Єврейське дієслово цаде́к (споріднене з це́дек, що озн. «праведність») іноді перекладається як «визнавати праведним» і «проголошувати праведним» (Вх 23:7; 2Хр 6:23, прим.). Це біблійне поняття також передається дієсловом «виправдовувати» або іменником «виправдання». Грецькі слова (дікайо́о [дієслово], діка́йома та діка́йосіс [іменники]), вжиті у Грецьких Писаннях, де найповніше розкривається це поняття, передають думку про зняття будь-яких звинувачень, визнання когось невинним, а отже, виправдання або проголошення цієї особи праведною і ставлення до неї як до праведної (Bauer W. Greek-English Lexicon of the New Testament / revised by F. W. Gingrich and F. Danker. 1979. P. 197, 198; Liddell H., Scott R. A Greek-English Lexicon / revised by Jones H. Oxford, 1968. P. 429).

Тому апостол Павло сказав, що Бог «вияви[ть]ся праведним [форма дікайо́о]» у своїх словах і переможе, коли його будуть судити наклепники (Рм 3:4). Ісус говорив, що «мудрість доводить свою праведність вчинками» і що в Судний день, коли люди даватимуть відповідь за свої слова, хтось буде «визнаний праведним [форма дікайо́о]», а хтось засуджений (Мт 11:19; 12:36, 37). Ісус відзначив, що смиренний збирач податків, який молився у храмі, визнаючи свої гріхи, «пішов додому праведнішим» за самовдоволеного фарисея, який також там молився (Лк 18:9—14; 16:15). Апостол Павло писав, що той, хто помер, «звільнився [форма дікайо́о] від гріха», заплативши смертю за свої гріхи (Рм 6:7, 23).

Крім того, ці грецькі слова набувають особливого значення, коли йдеться про те, що Бог визнає́ людину невинною (Дії 13:38, 39; Рм 8:33) або досконало непорочною і достойною отримати право на життя (про це йтиметься далі).

У дохристиянські часи. Спочатку Адам був досконалою праведною людиною, земним «сином Божим» (Лк 3:38). Він був праведним, оскільки його створив Бог, і його стосувалися слова Творця: «Дуже добре» (Бт 1:31). Однак Адам не зберіг своєї непорочності перед Богом, і тому ні він, ні його майбутні нащадки вже не могли вважатися праведними (Бт 3:17—19; Рм 5:12).

Проте серед його нащадків були люди, які мали віру і «ходи[ли] з правдивим Богом», наприклад, Ной, Енох і Йов (Бт 5:22; 6:9; 7:1; Йв 1:1, 8; 2:3). Про Авраама сказано, що він виявляв віру в Бога і був «визнаний праведним»; про Рахав з Єрихона теж говориться, що вона була «визнана праведною», тому що довела свою віру вчинками і завдяки цьому врятувалась, коли Єрихон був зруйнований (Як 2:21—23, 25). У Листі Якова, цитованому вище, а також у Листі Павла до римлян (4:3—5, 9—11), в якому він наводить слова з Буття 15:6, говориться, що Авраам повірив Єгові, і «це зарахувалося йому як праведність». Щоб краще зрозуміти цей вираз, розгляньмо значення вжитого тут грецького дієслова лоґı́зомай («рахувати»).

Що означає «зарахувати» як праведність? У давні часи грецьке дієслово лоґı́зомай часто використовували, коли здійснювали підрахунки та обчислення, зокрема при веденні рахунків; його вживали, коли вносили дані і у дебетову сторону рахунку, і у кредитову. У Біблії це слово вживається в значенні «залічувати; зараховувати; приписувати». Наприклад, у 1 Коринфян 13:5 говориться, що любов «не веде лічби [форма лоґı́зомай] образам» (пор. 2Тм 4:16, Ог.); а в Римлян 4:8 цитуються слова Давида: «Щаслива людина, якій Єгова не зарахує гріха». Павло зазначив, що ті, хто оцінює все поверхово, зважаючи лише на «зовнішню цінність», мають змінити свій підхід, їм слід, так би мовити, звірити дві сторони бухгалтерського рахунку (2Кр 10:2, 7, 10—12). Разом з тим Павло просив, щоб йому ніхто «не приписував [форма лоґı́зомай]... забагато», тобто більше, ніж він насправді робить у служінні (2Кр 12:6, 7).

Слово лоґı́зомай може також означати «вважати; думати; зарахувати до» (1Кр 4:1). Скажімо, про Ісуса написано, що він «був зарахований до [форма лоґı́зомай] беззаконників», тобто його вважали одним з них (Лк 22:37). У Листі до римлян апостол Павло говорить, що якщо необрізаний чоловік дотримується праведних вимог Закону, то його необрı́зання буде «вважатися [форма лоґı́зомай] обрı́занням» (Рм 2:26). У такому ж значенні це слово вживається у заклику до християн: «Вважайте себе померлими для гріха, але живими для Бога завдяки Христу Ісусу» (Рм 6:11). Так само помазані християни з язичників, які, хоча й не були у прямому сенсі потомками Авраама, вважаються його справжнім потомством (Рм 9:8).

Чому Авраама було визнано праведним задовго до смерті Христа?

Отже, те, що Авраам мав віру і доводив її вчинками, «зарахувалося [було приписано] йому як праведність» (Рм 4:20—22). Це, звичайно, не означає, що він та інші вірні чоловіки дохристиянської доби були досконалими чи безгрішними; але завдяки тому, що вони виявляли віру в Божу обітницю про «потомство» і старалися дотримуватись Божих наказів, вони, на відміну від решти людей, не були зараховані до неправедних, які не догоджають Богу (Бт 3:15; Пс 119:2, 3). Спонуканий любов’ю, Єгова вважав їх невинними на тлі відчуженого від нього людства (Пс 32:1, 2; Еф 2:12). Тому на підставі їхньої віри Бог підтримував стосунки з недосконалими людьми і благословляв їх, не порушуючи при цьому своїх досконалих норм справедливості (Пс 36:10). Однак усі ці люди розуміли, що потребують викупу від гріха, і чекали, що Бог у свій час надасть його (Пс 49:7—9; Єв 9:26).

«Один праведний вчинок». Біблія показує, що Ісус Христос, живучи на землі, був досконалим фізично (1Пт 1:18, 19) і що він залишився досконалим, оскільки під час випробувань зберіг і загартував свою непорочність. Це узгоджувалось з Божим наміром зробити Керівника, завдяки якому можна отримати спасіння, досконалим через страждання (Єв 2:10). Тому, за словами Павла у Євреїв 5:7—10, Ісус став досконалим у слухняності і непорочності, а також був приведений до досконалості і міг зайняти становище Первосвященика, завдяки якому можна отримати спасіння. Ісус закінчив свій земний шлях, залишившись бездоганним у всіх значеннях цього слова, тому Бог визнав його праведним. Він був єдиним з людей, хто у випробуваннях показав, що заслуговує такого визнання. Цей «один праведний вчинок [форма діка́йома]» — те, що Ісус залишився бездоганно праведним і безгрішним протягом всього земного життя, яке завершилось жертовною смертю,— став підставою для того, щоб людей, які вірять в Христа, було визнано праведними (Рм 5:17—19; 3:25, 26; 4:25).

У християнському зборі. З приходом Божого Сина, обіцяного Викупника, з’явилася підстава, що лягла в основу відносин Бога з його земними служителями. Послідовники Ісуса Христа, покликані стати його духовними братами, а в майбутньому — співспадкоємцями з ним у небесному Царстві (Рм 8:17), є першими, кого Бог визнає праведними на основі їхньої віри в Ісуса Христа (Рм 3:24, 28). Це судове рішення Бога Єгови, тому перед ним як перед Найвищим Суддею ніхто не може «висунути обвинувачення» проти цих вибраних (Рм 8:33, 34). Чому Бог визнає їх праведними?

Передусім тому, що Єгова є досконалий і святий (Іс 6:3); а оскільки він святий, ті, кого він приймає як своїх синів, мають бути досконалими (Пв 32:4, 5). Ісус Христос, найвидатніший Син Бога, довів, що він досконалий, «відданий, невинний, неопоганений, відділений від грішників» (Єв 7:26). Однак його послідовники були синами грішного Адама, який дав початок недосконалій людській сім’ї (Рм 5:12; 1Кр 15:22). Тому, як випливає з Івана 1:12, 13, послідовники Ісуса спочатку не були Божими синами. Керуючись своєю незаслуженою добротою, Бог Єгова передбачив процес «усиновлення», який дозволяє йому вважати їх своїми синами і мати з ними особливі стосунки як з членами своєї духовної родини (Рм 8:15, 16; 1Ів 3:1). Відповідно, для того, щоб Бог міг їх усиновити, він визнає́ їх праведними на основі їхньої віри у викупну жертву Христа і звільняє їх від усіх провин через гріх (Рм 5:1, 2, 8—11; пор. Ів 1:12). Отже, праведність їм була «зарахована», тобто їх було визнано праведними, прощено всі їхні гріхи і не висунуто проти них жодних обвинувачень (Рм 4:6—8; 8:1, 2; Єв 10:12, 14).

Як видно, такі християни визнані праведними в іншому сенсі, ніж Авраам (та решта дохристиянських служителів Єгови), про що йшлося вище. Ось що написав учень Яків про праведність Авраама: «Сповнилися такі слова з Писання: “Авраам повірив Єгові, і це зарахувалося йому як праведність”. Крім того, він був названий другом Єгови» (Як 2:20—23). Тож завдяки своїй вірі Авраам був визнаний праведним як друг Бога, а не як син Бога, адже ті, хто стає Божими синами, «народжуються знову» і мають небесну надію (Ів 3:3). Біблія чітко показує, що до приходу Христа ніхто з людей не міг стати сином Бога і отримати надію жити у небі (Ів 1:12, 17, 18; 2Тм 1:10; 1Пт 1:3; 1Ів 3:1).

Звичайно, хоча ці християни визнані праведними перед Богом, вони не є досконалими людьми (1Ів 1:8; 2:1). Ці послідовники Христа будуть жити у небі, тому їм насправді не потрібна фізична досконалість (1Кр 15:42—44, 50; Єв 3:1; 1Пт 1:3, 4). Але тим, що усиновлені служителі визнані праведними, тобто їм «зараховано» праведність, задовольняються Божі вимоги справедливості, і Бог укладає з ними «нову угоду», яка набуває чинності завдяки крові Ісуса Христа (Лк 22:20; Мт 26:28). Ті, кого було усиновлено,— учасники нової угоди з духовним Ізраїлем,— охрещуються в смерть Христа і зрештою помирають такою ж смертю, як він (Рм 6:3—5; Флп 3:10, 11).

Хоча Єгова прощає гріхи цих християн, вчинені через тілесну слабкість і недосконалість, вони ведуть внутрішню боротьбу, про що свідчить Лист Павла до римлян (7:21—25). Це боротьба між законом їхнього оновленого розуму (Рм 12:2; Еф 4:23), або «Божим законом», і «законом гріха», який діє в їхньому тілі. Вона точиться тому, що тіла цих християн не досконалі, хоча самі вони визнані праведними, а їхні гріхи прощено. Через таку боротьбу випробування їхньої непорочності стає ще складнішим. Перемогти в цій боротьбі можна завдяки Божому духу і з допомогою милосердного Первосвященика, Ісуса Христа (Рм 7:25; Єв 2:17, 18). Вони переможуть, тільки якщо будуть постійно виявляти віру в Христову викупну жертву і наслідуватимуть його, зберігаючи таким чином свою праведність у Божих очах. (Пор. Об 22:11.) Завдяки цьому вони тримаються «свого покликання та вибрання» (2Пт 1:10; Рм 5:1, 9; 8:23—34; Тит 3:6, 7). Якщо ж вони ходять у гріху, відпадають від віри, то втрачають Божу прихильність, перестають бути праведними, оскільки «знову прибивають до стовпа Божого Сина і виставляють його на привселюдну ганьбу» (Єв 6:4—8). Таких людей чекає знищення (Єв 10:26—31, 38, 39). Тому Ісус говорив про гріх, який не буде прощено, а апостол Іван показав різницю між «несмертельним гріхом» і «смертельним гріхом» (Мт 12:31, 32; 1Ів 5:16, 17).

Залишившись вірним до смерті, Ісус Христос був «оживлений в дусі» та отримав безсмертя і нетління (1Пт 3:18; 1Кр 15:42, 45; 1Тм 6:16). Він був «визнаний праведним у дусі» (1Тм 3:16; Рм 1:2—4) і сів праворуч від Бога на небесах (Єв 8:1; Флп 2:9—11). Вірні послідовники Христа сподіваються на таке ж воскресіння (Рм 6:5) і з нетерпінням чекають, коли прилучаться до «Божої природи» (2Пт 1:4).

Інші праведні. В одному з прикладів про прихід Ісуса у царській славі люди, які є символічними вівцями, називаються праведними (Матвія 25:31—46). Однак варто зазначити, що люди, названі у прикладі праведними,— це не ті, кого Ісус назвав своїми братами (Мт 25:34, 37, 40, 46; пор. Єв 2:10, 11). Оскільки символічні вівці допомагають духовним братам Христа, чим доводять свою віру в нього, Бог благословляє їх і вважає праведними. Подібно до Авраама, вони визнані праведними як друзі Бога (Як 2:23). Завдяки тому що Бог вважає символічних овець праведними, вони будуть врятовані, тоді як символічні козли «будуть назавжди знищені» (Мт 25:46).

Про дві групи також згадується у видінні, записаному в Об’явленні 7:3—17. Одна група — це «великий натовп людей», кількість яких невідома, а інша — 144 000 «тих, хто отримав на чоло печатку». (Пор. Еф 1:13, 14; 2Кр 5:1.) Оскільки про «великий натовп людей» сказано: «Вони випрали свій одяг та вибілили його в крові Ягняти», можна зробити висновок, що в очах Бога вони праведні (Об 7:14).

Коли «великий натовп людей» переживе «велике лихо», вони ще не будуть визнані праведними і не отримають життя, тобто не здобудуть права вічно жити на землі. Їм потрібно буде постійно пити з «джерел води життя», до яких їх водитиме Ягня, Ісус Христос. Так триватиме 1000 років упродовж правління Христа (Об 7:17; 22:1, 2). Якщо вони залишаться відданими Єгові в остаточному випробуванні в кінці тисячі років, то їхні імена будуть назавжди вписані в Божу книгу життя, і Єгова визнає їх праведними в повному значенні цього слова (Об 20:7, 8; див. ЖИТТЯ, Дерева життя).

Бог праведний у всіх своїх ділах. З усього видно, що у відносинах з недосконалими людьми Бог ніколи не порушує своїх норм праведності і справедливості. Він не визнає грішних людей праведними на підставі самих лише їхніх вчинків, інакше він би дивився на гріх крізь пальці (Пс 143:1, 2). Апостол Павло пояснив це так: «Усі люди згрішили й не можуть віддзеркалювати Божу славу. Але Бог наділив їх великим даром, коли завдяки своїй незаслуженій доброті визнав їх праведними, давши їм визволення на основі викупу, який заплатив Христос Ісус. Бог віддав його як жертву для примирення, яке здійснюється через віру в його кров. Бог зробив це, аби показати, що був праведний, коли, виявляючи витримку, прощав гріхи в минулому, а також щоб показати свою праведність у теперішній час, адже він залишається праведним, коли визнає́ праведною людину, яка вірить в Ісуса» (Рм 3:23—26). Отже, виявивши незаслужену доброту, Бог віддав у жертву Христа і так створив правову основу, яка дозволяє йому, не поступаючись своїми нормами праведності і справедливості, прощати гріхи тим, хто виявляє віру.

Спроби довести свою праведність. Тільки Бог може визнати людину праведною, тому марні всі спроби довести свою праведність на підставі вчинків або на підставі думки інших. Йов отримав докір за те, що, хоча й ні в чому не звинувачував Бога, «доводив свою правоту [або праведність], а не Божу» (Йв 32:1, 2). Одного обізнаного в Законі чоловіка, який розпитував про те, як отримати вічне життя, Ісус за допомогою прикладу виправив, оскільки той хотів показати свою праведність (Лк 10:25—37). Ісус засудив фарисеїв за те, що перед людьми вони видавали себе за праведних (Лк 16:15). Апостол Павло чітко показав, що через недосконалість і гріх ніхто з людей не може бути визнаний праведним, навіть якщо він намагається встановити власну праведність на підставі вчинків, яких вимагає Мойсеїв закон (Рм 3:19—24; Гл 3:10—12). Павло наголосив, що людина може бути визнана праведною тільки на основі віри в Ісуса Христа (Рм 10:3, 4). Думку Павла доповнив учень Яків, який, спираючись на приклади Авраама і Рахав, написав у своєму листі, що така віра може бути живою завдяки вчинкам, до яких вона спонукує, а не вчинкам, яких вимагає Закон (Як 2:24, 26).

Деякі чоловіки, які видавали себе за апостолів, безпідставно піддавали сумніву апостольство Павла та його діла в християнському служінні, таким чином вони намагалися схилити на свій бік коринфський збір (2Кр 11:12, 13). Будучи переконаним, що він вірно виконує обов’язки управителя, призначеного Христом, Павло сказав, що для нього не важливі судження людей, які без жодного на це права влаштували «людський суд» і засудили його. Він не покладався навіть на власне судження про себе, а вважав своїм суддею тільки Єгову (1Кр 4:1—4). З цього випливає важливий принцип: людські судження не можуть бути підставою для визначення, хто є праведним, а хто ні, хіба що вони підтверджуються Божим Словом. Кожен сам повинен вдивлятися у Боже Слово і судити себе на його підставі (Єв 4:12). Однак якщо брат, особливо старійшина збору, докоряє комусь на підставі Божого Слова, то неправильно відкидати докір, намагаючись довести свою праведність (Пр 12:1; Єв 12:11; 13:17). З іншого боку, Бог засуджує того, хто, займаючи відповідальне становище, розглядає якусь справу чи суперечку і «за хабара виправдовує грішника» (Іс 5:23; Як 2:8, 9).