(озн. «володіння подвійним миром [підвалина подвійного миру]»).

З 1070 року до н. е. це місто було столицею стародавнього Ізраїлю. Після того як у 997 р. до н. е. ізраїльський народ розділився на два царства, Єрусалим став столицею лише південного царства Юди. В Біблії міститься понад 800 згадок про Єрусалим.

Назва. Вперше місто згадується за назвою «Салим» (Бт 14:18). Хоча дехто пов’язує значення назви «Єрусалим» з іменем західносемітського бога Шаліма, зі слів апостола Павла видно, що друга частина назви насправді означає «мир» (Єв 7:2). Єврейське написання цієї частини назви вказує на форму двоїни, а отже, на «подвійний мир». В аккадських (ассиро-вавилонських) текстах місто називається Урусалім (або Урсалімму), тому деякі вчені вважають, що його назва означає «місто миру». Однак єврейська форма, якій слід віддати перевагу, очевидно, означає «володіння подвійним миром [підвалина подвійного миру]».

У Біблії це місто названо по-різному. Один з псалмоспівців використав його давню назву «Салим» (Пс 76:2). В інших місцях воно згадується як «місто Єгови» (Іс 60:14), «місто Величного Царя» (Пс 48:2; пор. Мт 5:35), «Місто праведності» і «Столиця вірна» (Іс 1:26), «Сіон» (Іс 33:20) і «святе місто» (Не 11:1; Іс 48:2; 52:1; Мт 4:5). В арабській мові все ще використовується назва «Ель-Кудс», що означає «святе місто». А на сучасних картах Ізраїлю воно позначено як Єрушалаїм.

Положення. Єрусалим лежав на значній відстані від головних міжнародних торговельних шляхів, на краю засушливої Юдейської пустелі, і мав обмежені водні ресурси. Все ж неподалік від нього перетиналися два внутрішні торговельні шляхи. Один проходив з Пн. на Пд. по плоскогір’ю, що становило своєрідний хребет стародавньої Палестини, і з’єднував між собою такі міста, як Дотан, Сихем, Бетель, Віфлеєм, Хеврон і Беер-Шева. Другий шлях пролягав зі Сх. на Зх. Він починався в Раббі (сучасний Амман), перетинав річкові долини, вів до Йордану, далі здіймався вгору крутими юдейськими узгір’ями, а тоді спускався по зх. схилах до середземноморського узбережжя і закінчувався в портовому місті Йоппія. Крім того, Єрусалим лежав у центрі всього Обіцяного краю і тому був відповідним місцем для адміністративного центру стародавнього Ізраїлю.

Єрусалим розташований на одному з узвиш центрального гірського хребта приблизно за 55 км на Сх. від Середземного моря і трохи більше ніж за 25 км на Зх. від пн. узбережжя Мертвого моря. (Пор. Пс 125:2.) Він лежить на висоті близько 750 м над рівнем моря — вище за більшість столиць давнини. У Біблії він названий «прекрасним узвишшям», і, щоб дістатися до нього з прибережних рівнин, подорожні мали піднятися на значну висоту (Пс 48:2; 122:3, 4). Клімат у тій місцевості приємний, але ночі прохолодні. Середня річна температура становить 17°C, а середня річна кількість опадів дорівнює 630 мм. Дощі зазвичай випадають з листопада по квітень.

Хоча Єрусалим лежить досить високо, він не здіймається над поблизькими узгір’ями. Тому мандрівник має підійти до міста зовсім близько, щоб побачити його у всій красі. На Сх. від Єрусалима височіє Оливкова гора (бл. 800 м), а на Пн. від нього — гора Скопус (бл. 820 м). На Пд. і Зх. місто оточують узвишшя висотою до 835 м. Знаючи це, можна уявити, як на їхньому тлі виглядала Храмова гора (бл. 740 м).

Під час війни таке положення міста могло здаватися дуже невигідним. Однак цей недолік компенсувався тим, що з трьох боків воно було оточене долинами з крутими, обривистими схилами: на Сх. лежала річкова долина Кедрон, а на Пд. і Зх. — долина Гіннома. Центральна долина, яку Йосиф Флавій, очевидно, називав долиною Тиропеон (або «долиною сироварів»), розділяла місто на сх. пагорб і зх. пагорб (Иудейская война. V. 4. 1). У наші дні ця долина вже не така глибока, але щоб дістатися з однієї частини міста в другу, відвідувач усе ще мусить спочатку спуститися з одного крутого пагорба, а тоді піднятися на інший. Існують докази, що, окрім центральної долини, яка простягалася з Пн. на Пд, існували дві менші долини, які простягалися зі Сх. на Зх., і одна з них розділяла сх. пагорб, а інша — зх. пагорб.

Схоже, що круті схили долин і мури міста завжди становили єдину систему захисту. Лише з Пн. Єрусалим не мав природного бар’єру, тому мури з цього боку були особливо міцними. Коли в 70 р. н. е. полководець Тит напав на місто, він, за словами Йосифа Флавія, мусив подолати три ряди мурів, які захищали його з Пн.

Водні запаси. Під час облоги мешканці Єрусалима зазвичай потерпали через брак харчів, але особливих проблем з водою в них, очевидно, не було. Попри те що поблизу розкинулась посушлива Юдейська пустеля, місто мало постійний доступ до свіжої води; крім того, достатньо водних запасів було всередині міських мурів.

Неподалік Єрусалима розташовувався колодязь Ен-Рогель і протікало джерело Гіхон. Колодязь був трохи південніше від місця, де перетинались долина Кедрон і долина Гіннома. Він був цінним джерелом води, але під час ворожого нападу або облоги мешканці міста не могли до нього дістатися. Джерело Гіхон протікало на Зх. долини Кедрон, поруч з тією частиною Єрусалима, яку стали називати Давидовим містом. Воно текло за мурами, однак містилося достатньо близько, щоб до нього можна було прокласти тунель, з’єднаний з шахтою. Завдяки цьому жителі могли черпати воду, не виходячи за межі захисних мурів. Згідно з археологічними даними, тунель і шахту викопали ще на ранньому етапі історії Єрусалима. Розкопки, які проводились у 1961—1962 рр., виявили міцний стародавній мур, що розміщувався нижче по схилу від входу в тунель, а отже, вхід у нього був у межах міста. Вважається, що це був мур стародавнього міста євусеян.

Протягом років від джерела Гіхон були прокладені інші тунелі й канали. Один з них починався біля входу в печеру, з якої воно витікало. Він спускався в долину, оминав пд.-сх. пагорб і вів до ставка, що лежав на перетині долини Гіннома з центральною долиною Тиропеон. Археологічні знахідки свідчать про те, що це був своєрідний рів, прикритий плоским камінням, який у деяких місцях переходив у тунель, прокладений у пагорбі. В певних місцях рів не був прикритий, завдяки чому з нього можна було черпати воду для зрошення терас у долині. Нахил цього каналу становив приблизно 4—5 мм на кожен метр, тому вода текла повільно, що нагадує слова про «спокійні води Шилоаху» (Іс 8:6). Існує думка, що цей незахищений канал побудували за часів правління Соломона, коли процвітали мир і безпека.

Мешканці Єрусалима брали воду не лише з джерел, але й з підземних цистерн, які, очевидно, розміщувалися під житловими будинками та іншими будівлями. В них накопичувалася дощова вода, яка стікала з дахів. Ця вода була чистою і прохолодною. Здається, особливо великими були цистерни на території храму. Археологи стверджують, що виявили місцезнаходження 37 цистерн загальним об’ємом 38 000 м³. За деякими підрахунками, лише одна з них могла вмістити 7600 м³ води.

Щоб забезпечувати Єрусалим водою, протягом століть були побудовані кілька акведуків, або водопроводів. Згідно з традицією, Соломон спорудив водопровід, по якому вода від «ставків Соломона» (трьох резервуарів на Пд. Зх. від Віфлеєма) постачалася на територію Єрусалимського храму. В Екклезіаста 2:6 сказано, що Соломон «поробив ставки, щоб зрошувати пишні дерева в гаю». Цілком можливо, що такий масштабний проект, як будівництво ставків, включав в себе спорудження водопроводу до Єрусалима, адже після запровадження служіння в храмі потреба у воді значно зросла. Однак доказів, які б підтверджували цю традицію, немає. Залишки кількох акведуків збереглися до наших днів. Одним з них вода постачалася з джерел у Ваді-ель-Арруб, що за 20 км на Пд. Зх. від Єрусалима, до ставків Соломона. Можливо, це саме той акведук, який, за словами Йосифа Флавія, був побудований Понтієм Пилатом за гроші з храмової скарбниці (Иудейские древности. XVIII. 3. 2; Иудейская война. II. 9. 4). Зі ставків Соломона до Єрусалима вода постачалася ще двома акведуками. Нижній, більш старий, можливо, спорудили за часів Ірода або Хасмонеїв. Цей акведук проходив нижче Віфлеєма і вів до Храмової гори по арці Вільсона.

Археологічні дослідження. Попри велику кількість досліджень і розкопок існує небагато достовірних відомостей про Єрусалим біблійних часів. Науковцям перешкоджає чимало різних факторів. Протягом двох останніх тисячоліть Єрусалим майже постійно був заселеним, тому мало де можна було проводити розкопки. Крім того, місто кілька разів було зруйноване, а нове місто відбудовували на руїнах, часто використовуючи те, що залишилося від попереднього. У деяких місцях товщина шару руїн і уламків становить близько 30 м, через що важко встановити межі стародавнього міста і правильно ототожнити знахідки. Археологи розкопали частини мурів, ставки, водні тунелі, стародавні гробниці, але виявили зовсім мало писемних знахідок. Найбільші археологічні відкриття були зроблені в районі пд.-сх. пагорба, який тепер лежить за мурами міста.

Тому основними джерелами інформації про стародавнє місто залишається Біблія і праці юдейського історика Йосифа Флавія, в яких він описує Єрусалим I ст. н. е.

Рання історія. Перша історична згадка про місто припадає на період між 1943 і 1933 рр. до н. е., коли Авраам зустрівся з Мелхиседеком — «царем Салима» і «священиком Всевишнього Бога» (Бт 14:17—20). Однак хто заклав місто і ким були його мешканці, залишається таємницею, подібно як і походження Мелхиседека. (Пор. Єв 7:1—3.)

Очевидно, неподалік Єрусалима сталася ще одна подія в житті Авраама. Бог наказав йому принести в жертву свого сина Ісака на горі «в краю Морія». Пізніше на «горі Морія» — там, де колись був тік,— Соломон побудував храм (Бт 22:2; 2Хр 3:1). Тож Біблія, очевидно, пов’язує місце, де Авраам збирався принести жертву, з гористою місцевістю довкола Єрусалима. (Див. МОРІЯ.) Точно не відомо, чи Мелхиседек тоді ще жив, але мешканці Салима, скоріш за все, залишалися приязними до Авраама.

Амарнський архів — збірка листів, які писали ханаанські царі єгипетським фараонам, містить сім листів від царя, або правителя, Єрусалима (Урусаліма). Ці листи були написані до того, як ізраїльтяни завоювали Ханаан, що сталося приблизно через 465 років після зустрічі Авраама з Мелхиседеком. Тож десь у цей період Єрусалим заселили ханаанці-хаміти, і місто опинилося під владою Єгипту, яким теж правили хаміти.

У біблійній розповіді про блискавичне завоювання Ханаану Ісусом Навином серед царів-союзників, які хотіли напасти на Гівон, згадується Адоні-Цедек, цар Єрусалима. Його ім’я (озн. «[мій] Господь — праведність») дуже схоже на ім’я царя Мелхиседека (озн. «цар праведності»). Але Адоні-Цедек не поклонявся Всевишньому Богові Єгові (ІсН 10:1—5, 23, 26; 12:7, 8, 10).

Під час поділу землі між племенами Єрусалим опинився на межі наділів Юди і Веніямина, оскільки кордон проходив через долину Гіннома. Тому принаймні частина території, яка пізніше стала називатися «Давидовим містом» і яка лежала на узгір’ях між долинами Кедрон і Тиропеон, належала племені Веніямина. Однак довкола тогочасного Єрусалима, очевидно, розкинулись поселення, і деякі з них, можливо, опинилися в межах наділу Юди, що лежав на Зх. і Пд. від долини Гіннома. В Суддів 1:8 сказано, що Єрусалим захопило плем’я Юди. Але в місті, очевидно, залишилось багато євусеян або ж вони повернулися, коли війська Юди просунулись далі. Пізніше вони створили ядро опору, якого не могли здолати ні Юда, ні Веніямин. Тому сказано, що євусеяни і далі жили в Єрусалимі з племенами Юди та Веніямина (ІсН 15:63; Сд 1:21). Так тривало майже чотири століття, тож місто іноді називали «Євусом» або «містом чужинців» (Сд 19:10—12; 1Хр 11:4, 5).

В часи об’єднаного царства. Цар Саул правив з Гіви, що була на території Веніяминового наділу. Давид же перші сім з половиною років царював у Хевроні (місті в Юді, що приблизно за 30 км на Пд. Зх. від Єрусалима), а тоді вирішив перенести столицю в Єрусалим (2См 5:5). Він діяв згідно з Божим керівництвом (2Хр 6:4—6), оскільки ще за кілька століть до того Єгова сказав, що вибере місце «для свого імені» (Пв 12:5; 26:2; пор. 2Хр 7:12).

Схоже, в цей час місто євусеян лежало на пд. краю сх. узгір’я. Вони були впевнені, що їхнє місто-фортецю неможливо захопити, оскільки з трьох сторін його захищали стрімкі урвища, а на Пн. воно, ймовірно, мало міцні укріплення. Всі знали, що це місто є неприступною твердинею (1Хр 11:7). Тому, насміхаючись з Давида, євусеяни казали, що «навіть сліпий і кульгавий» зможе відбити його напад. Усе ж Давид захопив Єрусалим. Це сталося завдяки Йоаву, який пробрався в місто, очевидно, «через водний тунель» (2См 5:6—9; 1Хр 11:4—8). Дослідники не до кінця впевнені в значенні єврейського слова, вжитого в цій розповіді, але загалом погоджуються, що мова йде про «водний тунель» («водопровід», Хом.; «канал», Ог.) або щось подібне. Біблія не говорить, як саме вдалося захопити місто. Відколи було знайдено тунель і шахту, що ведуть до джерела Гіхон, прийнято вважати, що Йоав разом з воїнами піднявся цією вертикальною шахтою, далі пройшов похилим тунелем і несподівано вдерся в місто (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 951). Так чи інакше, воно було захоплене, і в 1070 р. до н. е. Давид зробив його своєю столицею. Після цього твердиню євусеян стали називати «Давидовим містом», а також «Сіоном» (2См 5:7).

Давид почав розбудовувати місто й, очевидно, зміцнив його оборонні споруди (2См 5:9—11; 1Хр 11:8). «Пагорб» (євр. гамМілло́), який згадується в контексті цього проекту (2См 5:9) та в пізніших розповідях (1Цр 9:15, 24; 11:27), був у ті часи якимось добре відомим географічним об’єктом або спорудою. Але сьогодні неможливо встановити, що саме це було. Коли пізніше Давид переніс священний «ковчег Єгови» з дому Овед-Едома в Єрусалим, місто стало релігійним і адміністративним центром Ізраїлю (2См 6:11, 12, 17; див. ДАВИДОВЕ МІСТО; ПАГОРБ; ПОХОВАННЯ, МІСЦЕ ДЛЯ ПОХОВАННЯ).

У Біблії ніде не сказано, що під час правління Давида вороги нападали на Єрусалим, оскільки він сам атакував їх. (Пор. 2См 5:17—25; 8:1—14; 11:1.) Все ж одного разу Давид вирішив відступити і залишити місто. Це сталося тоді, коли до нього наближалися повстанці на чолі з його сином Авесаломом. Можливо, цар відступив, щоб уникнути кровопролиття в місті, де перебувало ім’я Єгови (2См 15:13—17). У будь-якому разі так виконалося пророцтво, виголошене Натаном (2См 12:11; 16:15—23). Коли священики, які супроводжували Давида, хотіли забрати з собою ковчег угоди, цар не дозволив цього і наказав повернути його в Єрусалим, вибране Богом місто (2См 15:23—29). Розповідь про Давидову втечу, записана в 15-му розділі 2 Самуїла, допомагає уявити, як виглядала місцевість на Сх. від міста.

Під кінець свого правління Давид почав заготовляти будівельні матеріали для спорудження храму (1Хр 22:1, 2; пор. 1Цр 6:7). Можливо, тесане каміння привозили з поблизьких каменоломень, оскільки Єрусалим стоїть на скелях. Гірська порода в цій місцевості добре піддається обробці, а витесане з неї каміння під впливом зовнішніх факторів стає твердим та гарним. Існують докази, що неподалік Дамаської брами була стародавня каменоломня, в якій добували величезну кількість каміння.

Подробиці про географічні особливості сх. і пд. околиць Єрусалима містяться в розповіді про те, як Соломон був помазаний на царя Ізраїля. За наказом старенького царя Давида ця урочистість відбувалася коло джерела Гіхон. У той час інший син Давида, Адонія, який задумав захопити царську владу, перебував біля джерела Ен-Рогель. Відстань між двома джерелами була досить незначною (прибл. 700 м), тож Адонія і його спільники почули звук рогу і радісні вигуки, які долинали від Гіхону (1Цр 1:5—9, 32—41).

За часу свого правління Соломон розпочав у Єрусалимі велике будівництво (а, можливо, й реконструкцію) і розширив його межі (1Цр 3:1; 9:15—19, 24; 11:27; пор. Ек 2:3—6, 9). Храм та його подвір’я — найграндіозніший будівельний проект Соломона — був споруджений на горі Морія, що належала до сх. узгір’їв і розташовувалась на Пн. від Давидового міста. Очевидно, на цьому місці сьогодні стоїть Купол Скелі (2Хр 3:1; 1Цр 6:37, 38; 7:12). Неподалік Соломон звів свій дім, тобто палац, Дім з ліванського лісу, Колонну галерею і Тронний зал, в якому він судив (1Цр 7:1—8). Цей комплекс, імовірно, розташовувався на Пд. від храму, на пологому схилі, що тягнувся в напрямку Давидового міста (КАРТА, т. 1, с. 752; ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 1, с. 748).

Розділене царство (997—607 рр. до н. е.). Після повстання Єровоама Ізраїль розпався на два царства. Єрусалим став столицею лише двох племен, Веніямина і Юди, над якими правив Соломонів син Реговоам. У місті, де перебувало ім’я Єгови, оселилися левіти і священики, що зміцнило владу Реговоама (2Хр 11:1—17). Тепер Єрусалим уже не був географічним центром царства. Він лежав усього за кілька кілометрів від кордону з ворожим північним десятиплемінним царством. Приблизно через п’ять років після смерті Соломона на місто вперше напали вороги. Єгипетський цар Шішак атакував царство Юди, очевидно вважаючи, що після розділення воно стало слабким. Оскільки ізраїльтяни були невірні Єгові, він дозволив ворогам увійти в Єрусалим і винести скарби з храму та інші цінні речі. Але завдяки тому, що народ покаявся, Єгова захистив місто від повного знищення (1Цр 14:25, 26; 2Хр 12:2—12).

Під час правління вірного царя Аси цар північного царства Бааша спробував заблокувати пн. кордон Юди. Він хотів відрізати доступ до Єрусалима, можливо, щоб його піддані не перейшли на бік юдейського царя. Проте його плани провалилися (1Цр 15:17—22). Завдяки тому що син Аси, Йосафат, підтримував чисте поклоніння, Єрусалим далі мав захист Єгови і життя його мешканців значно поліпшилось. У місті, окрім усього іншого, було удосконалено судову систему (2Хр 19:8—11; 20:1, 22, 23, 27—30).

Протягом усього часу, поки Єрусалим був столицею Юдейського царства, історія повторювалась. Коли в місті процвітало чисте поклоніння, Єгова благословляв і захищав його, а коли в ньому ширилось відступництво, воно потопало в проблемах і ставало легкою здобиччю для ворогів. За правління невірного царя Єгорама (913 — бл. 907 рр. до н. е.), Йосафататового сина, місто вдруге постраждало від ворожого нападу. Міцні захисні мури не перешкодили об’єднаним військам філістимлян і арабів вторгнутися в Єрусалим і пограбувати його (2Хр 21:12—17). В наступному столітті через відступництво царя Єгоаша Юду та Єрусалим захопили сирійці (2Хр 24:20—25). У часи невірного царя Амації на Юду напали війська північного царства Ізраїля. Вони зруйнували частину стратегічно важливого пн. муру, зробивши пролом завдовжки 178 м між Наріжною брамою, що в пн.-зх. куті муру, і Єфремовою брамою, що на Сх. від Наріжної брами (2Хр 25:22—24). Можливо, на той час межі міста розширилися і воно зайняло частину зх. узгір’їв, що на протилежному боці центральної долини.

Цар Уззія (829—778 рр. до н. е.) значно зміцнив оборонні споруди міста, побудувавши башти біля Наріжної брами (на Пн. Зх.), біля Долинної брами (в пд.-зх. куті муру) і біля Підпори («на розі», Хом.; «на углі», Кул.), що була, очевидно, частиною сх. муру і розташовувалась неподалік від царського палацу Давида або Соломона (2Хр 26:9; Не 3:24, 25). На баштах і кутах муру Уззія поставив «військові машини», можливо катапульти, з яких метали велике каміння і стріли (2Хр 26:14, 15). Його син Йотам теж проводив будівельні роботи (2Хр 27:3, 4).

Вірний цар Єзекія, що правив після свого батька, відступника Ахаза, очистив і відремонтував храм. Він також організував велике святкування Пасхи, на яке до Єрусалима зійшлися поклонники Єгови не лише з південного, а й з північного царства (2Хр 29:1—5, 18, 19; 30:1, 10—26). Однак невдовзі після відновлення чистого поклоніння на Єрусалим напали язичники, що насміхалися з правдивого Бога, ім’я якого перебувало в цьому місті. У 732 р. до н. е., через вісім років після завоювання ассирійцями північного царства Ізраїля, ассирійський цар Сінаххеріб пронісся через Палестину, захоплюючи місто за містом. Частину своїх військ цар відправив до Єрусалима, щоб залякати його мешканців (2Хр 32:1, 9). Єзекія підготував місто до облоги. Він засипав водні джерела за межами міста, щоб вороги їх не побачили, а також відбудував і зміцнив захисні мури (2Хр 32:2—5, 27—30). Здається, що водогін, по якому до міста текла вода з джерела Гіхон, тоді вже існував, оскільки, скоріш за все, він був споруджений у мирний час (2Цр 20:20; 2Хр 32:30). Якщо, як прийнято вважати, цей водогін включав в себе тунель, що був прорубаний у схилі долини Кедрон і тягнувся до купальні Сілоам в долині Тиропеон, то його неможливо було спорудити за кілька днів. (Див. АРХЕОЛОГІЯ, Палестина і Сирія; ГІХОН № 2.) Так чи інакше, безпека міста залежала не від його захисних споруд або запасів їжі та води, а від захисту Бога Єгови, який сказав: «Я оборонятиму це місто і врятую його заради себе і заради мого слуги, Давида» (2Цр 19:32—34). Після того як ангел знищив 185 000 ассирійських воїнів, Сінаххеріб поспішно вернувся до Ассирії (2Цр 19:35, 36). Ассирійські літописи, які описують цей похід, містять хвалькуваті слова Сінаххеріба про те, що він замкнув Єзекію в Єрусалимі, «як птаха в клітці», але в них не згадується про завоювання міста. (Див. СІНАХХЕРІБ.)

Під час свого правління цар Манасія (716—662 рр. до н. е.) продовжив будівництво муру вздовж долини Кедрон. За його днів народ ще більше відступив від правдивого поклоніння (2Хр 33:1—9, 14). Його внукові Йосії вдалося на якийсь час призупинити цей духовний занепад. Він зробив долину Гіннома, в якій ідолопоклонники проводили свої жахливі ритуали, непридатною для поклоніння. Скоріш за все, її перетворили на міський смітник (2Цр 23:10; 2Хр 33:6). Очевидно, в цю долину можна було потрапити через браму Попелищ (Не 3:13, 14; див. ГЕЄНА; ГІННОМА, ДОЛИНА). Часів Йосії стосується перша згадка про «нову частину міста» (2Цр 22:14; 2Хр 34:22). Загальноприйнято, що мова йде про частину міста, яка лежала на Зх. або Пн. Зх. від храму (Сф 1:10).

Після смерті Йосії ситуація в Єрусалимі різко погіршилась, оскільки наступні чотири царі, які правили в ньому, були невірними. Восьмого року царювання Єгоякима Юда опинилася під владою Вавилону і стала васальним царством. Через три роки Єгояким збунтувався, тож вавилоняни взяли Єрусалим в облогу і захопили його. Вони пограбували місто, а Єгояхіна, який тоді був царем, і деяких мешканців забрали в полон (2Цр 24:1—16; 2Хр 36:5—10). Замість нього Навуходоносор зробив царем Седекію, який згодом спробував скинути з себе вавилонське ярмо. Тому дев’ятого року його правління (609 р. до н. е.) Єрусалим знову потрапив в облогу (2Цр 24:17—20; 25:1; 2Хр 36:11—14). На допомогу Єрусалиму вирушило єгипетське військо, тож вавилоняни на якийсь час відступили від міста (Єр 37:5—10). Як Єгова й передрік через Єремію, вавилоняни повернулися і відновили облогу (Єр 34:1, 21, 22; 52:5—11). Під час цієї облоги Єремія перебував у в’язниці «на Подвір’ї вартових» (Єр 32:2; 38:28), що коло «Царського дому» (Не 3:25). Зрештою, 11-го року царювання Седекії, через 18 місяців облоги, що принесла з собою голод, хвороби і смерть, вавилоняни проломили мури міста і захопили його (2Цр 25:2—4; Єр 39:1—3).

Спустошення та відновлення. Єрусалимські мури були проламані 9 таммуза 607 р. до н. е. Через місяць, 10 ава, до Єрусалима прибув Невузарадан, якого Навуходоносор послав знищити завойоване місто. Він спалив його храм та інші будівлі і зруйнував мури. Вавилоняни пограбували місто й забрали всі його скарби, а царя та більшість мешканців відвели в неволю (2Цр 25:7—17; 2Хр 36:17—20; Єр 52:12—20; ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 326).

За словами археолога Клода Кондера, «історія міста від його зруйнування і аж до часів Кіра залишається білою плямою». Це можна сказати не лише про Єрусалим, але й про ціле царство Юди. На відміну від ассирійців, вавилоняни не заселяли завойованих територій іншими народами. Тож, як і було передречено, в краю розпочався 70-річний період спустошення (Єр 25:11; 2Хр 36:21).

У 538 р. до н. е., «у перший рік панування перського царя Кіра» (очевидно, над Вавилоном), вийшов царський указ, згідно з яким поневолені юдеї могли повернутися «в Єрусалим, що в Юді, і відбуд[увати] дім Єгови, Бога Ізраїля» (Езд 1:1—4). Тож у довгу подорож до Єрусалима вирушило 42 360 юдеїв, разом з якими пішли раби і співаки. Вони несли з собою скарби, які вавилоняни забрали з єрусалимського храму. Юдеї прибули на місце в 537 р. до н. е. ще до Свята наметів, що відзначалося в місяці тішрі (вересень—жовтень) (Езд 2:64, 65; 3:1—4). Під керівництвом намісника Зоровавеля розпочалась відбудова храму, яка попри численні перешкоди і знеохочення деяких ізраїльтян була завершена в березні 515 р. до н. е. У 468 р. до н. е. з дозволу царя Артаксеркса (Довгорукого) разом зі священиком і переписувачем Ездрою на батьківщину повернулося більше ізраїльтян, які теж принесли з собою скарби для «оздоблення дому Єгови в Єрусалимі» (Езд 7:27). Вартість цих скарбів, очевидно, становила понад 43 000 000 дол. (Езд 8:25—27).

Хоча після того, як Вавилон захопив Єрусалим, минуло приблизно півтора століття, мури і брами міста далі лежали зруйновані. Неемія отримав дозвіл царя Артаксеркса піти до Єрусалима і виправити ситуацію (Не 2:1—8). Розповідь про те, як Неемія вночі оглядав залишки мурів і як розподілив будівельні роботи між різними родинами, є головним джерелом інформації про план міста тих часів, особливо про розташування брам (Не 2:11—15; 3:1—32; див. БРАМИ). З початком цієї відбудови, про котру пророкував Даниїл, розпочався відлік 70 пророчих «тижнів», що були пов’язані з приходом Месії (Дн 9:24—27). У 455 р. до н. е., всього за 52 дні, ізраїльтянам, не дивлячись на протидію ворогів, вдалося відбудувати весь мур і його брами (Не 4:1—23; 6:15; 7:1; див. СІМДЕСЯТ ТИЖНІВ, «Час, коли вийде наказ»).

Місто Єрусалим «було велике й просторе, а людей у ньому — мало» (Не 7:4). Тому після читання Закону і святкування, яке відбувалося «на міській площі перед Водною брамою», що в сх. частині міста (Не 3:26; 8:1—18), вирішили збільшити кількість мешканців Єрусалима, переселивши туди кожного десятого ізраїльтянина. Вибір робили за жеребком, але, очевидно, дехто переселився добровільно (Не 11:1, 2). Окрім того, було вжито заходів для духовного очищення народу, які допомогли мешканцям міста міцно триматися чистого поклоніння (Не 12:47—13:3). Неемія був намісником принаймні 12 років, і в той період він на якийсь час повертався до перського царя. Коли він знову прибув до Єрусалима, то побачив, що народ і далі потребує духовного очищення (Не 13:4—31). Описом того, з якою ревністю Неемія викорінював відступництво, закінчується написання Єврейських Писань (після 443 р. до н. е.).

Період панування греків та Маккавеїв. Коли в 332 р. до н. е. Александр Македонський зі своїм військом прибув в Юдею, на зміну мідо-перському пануванню прийшло грецьке. Грецькі історики не згадують про те, що Александр входив в Єрусалим. Усе ж місто перейшло під владу Греції. Тому логічно припустити, що Александр побував у ньому. Історик першого століття Йосиф Флавій розповідає про юдейську традицію, згідно з якою назустріч Александру, що наблизився до міста, вийшов первосвященик і показав натхнені Богом пророцтва Даниїла про блискавичні завоювання Греції (Иудейские древности. XI. 8. 4, 5; Дн 8:5—7, 20, 21). Так чи інакше, Єрусалим, схоже, не постраждав під час зміни влади.

Після смерті Александра Македонського Єрусалим і Юдея опинилися під владою династії Птолемеїв, які правили в Єгипті. У 198 р. до н. е. правитель Сирії Антіох Великий, захопивши укріплене місто Сидон, здобув Єрусалим, тож Юдея стала частиною імперії Селевкідів. (Пор. Дн 11:16.) Єрусалим перебував під правлінням Селевкідів 30 років. У 168 р. до н. е. сирійський цар Антіох IV Епіфан, намагаючись повністю еллінізувати юдеїв, присвятив Єрусалимський храм Зевсу (Юпітеру) і опоганив жертовник, принісши на ньому нечисту тварину (1 Маккавеїв 1:54, 59, Хом.; 2 Маккавеїв 6:1, 2, 5, Хом.; ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 335). Це призвело до повстання Маккавеїв (або Хасмонеїв). Після трьох років боротьби Юда Маккавей здобув владу над містом та храмом і 25-го кіслева 165 р. до н. е. — того самого дня, коли жертовник опоганили,— знову присвятив його Єгові (1 Маккавеїв 4:52—54, Хом.; 2 Маккавеїв 10:5, Хом.; пор. Ів 10:22).

На цьому війна з Селевкідами не закінчилась. Євреї звернулися по допомогу до Риму, і приблизно зі 160 р. до н. е. ця нова імперія почала впливати на Єрусалим (1 Маккавеїв 8:17, 18, Хом.). Поступово вплив Римської імперії, що ставала чимраз могутнішою, посилювався. Близько 142 р. до н. е. Симону Маккавею вдалося зробити Єрусалим столицею начебто незалежного регіону, який не платив податків жодному язичницькому народу. У 104 р. до н. е. єрусалимський первосвященик Аристовул I навіть присвоїв собі титул царя. Однак він не походив з роду Давида.

У цей період Єрусалим не був «містом миру». Єрусалим дуже ослаб через внутрішні суперечки, які підсилювалися егоїстичними прагненнями і суперництвом релігійних груп — садукеїв, фарисеїв, зелотів тощо. Аристовул II і його брат Гіркан, які боролись між собою за владу, попросили Рим про допомогу. У 63 р. до н. е. до Єрусалима підійшли римські війська на чолі з полководцем Помпеєм. Після трьохмісячної облоги римляни увійшли в місто і вирішили суперечку. В результаті цих подій, за деякими даними, загинуло 12 000 євреїв, багато з яких були вбиті своїми ж співвітчизниками.

У розповіді Йосифа Флавія про перемогу Помпея вперше згадується міст через долину Тиропеон. Він з’єднував сх. і зх. частини міста, і по ньому можна було з зх. частини відразу потрапити на територію храму.

Римляни призначили правителем Юдеї ідумеянина Антипатра II, а первосвящеником і етнархом в Єрусалимі — представника роду Маккавеїв. Пізніше Рим поставив сина Антипатра, Ірода Великого, «царем» Юдеї. Однак він отримав владу над Єрусалимом лише в 37 або 36 р. до н. е. З того часу він став повноправним правителем.

Часи Ірода Великого. Прийшовши до влади, Ірод розпочав грандіозну будівельну програму. Для Єрусалима це був час добробуту і процвітання. В місті з’явився театр, гімнасій, іподром (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 535) та інші громадські споруди. Ірод також побудував укріплений царський палац (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 538), очевидно, в зх. частині міста, на Пд. від сучасних Яффських воріт, де археологи, як вони вважають, знайшли фундамент однієї з веж. Інша фортеця, фортеця Антонія, стояла неподалік храму і була з’єднана з ним переходом (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 535). Завдяки цьому римський гарнізон міг швидко потрапити на територію храму, і так, мабуть, сталося, коли воїни врятували Павла від розлюченого натовпу (Дії 21:31, 32).

Однак найвеличнішим будівельним досягненням Ірода була реконструкція храму і прилеглих споруд. Роботи розпочалися у 18-му році його правління (Иудейские древности. XV. 11. 1). Відбудова святині була завершена через півтора року, але над прилеглими спорудами і подвір’ями працювали ще довгий час після смерті царя (Ів 2:20). Загальна територія храмового комплексу стала вдвічі більшою. Частина муру, що оточував храмове подвір’я, очевидно, збереглася до наших днів, і сьогодні вона відома як Стіна Плачу, або Західна Стіна. Археологи датують нижні ряди величезних кам’яних блоків, висота яких становить 90 см, часами Ірода Великого.

Від 2 р. до н. е. до 70 р. н. е. Про подальші події, які відбувалися в Єрусалимі, можна дізнатися з Грецьких Писань. Ісус народився не в Єрусалимі, а в поблизькому Віфлеємі, «Давидовому місті» (Лк 2:10, 11). Все ж, коли астрологи розповіли Іроду про народження «юдейського царя», стривожився і він, і весь Єрусалим (Мт 2:1—3). Невдовзі після того, як Ірод видав свій жахливий наказ повбивати у Віфлеємі маленьких дітей, він помер, очевидно, 1 р. до н. е. (Див. ІРОД № 1.) Влада над Єрусалимом, Юдеєю та іншими областями перейшла до його сина Архелая. Пізніше Рим змістив Архелая через його жорстокість і відтоді сам призначав правителів. Одним із них був Понтій Пилат, який правив у часи Ісусового служіння (Лк 3:1).

Через 40 днів після народження Ісуса принесли в Єрусалимський храм, оскільки він був первістком Марії. Старенькі Симеон і Анна дуже зраділи, коли побачили обіцяного Месію, й Анна почала розповідати про нього «всім, хто чекав визволення Єрусалима» (Лк 2:21—38; пор. Лв 12:2—4). Точно не відомо, скільки разів після того Ісуса брали до Єрусалима в дитинстві. У Біблії описується лише той випадок, коли він, маючи 12 років, розмовляв з учителями Закону в храмі — «в домі свого Батька» в місті, яке Батько вибрав (Лк 2:41—49).

Протягом трьох з половиною років служіння, яке Ісус розпочав після хрещення, він час від часу відвідував Єрусалим. Ісус, безумовно, бував там на трьох щорічних святах, на які мали приходити всі юдейські чоловіки (Вх 23:14—17). Однак більшість часу він проводив за межами цього міста, проповідуючи і навчаючи в Галілеї та інших місцевостях.

У розповідях про служіння Ісуса в Єрусалимі згадується храм, де він не раз навчав, і ще кілька інших місць. Вважається, що купальня Бетзата з п’ятьма колонадами (Ів 5:2) — це купальня, яку археологи знайшли на Пн. від храму. (Див. БЕТЗАТА.) А купальня, котру в I ст. називали Сілоам, можливо, є тією купальнею, яку нещодавно знайшли в найглибшому місці долини Тиропеон і яка наповнюється водою, що тече по каналу з джерела Гіхон (Ів 9:11; ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 950). Детальніший опис Єрусалима подається в розповіді про те, як Ісус востаннє відвідав це місто (КАРТА, т. 2, с. 742; ІЛЮСТРАЦІЇ, т. 2, с. 743).

Восьмого нісана 33 р. н. е, за шість днів до Пасхи, Ісус прийшов у Віфанію, що на сх. боці Оливкової гори. Наступного дня він, як призначений цар, вирушив до міста, сидячи на осляті, і так виконав пророцтво з Захарія 9:9 (Мт 21:1—9). Спускаючись з Оливкової гори, Ісус зупинився, подивився на місто і, заплакавши, яскраво описав облогу і спустошення, яке його чекало (Лк 19:37—44). Коли він в’їхав у Єрусалим,— очевидно, через браму у сх. мурі,— «в усьому місті здійнявся гамір», адже воно було відносно невелике і новини в ньому розліталися дуже швидко (Мт 21:10).

Наступні дні Ісус проводив у Єрусалимі, а ночував у Віфанії (Лк 21:37, 38). У той час він очистив храм, повиганявши звідти продавців (Мт 21:12, 13), як зробив це приблизно три роки тому (Ів 2:13—16). 11 нісана Ісус з чотирма учнями був на Оливковій горі, звідки відкривався вид на місто і храм. Тут він виголосив визначне пророцтво про знищення Єрусалима, про «закінчення цього віку» і про свою присутність (Мт 24; Мр 13; Лк 21). 13 нісана Петро й Іван приготували все необхідне для пасхальної вечері в горішній кімнаті одного з будинків Єрусалима, а ввечері (початок 14 нісана) Ісус разом зі своїми апостолами відсвяткував Пасху. Після довгої розмови вони вийшли з міста, перетнули долину Кедрон і, піднявшись схилами Оливкової гори, ввійшли в Гефсиманський сад (Мт 26:36; Лк 22:39; Ів 18:1, 2). Гефсиманія перекладається як «оливкова давильня». На схилах гори досі ростуть дуже старі оливкові дерева. Але про точне місцезнаходження цього саду сьогодні можна лише здогадуватися. (Див. ГЕФСИМАНІЯ.)

Цієї ж ночі Ісуса арештували і повели в Єрусалим до священиків Анни й Кайяфи, а тоді на суд у зал Синедріону (Мт 26:57—27:1; Ів 18:13—27). На світанку його відвели до Пилата «в намісницьку резиденцію» (Мт 27:2; Мр 15:1, 16), а після цього — до Ірода Антипи, який у той час був в Єрусалимі (Лк 23:6, 7). Зрештою Ісуса знову привели до Пилата на остаточний суд, який відбувся «на Кам’яному помості, що єврейською називався Габбата» (Лк 23:11; Ів 19:13; див. КАМ’ЯНИЙ ПОМІСТ).

Ісуса стратили на Голгофі, що означає «Місце Черепа» (Мт 27:33—35; Лк 23:33). Вона була за мурами Єрусалима, очевидно на Пн., однак сьогодні її точне розташування невідоме. (Див. ГОЛГОФА.) Це саме можна сказати про місце Ісусового поховання (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 948).

На гроші, які Юда отримав за зраду Ісуса і які пізніше він повернув священикам, купили «гончарське поле, щоб ховати чужинців» (Мт 27:5—7). Вважається, що це поле розташовувалося на пд. схилі долини Гіннома, неподалік долини Кедрон. Тут було знайдено багато поховань. (Див. АКЕЛДАМА.)

Часи апостолів. Після воскресіння Ісус наказав своїм учням якийсь час не виходити з Єрусалима (Лк 24:49; Дії 1:4). Там вони мали почати в ім’я Христа проповідувати «каяття задля прощення гріхів» (Лк 24:46—48). Через десять днів після Ісусового вознесіння на небо учні, які зібралися в горішній кімнаті, були помазані святим духом (Дії 1:13, 14; 2:1—4). У цей час до Єрусалима на свято П’ятидесятниці прибули юдеї та прозеліти з усіх куточків Римської імперії. Завдяки проповідуванню християн, сповнених святим духом, охрестилися тисячі нових учнів. Оскільки всі вони почали розповідати про свою віру, релігійні провідники розлютилися і сказали: «Своїм вченням ви наповнили весь Єрусалим» (Дії 5:28). Слова християн супроводжувалися чудами, завдяки чому їхня звістка ставала ще потужнішою. Одним із таких чуд було зцілення кульгавого чоловіка «біля храмової брами, яка називалась Гарною»; мабуть, це була сх. брама подвір’я жінок (Дії 3:2, 6, 7).

Коли добра новина проповідувалась уже в «Самарії і навіть у найвіддаленіших куточках землі» (Дії 1:8), керівний орган християнського збору і далі перебував у Єрусалимі. Раніше через переслідування «всі, крім апостолів, розпорошились по Юдеї та Самарії» (Дії 8:1; пор. Гл 1:17—19; 2:1—9). З Єрусалима деяких апостолів та учнів було послано допомагати новосформованим групам християн у різних місцях, зокрема в Самарії (Дії 8:14; 11:19—22, 27). Коли Савл з Тарса (Павло) вперше після свого навернення відвідував Єрусалим, то був змушений швидше залишити це місто, оскільки його намагалися вбити (Дії 9:26—30). Однак були й періоди спокою (Дії 9:31). Власне в Єрусалимі Петро розповів християнському збору про те, що Бог виявив прихильність віруючим з інших народів, і тут було вирішене питання про обрізання та інші питання (Дії 11:1—4, 18; 15:1, 2, 22—29; Гл 2:1, 2).

Ісус сказав про Єрусалим: «Ти вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе» (Мт 23:37; пор. Мт 23:34—36). Хоча багато мешканців міста повірили в Божого Сина, більшість продовжили йти слідами своїх прабатьків. Через це Ісус промовив: «Ваш дім покинутий на вас» (Мт 23:38). У 66 р. н. е. у відповідь на повстання юдеїв римляни відправили до Єрусалима війська під командуванням Цестія Галла, які оточили місто і підступили аж до мурів храму. Несподівано Цестій Галл з невідомих причин відступив. Завдяки цьому у християн з’явилася нагода послухатись вказівки Ісуса: «Тоді нехай ті, що в Юдеї, втікають у гори, той, хто в [Єрусалимі], хай виходить з нього, а той, хто в околицях, хай у нього не входить» (Лк 21:20—22). За словами Євсевія, християни з Єрусалима та цілої Юдеї втекли в місто Пелла, що лежало в Переї (Евсевий. Церковная история. III. 5. 3).

Римляни відступили від Єрусалима ненадовго, подібно як під кінець правління царя Седекії вавилоняни ненадовго зняли облогу, щоб дати відсіч єгиптянам. В 70 р. н. е. до міста підійшло ще численніше римське військо під командуванням Тита і взяло його в облогу. У той час Єрусалим був переповнений людьми, які зійшлися на святкування Пасхи. Римляни звели облогові вали і збудували довкола міста укріплення з частоколу, щоб ніхто не зміг втекти з нього ні вдень ні вночі. Це теж було сповненням Ісусового пророцтва (Лк 19:43). В самому місті не припинялася боротьба між ворогуючими угрупуваннями, значна частина запасів їжі була знищена, а тих, хто намагався вибратися з міста, ловили і вбивали як зрадників. Йосиф Флавій, який описав ці події, розповів, що з часом голод у місті став такий сильний, що люди їли солому, шкіру і навіть власних дітей. (Пор. Пл 2:11, 12, 19, 20; Пв 28:56, 57.) Тит неодноразово пропонував юдеям здатися, але вперті провідники міста навідріз відмовлялися.

Зрештою римляни проламали міські мури і вдерлися в Єрусалим (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 752). Всупереч наказу Тита храм спалили і цілковито зруйнували. Як стверджує Йосиф Флавій, це сталося в той самий день, коли декілька століть тому Навуходоносор знищив перший храм. Він також повідомляє, що було спалено архів, в якому зберігалися родовідні записи племен і родин та документи, які підтверджували спадкові права (Иудейская война. VI. 4. 5; II. 17. 6; VI. 6. 3). Після того вже ніхто не міг на законних підставах довести, що він належить до племені Юди, з якого мав походити Месія, або до священицького племені левітів.

Облога продовжувалася з 3 квітня по 30 серпня 70 р. н. е., тож місто впало лише за 4 місяці і 25 днів. Це жахливе лихо тривало недовго. Цьому, безсумнівно, сприяли нерозсудливі дії самих юдеїв, що були в місті. Йосиф Флавій повідомляє, що тоді загинуло 1 100 000 осіб, а 97 000 потрапили в полон. Багатьох з них відправили в Єгипет як рабів, а інших — на арени театрів у римських провінціях, де вони загинули від меча або в пащах диких звірів. Так виконалось ще одне пророцтво (Пв 28:68).

Єрусалим був повністю зруйнований. Вціліли тільки башти Іродового палацу і частина зх. муру. Вони безмовно свідчили майбутнім поколінням про те, що потужні захисні споруди не змогли врятувати міста. Йосиф Флавій писав, що «решту мурів, які оточували місто, завойовники зрівняли з землею, аби в майбутньому люди навіть не підозрювали, що ці місця колись були заселені» (Иудейская война. VII. 1. 1). Рельєф на Арці Тита зображає римських воїнів, які несуть священний посуд зі зруйнованого храму. (Пор. Мт 24:2; ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 752.)

Пізніші часи. У 130 р. н. е. імператор Адріан наказав побудувати на місці Єрусалима, який доти лежав у руїнах, нове місто за назвою Елія Капітоліна. Це призвело до повстання серед юдеїв, яке очолив Бар-Кохба (132—135 рр. н. е.). Повстанці на деякий час здобули перемогу, але зрештою були розбиті. Протягом майже двох століть римляни не дозволяли євреям навіть входити в нове місто. У IV ст. Олена, мати Константина Великого, відвідала Єрусалим і почала розшукувати так звані святі місця. Пізніше місто захопили мусульмани. Сьогодні на Храмовій горі стоїть дві ісламські будівлі. Наприкінці VII ст. халіф Абд аль-Малік ібн Марван збудував на місці колишнього храму або неподалік від нього Купол Скелі. Хоча цю споруду іноді називають мечеттю, насправді це святилище. На Пд. від Купола Скелі стоїть мечеть Ель-Акса, яка була збудована у VIII ст. і яку значно розбудували в XI ст.

Більше інформації про географічні місця, пов’язані з Єрусалимом, можна знайти в статтях ЕН-РОГЕЛЬ; КЕДРОН, ДОЛИНА; МАХТЕШ; ОЛИВКОВА ГОРА; ОФЕЛ; СІОН та ХРАМ.

Значення міста. Єрусалим був не просто столицею держави. Це було єдине місто на цілій землі, в якому перебувало ім’я Бога Єгови (1Цр 11:36). Коли в Єрусалим перенесли ковчег угоди, що символізував Божу присутність, і особливо коли там побудували храм, або дім Бога, це місто стало символічною оселею Єгови і місцем його відпочинку (Пс 78:68, 69; 132:13, 14; 135:21; пор. 2См 7:1—7, 12, 13). Оскільки царі з роду Давида були Божими помазанцями і сиділи на «троні Єгови» (1Хр 29:23; Пс 122:3—5), Єрусалим називали «престолом Єгови», і ті племена та народи, які приходили в це місто, тому що визнавали верховну владу Єгови, збиралися там в його ім’я (Єр 3:17; Пс 122:1—4; Іс 27:13). А ті, хто ставився до Єрусалима вороже або воював з ним, по суті, виступали проти Божої влади. Про те, що так буде, передрікалося в пророцтві з Буття 3:15.

Отже, в Єрусалимі перебував встановлений Богом уряд — уряд, який представляв Божу владу. З цього міста Єгова передавав свої закони та слова і зливав свої благословення (Мих 4:2; Пс 128:5). Ті, хто шукав миру і добра для Єрусалима, сприяли виконанню праведного наміру Бога і його волі (Пс 122:6—9). Єрусалим, який лежав в юдейських горах, безумовно, вражав своєю красою, але справжньої величі й краси цьому місту надавав Єгова, який звеличив і прославив його, щоб воно було для нього «прекрасною короною» (Пс 48:1—3, 11—14; 50:2; Іс 62:1—7).

Оскільки Єгову прославляють в першу чергу розумні створіння і лише вони можуть виконувати його волю, він з прихильністю ставився до Єрусалима не через його будівлі, а через його мешканців — правителів і підданих, священиків і простих людей (Пс 102:18—22; Іс 26:1, 2). Коли вони були вірними Єгові і прославляли його ім’я своїми словами та вчинками, він благословляв і захищав Єрусалим (Пс 125:1, 2; Іс 31:4, 5). Але коли більшість народу і його царі відверталися від Бога, він виявляв своє незадоволення. Через невірність людей Єгова проголосив, що відкине місто, в якому перебувало його ім’я (2Цр 21:12—15; 23:27). Він сказав, що забере «опору і підтримку» міста, тому воно наповниться насиллям, молодь буде поводитись зухвало, а до шанованих людей ставитимуться з погордою. Єрусалим зазнає приниження й ганьби (Іс 3:1—8, 16—26). Зрештою Єгова дозволив вавилонянам зруйнувати його. Хоча через 70 років він відновив Єрусалим, знову зробив прекрасним центром чистого поклоніння і наповнив радістю (Іс 52:1—9; 65:17—19), народ і його правителі не залишились вірними Богові.

Єгова охороняв Єрусалим, поки на землю не прийшов Божий Син. У цьому місті мали виконатися месіанські пророцтва (Іс 28:16; 52:7; Зх 9:9). Апогеєм відступництва ізраїльтян стало вбивство Месії, Ісуса Христа. (Пор. Мт 21:33—41.) Оскільки ініціаторами вбивства були релігійні провідники Єрусалима, яких підтримав простий народ, Бог раз і назавжди відкинув це місто, що колись представляло його і носило його ім’я. (Пор. Мт 16:21; Лк 13:33—35.) Ні Ісус, ні апостоли не передрікали, що Бог відновить земний Єрусалим та храм після того, як у 70 р. н. е. сповнилось пророцтво про його знищення.

Усе ж назва «Єрусалим» і далі використовувалась як символ чогось більшого, ніж звичайне місто. Під натхненням апостол Павло сказав, що існує «вишній Єрусалим», який він назвав «матір’ю» помазаних християн (Гл 4:25, 26). А це означало, що «вишній Єрусалим» є, так би мовити, дружиною Бога Єгови, величного Батька і Життєдавця. Коли земний Єрусалим був головним містом Божого вибраного народу, про нього теж говорили як про жінку, дружину Бога, зв’язану з ним священними узами угоди (Іс 51:17, 21, 22; 54:1, 5; 60:1, 14). Тож це місто представляло всіх Божих служителів на землі. Тому «вишній Єрусалим» представляє всіх відданих служителів Бога на небі.

Новий Єрусалим. У натхненій Богом книзі Об’явлення апостол Іван описав «Новий Єрусалим» (Об 3:12). У видінні він побачив «святе місто», що «сходи[ло] з неба від Бога й бу[ло] приготовлен[е], немов наречена, яка прикрасила себе для майбутнього чоловіка». Цю «наречену» названо «дружиною Ягняти» (Об 21:1—3, 9—27). У деяких листах апостолів цей образ застосовується до християнського збору помазанців (2Кр 11:2; Еф 5:21—32). В 14-му розділі Об’явлення зображено «Ягня», Ісуса Христа, на горі Сіон,— назва якої теж пов’язана з Єрусалимом (пор. 1Пт 2:6),— а з ним 144 000 тих, у кого на чолі написане його ім’я та ім’я його Батька (Об 14:1—5; див. НОВИЙ ЄРУСАЛИМ).

Невірний Єрусалим. Єрусалим символізував небесну частину організації Єгови, а іноді і збір правдивих християн, «Ізраїль Божий», лише тоді, коли був вірним (Гл 6:16). Коли ж Єрусалим ставав невірним, то зображався як повія і перелюбна дружина; він був схожим на амореян і хетян, які колись володіли цим містом (Єз 16:3, 15, 30—42). І тоді він міг символізувати тільки відступників, які чинили духовний перелюб і зраджували Бога, ім’я якого вони нібито носили (Як 4:4).

Тож, як видно, назва «Єрусалим» має багато значень. Щоб зрозуміти, в якому значенні її вжито, слід розглянути контекст. (Див. ВИЗНАЧЕНІ ДЛЯ НАРОДІВ ЧАСИ.)