’явилося якесь хитре пояснення того, чому єгипетські боги виявились абсолютно безсилими перед Богом Єговою і не змогли відвернути лихо, яке він послав на Єгипет. В історії, навіть сучасній, відомі випадки, коли завдяки таким поясненням перекручували факти і гнобителів представляли як пригноблених, а невинних жертв — як небезпечних і жорстоких нападників. Тому розповідь Манефона, написана більш ніж через 1000 років після виходу ізраїльтян з Єгипту (якщо Йосиф Флавій передав її правильно), можливо, є таким перекрученим переданням. Єгиптяни могли передавати його з покоління в покоління, щоб пояснити головні події з життя ізраїльтян в Єгипті, правдивий опис яких міститься в Біблії. (Див. ВИХІД З ЄГИПТУ, Достовірність біблійної розповіді.)

Ізраїльтяни в рабстві. Біблія не згадує імені фараона, який почав пригноблювати ізраїльтян (Вх 1:8—22), як і імені фараона, до якого приходили Мойсей і Аарон і під час правління якого ізраїльтяни вийшли з Єгипту (Вх 2:23; 5:1). Також ці події були навмисно пропущені в єгипетських літописах або ж ці літописи були знищені. Тому неможливо встановити, під час якої династії чи правління якого фараона відбулося те, про що розповідає книга Вихід. На думку багатьох, фараоном, який пригноблював ізраїльтян, був Рамзес (Рамесес) II (з XIX династії), оскільки в Біблії сказано, що ізраїльтяни побудували міста Пітом і Раамсес (Вх 1:11). Вважається, що ці міста були зведені під час правління Рамзеса II. «Але,— як зазначає Меррілл Унгер,— беручи до уваги те, що Раамсес II не раз приписував собі досягнення своїх попередників, він, скоріш за все, просто відбудував ці міста або розбудував їх» (Unger M. F. Archaeology and the Old Testament. 1964. P. 149). Насправді назва «Рамесес», очевидно, вже стосувалася цілого краю ще в часи Йосипа (Бт 47:11).

Послуговуючись Мойсеєм, Бог звільнив ізраїльський народ «з дому рабства», «з розжареної печі», як біблійні письменники іноді називали Єгипет (Вх 13:3; Пв 4:20; Єр 11:4; Мих 6:4). Через 40 років ізраїльтяни почали завоювання ханаанського краю. Дехто намагається пов’язати ці біблійні події з тим, про що говориться в Амарнському архіві, знайденому на березі Нілу в Телль-ель-Амарні, що приблизно за 270 км на Пд. від Каїра. Архів складається з 379 табличок, які були листами від ханаанських і сирійських правителів (у тому числі правителів Хеврона, Єрусалима і Лахіша) до фараонів (переважно до Ехнатона). У цих листах вони скаржаться на набіги й грабежі, які вчиняють племена хабіру (апіру). Деякі вчені припускають, що хабіру були євреями, або ізраїльтянами, але зміст листів не підтверджує цього. З них видно, що хабіру були звичайними грабіжниками, які час від часу підтримували деяких правителів ханаанських міст або областей, що ворогували між собою. Серед міст, яким загрожували хабіру, був Бібл, що лежав на Пн. Лівану, далеко за межами території, яку завоювали ізраїльтяни. Також опис їхніх набігів не відповідає опису головних битв і перемог ізраїльтян під час завоювання Ханаану. (Див. ЄВРЕЙ, Хабіру.)

Перебування в Єгипті навіки закарбувалося в пам’яті ізраїльського народу. Його дивовижне звільнення часто згадувалось як незаперечний доказ того, що Єгова — правдивий Бог (Вх 19:4; Лв 22:32, 33; Пв 4:32—36; 2Цр 17:36; Єв 11:23—29). У Біблії не раз говориться: «Я, Єгова,— твій Бог ще з Єгипту» (Ос 13:4; пор. Лв 11:45). До звільнення ізраїльтян з Вавилону жодна інша подія не була таким потужним свідченням того, що Єгова має силу визволяти своїх служителів (Єр 16:14, 15). Про їхнє перебування в Єгипті не раз згадується в Законі (Вх 20:2, 3; Пв 5:12—15). Вихід з Єгипту дав початок святкуванню Пасхи (Вх 12:1—27; Пв 16:1—3). Пережите в Єгипті допомагало ізраїльтянам співчутливо поводитись з чужинцями (Вх 22:21; Лв 19:33, 34) і з убогими людьми, які продали себе в рабство (Лв 25:39—43, 55; Пв 15:12—15). Визволення з Єгипту дало законну підставу відділити й освятити плем’я Левія для священного служіння (Чс 3:11—13). Оскільки ізраїльтяни були чужинцями в єгипетському краю, єгиптяни, які відповідали певним вимогам, могли приєднатися до збору Ізраїля (Пв 23:7, 8). Мешканці Ханаану і сусідніх країв відчували благоговіння і страх, коли чули про могутні діла, які Єгова зробив в Єгипті, і це допомогло ізраїльтянам завоювати Обіцяний край (Вх 18:1, 10, 11; Пв 7:17—20; ІсН 2:10, 11; 9:9). Те, що відбулося в Єгипті, століттями залишалося в пам’яті людей (1См 4:7, 8). Протягом усієї своєї історії ізраїльтяни оспівували ці дивовижні події у своїх піснях (Пс 78:43—51; Пс 105 і 106; 136:10—15).

Після завоювання ізраїльтянами Ханаану. Пряма і єдина згадка про ізраїльтян як народ з’являється в єгипетських документах аж у часи правління фараона Мернептаха, сина Рамзеса II (друга половина періоду правління XIX династії). На стелі, присвяченій своїм перемогам, Мернептах вихваляється, що підкорив багато ханаанських міст, а тоді твердить: «Ізраїль спустошений, його насіння більше немає». Хоча його слова, мабуть, були лише пустими хвастощами, вони є доказом того, що в той час ізраїльтяни вже оселилися в Ханаані.

Біблія майже нічого не говорить про стосунки між Ізраїлем і Єгиптом у часи суддів або часи правління Саула і Давида. Єдине, про що вона згадує,— це битва між Давидовим воїном і «величезним єгиптянином» (2См 23:21). Певне уявлення про стосунки між цими двома народами за правління Соломона (1037—998 рр. до н. е.) дає той факт, що Соломон уклав з фараоном шлюбний союз, взявши його доньку за дружину (1Цр 3:1). Коли саме цей фараон (ім’я якого невідоме) захопив Гезер, який він дав своїй дочці як весільний подарунок, або придане, невідомо (1Цр 9:16). Також Соломон мав з Єгиптом торговельні зв’язки. Він купував там коней і колісниці (2Хр 1:16, 17).

Водночас Єгипет був притулком для декого з тих, хто повставав проти царів, які правили в Єрусалимі. Після того як Давид розбив Едом, до Єгипту втік едомлянин Гадад. Хоча він був семітом, фараон з прихильністю поставився до нього і подарував йому землю і дім та забезпечував його харчами. Крім того, фараон дав Гададу за дружину дівчину з царського роду, і Гададів син Генуват жив з фараноновими синами (1Цр 11:14—22). Пізніше Єровоам, який після смерті Соломона мав стати царем північного царства Ізраїля, також знайшов притулок в Єгипті за часу правління Шішака (1Цр 11:40).

Шішак (відомий у єгипетських документах як Шешонк I) заснував XXII (Лівійську) династію фараонів, в часи правління якої столицею стало місто Бубастіс, що в сх. частині Дельти. П’ятого року правління Соломонового сина Реговоама (993 р. до н. е.) Шішак вторгся в Юду з великою кількістю колісниць та могутнім військом вершників і піхотинців, до якого входили лівійці та ефіопи. Він захопив багато міст і навіть загрожував Єрусалиму. Завдяки милосердю Єгови Єрусалим не був зруйнований, але Шішак виніс з нього багато скарбів (1Цр 14:25, 26; 2Хр 12:2—9). На мурі храму в Карнаку можна побачити рельєф, на якому зображено цей військовий похід Шішака, а також подано довгий список захоплених міст Ізраїлю та Юди.

Ефіоп Зерах, який з мільйонним військом ефіопів і лівійців виступив проти юдейського царя Аси (967 р. до н. е.), скоріш за все, також почав свій похід з Єгипту. Його військо, яке вишикувалось у долині Цефата, що на Пд. Зх. від Єрусалима, зазнало повної поразки (2Хр 14:9—13; 16:8).

Упродовж наступних двох століть єгиптяни не нападали на Юду та Ізраїль. Очевидно, в цей період в самому Єгипті було неспокійно, адже кілька династій намагалося правити в ньому одночасно. Тим часом світовою державою стала Ассирія. Останній цар десятиплемінного царства Ізраїля, Гошея (прибл. 758—740 рр. до н. е.), став її васалом. Згодом він вступив у змову з єгипетським царем Со, щоб скинути ярмо ассирійців. Ця спроба була невдалою, і невдовзі Ассирія завоювала Ізраїль (2Цр 17:4).

У той період Єгипет, здається, потрапив під значний вплив Ефіопії (Нубії), і XXV династію фараонів називають Ефіопською. Представник ассирійського царя Сінаххеріба, равшак, сказав жителям Єрусалима, що покладатись на Єгипет — це все одно, що спиратися на «зламану очеретину» (2Цр 18:19—21, 24). Цар Ефіопії Тіргака, який у цей час прийшов у Ханаан (732 р. до н. е.) і тимчасово відвернув на себе увагу ассирійців, зазвичай ототожнюється з ефіопським правителем Єгипту, фараоном Тахаркою (2Цр 19:8—10). Ці події, очевидно, стали сповненням пророцтва Ісаї про те, що «Єгова свистом скличе мух з Єгипту, з далеких рукавів Нілу, а також бджіл з ассирійського краю» (Іс 7:18, 19). Тоді в Юді зіткнулися дві держави, що принесло їй багато бід. Професор Франц Деліч зазначив: «Ці символи також відповідають природним особливостям двох країн. Мухи символізують [болотистий] Єгипет, де рояться хмари комах... а бджоли — гористу і вкриту лісами Ассирію» (Keil C. F., Delitzsch F. Commentary on the Old Testament. 1973. Vol. VII. Isaiah. P. 223).

Виголошуючи присуд Єгипту, Ісая, очевидно, говорив про політичну нестабільність, яка панувала в цій державі у другій половині VIII — першій половині VII ст. до н. е. (Іс 19). Словами «місто піде на місто, і царство — на царство» він описує громадянську війну і розпад країни (Іс 19:2, 13, 14). Сучасні історики знайшли докази того, що в той час у різних частинах країни панували різні династії. Ні так звана мудрість Єгипту, ні його «нікчемні божки і заклиначі» не врятували його від «руки жорстокого пана» (Іс 19:3, 4).

Завоювання Єгипту Ассирією. Ассирійський цар Есар-Хаддон (сучасник юдейського царя Манасії [716—662 рр. до н. е.]) напав на Єгипет, захопив Мемфіс, що в Нижньому Єгипті, і відправив багатьох єгиптян у вигнання. У той час країною, очевидно, все ще правив Тахарка (Тіргака).

Пізніше на Єгипет напав Ашшурбаніпал. Він спустошив і пограбував Фіви (у Біблії Но-Амон), місто у Верхньому Єгипті, де стояли найбагатші храми. Як видно з Біблії, в ці події були також втягнені ефіопи, лівійці на інші африканські народи (На 3:8—10).

Згодом ассирійські гарнізони були виведені з Єгипту, і край почав повертатися до колишнього процвітання й могутності. Коли на Ассирію напали мідійці та вавилоняни, Єгипет, у війську якого служили найманці, був достатньо сильний, щоб прийти на допомогу ассирійському цареві. Тоді назустріч єгипетському війську на чолі з фараоном Нехо (II) вийшов юдейський цар Йосія. Їхні війська зустрілися в Мегіддо. Нехо не хотів воювати з Йосією, але оскільки той не відступав, він завдав поразки юдейському війську, а самого царя вбив (2Цр 23:29; 2Хр 35:20—24). Через три місяці (в 628 р. до н. е.) Нехо скинув з юдейського трону Єгоахаза, сина та наступника Йосії, і забрав його в полон до Єгипту. А на місце Єгоахаза Нехо посадив його брата Еліякима, якому дав ім’я Єгояким (2Цр 23:31—35; 2Хр 36:1—4; пор. Єз 19:1—4). Тепер Юда мусила платити Єгипту данину. Спочатку потрібно було заплатити суму, еквівалент якої становить майже 1 046 000 доларів. Власне тоді пророк Урія спробував сховатися в Єгипті, але йому це не вдалося (Єр 26:21—23).

Підкорений Навуходоносором. Єгипет відновив своє панування в Сирії і Палестині лише на короткий час. Як і передрікав Єремія, Єгипет був приречений випити гірку чашу Божого осуду і зазнати поразки (Єр 25:17—19). Його падіння почалося 625 р. до н. е. під Кархемішем, що біля річки Євфрат, де Навуходоносор, спадкоємець вавилонського престолу, завдав єгипетському війську нищівної поразки. Ці події описані в Єремії 46:2—10, а також в одній з вавилонських хронік.

Сівши на трон, Навуходоносор захопив Сирію та Палестину, і Юда стала васальним царством Вавилону (2Цр 24:1). Єгипет зробив останню спробу зберегти владу в Азії. Єгипетське військо на чолі з фараоном, ім’я якого не згадується в Біблії, на прохання царя Седекії прийшло йому на допомогу, щоб підтримати в бунті проти Вавилону (609—607 рр. до. н. е.). Вавилоняни зняли облогу з Єрусалима, але не на довго. Згодом єгипетське військо було змушене відступити, і Єрусалим знову опинився в руках вавилонян, які його зрештою зруйнували (Єр 37:5—7; Єз 17:15—18).

Попри всі застереження Єремії (Єр 42:7—22) останок юдеїв утік до Єгипту в пошуках притулку і, очевидно, приєднався до юдеїв, які вже там жили (Єр 24:1, 8—10). В Біблії названо декілька міст, в яких вони поселилися. Це Тахпанхес, ймовірно, місто-фортеця в районі Дельти (Єр 43:7—9), Мігдол, а також Ноф, який ототожнюють з Мемфісом, стародавньою столицею, що лежала в Нижньому Єгипті (Єр 44:1; Єз 30:13). Тож «мова Ханаану» (очевидно, єврейська) почала звучати в Єгипті, оскільки нею розмовляли біженці з Юди (Іс 19:18). На жаль, вони й далі поводились нерозумно, поклоняючись ідолам, хоча саме за це Єгова покарав Юду (Єр 44:2—25). Зрештою, коли Навуходоносор виступив проти Єгипту і завоював його, на них сповнилось пророцтво Єгови (Єр 43:8—13; 46:13—26).

В одному вавилонському тексті, датованому 37-м роком правління Навуходоносора (588 р. до н. е.), згадується похід на Єгипет. Невідомо, чи в ньому йдеться про завоювання Єгипту, чи про подальші військові дії в цій країні. У всякому разі, Навуходоносор отримав багатства Єгипту як нагороду за те, що його військо виконало вирок Єгови над Тиром — ворогом Божого народу (Єз 29:18—20; 30:10—12).

В Єзекіїля 29:1—16 передрікалося, що єгипетський край лежатиме спустошений упродовж 40 років. Можливо, це сталося після його завоювання Навуходоносором. Хоча існує думка, що під правлінням фараона Амасіса (Яхмоса) II, який був наступником Хофри, єгипетський край процвітав протягом більш ніж 40 років, вона ґрунтується в основному на свідченнях Геродота, який відвідав Єгипет через 100 з лишком років. В одній енциклопедії про свідчення Геродота, які стосуються того часу (Саїського періоду), сказано: «Якщо порівняти слова Геродота зі скупою інформацією з історичних знахідок, то стає очевидно, що вони не зовсім достовірні» (Encyclopædia Britannica. 1959. Vol. 8. P. 62). У праці відомого біблеїста Ф. Кука зазначається, що Геродот навіть не згадав про завоювання Єгипту Навуходоносором. Далі там сказано: «Геродот точно передавав усе, що він особисто чув і бачив у Єгипті, але загальновідомо, що, описуючи минуле цієї країни, він сліпо покладався на інформацію, отриману від єгипетських жерців... Розповідь [Геродота] про Апрія [Хофру] і Амасіса настільки непослідовна і неправдоподібна, що є всі підстави сумніватися в її історичності. Немає нічого дивного в тому, що жерці намагалися приховати принизливий факт з історії їхньої країни — те, що вона потрапила в ярмо іншої держави» (Cook F. C. The Bible Commentary. P.132. Note B). Тому, хоча світська історія не надає достатньо доказів того, що пророцтво про спустошення Єгипту сповнилось, ми можемо бути впевнені в точності записаного в Біблії.

Під перським пануванням. Пізніше Єгипет підтримав Вавилон у боротьбі з Мідо-Персією, могутність якої почала зростати. Але в 525 р. до н. е. він уже був завойований Камбізом II, сином Кіра Великого, і опинився під владою Персії (Іс 43:3). Тоді багато юдеїв, безсумнівно, повернулися у свій рідний край (Іс 11:11—16; Ос 11:11; Зх 10:10, 11), але дехто з них залишився в Єгипті. Наприклад, юдейська колонія існувала на Елефантині (єгип. Йеб), острові Нілу, що лежить біля міста Асуан, приблизно за 690 км на Пд. від Каїра. Про життя в цій колонії у V ст. до н. е. (приблизно на цей час припадає діяльність Ездри і Неемії в Єрусалимі) можна довідатись зі знайдених свого часу папірусів. Ці документи, написані арамейською, містять імена Санваллата з Самарії (Не 4:1, 2) і первосвященика Йоханана (Не 12:22). Особливо цікавим є офіційний наказ, виданий під час правління Дарія II (423—405 рр. до н. е.), згідно з яким мешканці цієї колонії мали святкувати «Свято прісного хліба» (Вх 12:17; 13:3, 6, 7). Гідним уваги також є часте вживання імені Йагу, форми імені Єгова (або Ягве; пор. Іс 19:18), хоча існує багато доказів того, що поклоніння язичницьким богам теж було поширене.

Під пануванням Греції і Риму. Єгипет перебував під правлінням Персії до 332 р. до н. е., коли його завоював Александр Македонський. Це звільнило країну від перського ярма, але назавжди поклало край правлінню фараонів з місцевих династій. Могутній Єгипет справді став «незначним царством» (Єз 29:14, 15).

За часу Александра Македонського було засновано місто Александрію. Після його смерті країною почала правити династія Птолемеїв. У 312 р. до н. е. Птолемей I захопив Єрусалим, і відтоді аж до 198 р. до н. е. Юда була провінцією Єгипту, яким правили Птолемеї. Тоді,— після довгої боротьби з імперією Селевкідів, які панували в Сирії,— Єгипет зрештою втратив контроль над Палестиною. Це сталося, коли сирійський цар Антіох III розбив військо Птолемея V. З того часу в Єгипті все більше і більше почав відчуватися вплив Риму. В 31 р. до н. е. у вирішальній битві біля мису Акцій Клеопатра залишила флот свого римського коханця Марка Антонія, і його розбив Октавій, онук сестри Юлія Цезаря. У 30 р. до н. е. Октавій завоював Єгипет, і він став римською провінцією. Саме в цю римську провінцію втекли Йосип і Марія з маленьким Ісусом, якого хотів убити цар Ірод. Після смерті Ірода вони повернулись, і так сповнилися слова Єгови, сказані через Осію: «З Єгипту покликав я сина свого» (Мт 2:13—15; Ос 11:1; пор. Вх 4:22, 23).

Єгипетський заколотник, за якого прийняв Павла римський воєначальник в Єрусалимі, можливо, був тим самим єгиптянином, про якого згадував Йосиф Флавій (Иудейская война. II. 13. 3—5). Згідно зі словами Флавія, його заколот стався за часів імператора Нерона і юдейського намісника Фелікса, що узгоджується з фактами, описаними в Дії 21:37—39; 23:23, 24.

Коли в 70 р. н. е. Єрусалим було вдруге знищено, цього разу римлянами, і багато євреїв опинилися в рабстві в Єгипті, ще раз сповнилися слова з Повторення Закону 28:68 (Иудейская война. VI. 9. 2).

Пророче та символічне значення. В Біблії Єгипет часто згадується в судових вироках, записаних символічною мовою (Єз 29:1—7; 32:1—32). Оскільки в очах ізраїльтян Єгипет мав військову силу і був для них жаданим союзником, на якого вони покладалися більше, ніж на Єгову, надія на допомогу Єгипту стала символом надії на людей (Іс 31:1—3). Але в Ісаї 30:1—7 Єгова дав Єгипту ім’я «Рахав — той, що не зрушиться з місця» і цим виявив, що Єгипет тільки здається сильним. (Пор. Пс 87:4; Іс 51:9, 10.) Однак попри численні слова осуду Єгова пообіцяв, що багато людей з «Єгипту» пізнають його і він скаже про них: «Хай буде благословенний мій народ, Єгипет» (Іс 19:19—25; 45:14).

В Біблії Єгипет згадується як частина володінь символічного «південного царя» (Дн 11:5, 8, 42, 43). В Об’явлення 11:8 невірний Єрусалим, в якому стратили на стовпі Господа Ісуса Христа, «символічно називається» Єгипет. Ця назва є відповідною, адже в невірному Єрусалимі євреї перебували в духовному рабстві. Також в Єгипті були вперше принесені пасхальні жертви, а в Єрусалимі був убитий Ісус Христос, символічне пасхальне ягня (Ів 1:29, 36; 1Кр 5:7; 1Пт 1:19).

Цінні папіруси. Завдяки надзвичайно сухому ґрунту в Єгипті збереглися папірусні рукописи, які б зіпсувалися в більш вологих умовах. З другої половини XIX ст. там було знайдено багато папірусів, у тому числі значну кількість біблійних, наприклад тих, які увійшли в колекцію Честера Бітті. Вони є безцінною ланкою між оригінальними текстами Священних Писань і пізнішими пергаментними копіями.