Усе, що не узгоджується, а отже, йде врозріз з особистістю Бога, його нормами, дорогами та волею; усе, що псує стосунки з Богом. Грішними можуть бути слова (Йв 2:10; Пс 39:1), вчинки (коли особа робить щось неправильне [Лв 20:20; 2Кр 12:21] або не робить того, що мала б зробити [Чс 9:13; Як 4:17]), а також мислення чи стан серця (Пр 21:4; пор. також Рм 3:9—18; 2Пт 2:12—15). Серйозним гріхом є брак віри в Бога, що свідчить про недовір’я до нього і сумніви у його можливостях (Єв 3:12, 13, 18, 19). Приклади того, як у мовах оригіналу вживалися слова, які стосуються гріха, допомагають краще зрозуміти значення цього поняття.

Словом «гріх» зазвичай перекладають єврейське слово хатта́т і грецьке гамартı́а. В обох мовах дієслівні форми цих слів (євр. хата́ і грец. гамарта́но) означають «схибити», тобто не влучити в ціль, збитися з дороги або не досягти потрібної відмітки. Слово хата́ із заперечною часткою вживається у Суддів 20:16. Там говориться про веніяминівців, які метали «камінь із пращі, не хиблячи ані на волосину». Грецькі письменники часто вживали слово гамарта́но, описуючи списоносця, який не влучив у ціль. Обидва ці слова можуть вказувати на буквальний промах чи брак чогось (Йв 5:24), а також на те, що хтось схибив у моральному чи інтелектуальному плані. У Прислів’я 8:35, 36 говориться, що той, хто знаходить Божу мудрість, знаходить життя, а хто нею «нехтує [букв. «той, кому бракує», від євр. хата́], той шкодить собі», адже це веде до смерті. Але здебільшого у Біблії як єврейське, так і грецьке слово стосується гріхів, вчинених Божими розумними створіннями, коли вони не влучають у ціль, поставлену їхнім Творцем.

Роль людини в Божому задумі. Перший чоловік був створений «за образом Божим» (Бт 1:26, 27). Як і всі інші створіння, він був створений та існував тому, що на це була Божа воля (Об 4:11). Доручивши йому певні завдання, Бог показав, що відвів людині важливу роль у своєму намірі стосовно землі (Бт 1:28; 2:8, 15). Під натхненням апостол Павло написав, що чоловік мав бути «образом і славою Бога» (1Кр 11:7), тобто мав відображати риси Творця і своїми вчинками віддзеркалювати Божу славу. Як земний син Бога, чоловік мав бути подібним на свого небесного Батька. Протилежне було б несумісне з тим, що його Батьком є Бог, і зневажало б ім’я Єгови. (Пор. Мл 1:6.)

Ісус показав це, коли заохочував своїх учнів виявляти доброту і любов значно більшою мірою, ніж це робили «грішники» — люди, відомі тим, що багато грішили. Він зазначив, що його учні зможуть стати «синами... небесного Батька» лише тоді, коли будуть наслідувати Божий приклад милосердя і любові (Мт 5:43—48; Лк 6:32—36). Апостол Павло, пишучи про гріховність людей, протиставив її Божій славі: «Усі люди згрішили й не можуть віддзеркалювати Божу славу» (Рм 3:23; пор. Рм 1:21—23; Ос 4:7). У 2 Коринфян 3:16—18; 4:1—6 Павло показує, що ті, хто відкинув гріх і навернувся до Бога, «наче дзеркала, відобража[ють] з незакритими обличчями славу Єгови», вони перемінюються і набувають «такого самого образу, образу чимраз славнішого», тому що через них сяє добра новина про Христа, який є образом Бога. (Пор. також 1Кр 10:31.) Говорячи про Божу волю щодо своїх земних служителів, апостол Петро цитує Єврейські Писання: «Подібно до Святого, що вас покликав, будьте святі у всіх своїх вчинках, оскільки написано: “Будьте святі, бо я святий”» (1Пт 1:15, 16; Лв 19:2; Пв 18:13).

Отже, гріх перешкоджає людині відображати Божу подобу і славу; він позбавляє людину святості, тобто робить її нечистою, забруднює духовно і морально. (Пор. Іс 6:5—7; Пс 51:1, 2; Єз 37:23; див. СВЯТІСТЬ.)

Наведені біблійні вірші підкреслюють, що, згідно з початковим наміром Єгови, людина мала відображати особистість свого Творця, бути подібною до нього, так само як люблячий батько бажає, щоб його син був подібним до нього: мав такі ж норми поведінки, риси характеру і погляд на життя. (Пор. Пр 3:11, 12; 23:15, 16, 26; Еф 5:1; Єв 12:4—6, 9—11.) Безперечно, для цього потрібно, щоб людина була слухняною і підкорялася Божій волі, незалежно від того, чи ця воля виражена у конкретній заповіді, чи ні. З цього можна зробити висновок, що гріх — це порушення моральних норм, невідповідність будь-якій грані особистості Творця.

Як з’явився гріх. Спочатку гріх з’явився не на землі, а в духовній сфері. Упродовж віків у всесвіті панувала повна гармонія з Богом. Її порушила одна духовна істота, названа Противником (євр. Сата́н; грец. Сатана́с; Йв 1:6; Рм 16:20), а також Наклепником, головним Обвинувачем Бога (грец. Діа́болос) (Єв 2:14; Об 12:9). Тому апостол Іван каже: «Хто ходить у гріху, той від Диявола, бо Диявол грішить від початку» (1Ів 3:8).

Говорячи «від початку», Іван має на увазі момент, коли Сатана почав противитися Богу (так само як в 1 Івана 2:7; 3:11 «початок» стосується часу, коли людина стала учнем Христа). З цих слів видно, що, відколи Сатана згрішив уперше, він не покидає цього шляху. Тому ті, «у кого гріх входить у звичку», виявляють, що є «дітьми» Противника, його духовними нащадками, які відображають риси свого «батька» (The Expositor’s Greek Testament / edited by W. R. Nicoll. 1967. Vol. V. P. 185; Ів 8:44; 1Ів 3:10—12).

Біблія пояснює, що до гріха веде неправильне бажання. Воно розвивається поступово і, «ставши здатним родити», «породжує гріх» (Як 1:14, 15). Тож духовне створіння, яке стало Божим противником, почало відходити від праведності і відчувати незадоволення Богом ще до того, як гріх став очевидним у його поведінці.

Бунт в Едемі. Проголошуючи першим людям свою волю, Бог зосередився на позитивному — він дав їм конкретні завдання, а не безліч заборон (Бт 1:26—29; 2:15). Бог заборонив Адаму лише одне — їсти плоди з дерева знання добра й зла (і навіть торкатися цього дерева) (Бт 2:16, 17; 3:2, 3). Варто зазначити, що, випробовуючи слухняність і відданість людини, Єгова з повагою ставився до її гідності. Він не приписував Адаму нічого поганого і не став забороняти йому скотолозтво, вбивство чи якісь інші огидні вчинки. Така заборона показала б, що, на думку Бога, Адам мав схильність до чогось негідного. У споживанні їжі не було нічого поганого чи недоречного, до того ж Адам міг «їсти досхочу» все, що Бог дав йому (Бт 2:16). Бог випробував Адама тим, що заборонив йому їсти плоди лише з одного дерева. Таким чином Бог показав, що в символічному значенні споживання плодів з того дерева давало людині знання, яке дозволило б їй самій вирішувати, що для неї є «добром», а що «злом». Отже, Бог не створював труднощів для Адама і не приписував своєму земному синові нічого, що принизило б його гідність.

Серед людей першою згрішила жінка. Її спокусив Божий Противник, який промовляв через змія. (Див. ДОСКОНАЛІСТЬ, Перший грішник і цар Тира.) Він не підштовхував жінку до аморального вчинку, а розпалив у ній бажання досягти вищого інтелектуального рівня та отримати більшу свободу. Спершу Спокусник заохотив Єву переказати Божий наказ, про який вона, очевидно, дізналася від свого чоловіка, а тоді поставив під сумнів те, що Бог є правдивим і добрим. Він заявив, що, з’ївши плід з забороненого дерева, вона не помре, а отримає просвітлення і, як Бог, зможе сама вирішувати, що є добром, а що злом. Отже, на той час Спокусник вже повністю відкинув Творця у своєму серці, він відкрито пішов проти Бога і непрямо очорнив його ім’я. Спокусник не звинувачував Бога у ненавмисній помилці. Сказавши: «Адже Бог знає...», він натякнув, що Бог свідомо спотворює правду. Заради досягнення своєї мети цей духовний син Бога дійшов до того, що став підступним брехуном і честолюбним убивцею, адже він, очевидно, знав, що підбурює Єву до вчинку, який матиме фатальні наслідки. Усе це показує, наскільки серйозним був його гріх і наскільки огидною була його зрада (Бт 3:1—5; Ів 8:44).

Як видно з біблійної оповіді, у жінки розвинулось неправильне бажання. Почувши, що Сатана ставить під сумнів справедливість Божого наказу, вона не обурилась і не поставилася до цього з відразою. Навпаки, жінка почала дивитися на дерево як на щось бажане. Вона зажадала мати те, що по праву належало її Всевладному Правителю, Богу Єгові,— здатність і право вирішувати, що добре для його створінь, а що погано. Жінка почала переймати поведінку і норми Противника, вона підкорилася волі того, хто заперечив слова її Творця, а також слова її чоловіка, якого Бог призначив над нею головою (1Кр 11:3). Повіривши Спокуснику, Єва дозволила себе звести і з’їла плід. Так стало явно, що у її серці та розумі народився гріх (Бт 3:6; 2Кр 11:3; пор. Як 1:14, 15; Мт 5:27, 28).

Згодом Єва дала плід Адаму, і він теж його з’їв. Апостол Павло пояснив, що гріх чоловіка відрізнявся від гріха жінки: Адам не був обманений закликами Спокусника, тому не повірив у те, що, з’ївши плід, залишиться непокараним (1Тм 2:14). Очевидно, він з’їв плід через прив’язаність до Єви; Адам «послухався голосу дружини», а не Бога (Бт 3:6, 17). Він перейняв її поведінку, підкорився її волі, а отже, став на бік Божого Противника. Як наслідок, Адам «не влучив у ціль», він не повівся за образом і подобою Бога і не віддзеркалив його славу. По суті, він зневажив свого небесного Батька.

Наслідки гріха. Гріх зруйнував гармонійні стосунки між людиною і Творцем. Порушилися не тільки взаємини людини з Богом, але й її взаємини з усім іншим створінням. Крім того, шкоди зазнала і сама людина: її розум, серце і тіло. Жахливі наслідки гріха поширились на весь людський рід.

Оскільки стосунки людей з Богом були порушені, це одразу відбилося на їхній поведінці. Вони закрили деякі частини своїх тіл, які створив для них Бог, і пізніше намагалися сховатися від нього. Це свідчило про те, що в розумі та серці вони віддалилися від Творця (Бт 3:7, 8). Гріх викликав у них почуття вини, тривоги, незахищеності й сорому. Це підтверджує, що суть Божого закону написана в людських серцях, як про це сказав апостол Павло у Римлян 2:15. Тому, порушивши цей закон, перша людська пара відчула душевне потрясіння, сумління почало засуджувати їх за провину. Вони мали, так би мовити, вбудований детектор брехні, який не давав їм приховати свою гріховність від Творця. Тому, коли Адам намагався виправдати себе, пояснюючи, чому він змінив ставлення до небесного Батька, Бог відразу спитав: «Чи ти їв плід з дерева, з якого я наказав тобі не їсти?» (Бт 3:9—11).

Бог Єгова завжди вірний своїм принципам і діє на благо всіх членів своєї всесвітньої родини. Тому він не міг дивитися крізь пальці на грішну поведінку як з боку людей, так і з боку свого духовного сина, який збунтувався. Будучи святим, Єгова справедливо виніс смертний вирок їм усім. Бог вигнав людську пару з Едемського саду; вони вже не мали доступу до іншого дерева, яке він назвав «деревом життя» (Бт 3:14—24).

Наслідки для цілого людства. У Римлян 5:12 сказано: «Через одного чоловіка у світ увійшов гріх, а через гріх — смерть, і так смерть поширилась на всіх людей, бо всі згрішили». (Пор. 1Ів 1:8—10.) На думку декого, ці слова означають, що всі майбутні нащадки Адама теж винні у його першому гріху, бо, як голова людської родини, Адам представляв їх і таким чином зробив співучасниками свого злочину. Однак Павло говорить, що смерть «поширилась» на всіх людей, а це вказує на тривалий, а не миттєвий процес.

Далі апостол каже, що «від Адама до Мойсея смерть царювала над усіма, навіть над тими, хто не вчинив такого переступу, як Адам» (Рм 5:14). Адамів гріх доречно названо «переступом», адже він переступив закон — наказ, даний йому Богом. Крім того, згрішивши, Адам зробив свідомий вибір, бо, як досконала людина, він не мав жодних слабкостей. Звичайно, ніхто з його нащадків ніколи не був досконалим. Тож немає підстав вважати, що, коли Адам згрішив, разом з ним згрішили і всі його ненароджені на той момент нащадки. Нащадки Адама були б винні у його гріху, якби добровільно визнали його своїм головою. Але вони народилися від Адама не за власним бажанням, а «за тілесним бажанням» їхніх батьків (Ів 1:13).

Усе вказує на те, що гріх передається від Адама наступним поколінням, оскільки діє загальновідомий закон спадковості. Очевидно, це мав на увазі псалмоспівець, сказавши: «Від самого народження на мені лежить провина, мати зачала мене в гріху» (Пс 51:5). Гріх (з усіма його наслідками) увійшов у світ і поширився на весь людський рід не просто тому, що Адам був головою цього роду, а тому, що він (не Єва) був його прабатьком, від нього пішло людське життя. Від першої пари нащадкам неминуче передаються не лише фізичні особливості та риси характеру, але й схильність до гріха. (Пор. 1Кр 15:22, 48, 49.)

Апостол Павло теж вказав на цю думку, коли написав: «Як через непослух одного чоловіка [Адама] багато людей стало грішниками, так і через слухняність одного чоловіка [Ісуса Христа] багато людей стане праведними» (Рм 5:19). Не всі люди, які мали стати праведними завдяки слухняності Христа, стали праведними одночасно — в той момент, коли він представив Богові свою викупну жертву. Дедалі більше людей отримують благословення від Христової жертви, коли починають вірити в неї і примиряються з Богом (Ів 3:36; Дії 3:19). Подібна ситуація і з грішниками: у міру того як народжуються нові покоління Адамових нащадків, з’являється дедалі більше грішників. Ці люди є грішниками, оскільки були зачаті батьками, які успадкували гріх від Адама.

Сила гріха і плата за гріх. «Плата за гріх — смерть» (Рм 6:23), а оскільки всі люди походять від Адама, всі вони підвладні «закону гріха і смерті» (Рм 8:2; 1Кр 15:21, 22). Гріх і смерть «зацарювали» над людьми і тримають їх у рабстві, в яке свого часу Адам їх продав (Рм 5:17, 21; 6:6, 17; 7:14; Ів 8:34). З цього випливає, що гріх — це не просто дія чи бездіяльність, це закон, правило, сила, що діє в людях, вроджена схильність до неправильного, успадкована від Адама. Отже, люди успадкували від Адама «неміч... плоті» — недосконалість (Рм 6:19). «Закон гріха» постійно діє у їхніх тілах; він, так би мовити, намагається контролювати їхню поведінку, панувати над ними, і не дає їм жити в мирі з Богом (Рм 7:15, 17, 18, 20—23; Еф 2:1—3).

Гріх, немов цар, дає людям «накази» — як захоче, кому захоче і коли захоче. Тому коли Бог помітив, що Адамів первісток, Каїн, гнівається на свого брата Авеля, то заохотив його робити добро і пояснив: «Біля дверей тебе підстерігає гріх і він прагне заволодіти тобою. Але чи ти його переможеш?» Проте Каїн дозволив гріху заздрості та ненависті заволодіти ним і вчинив убивство (Бт 4:3—8; пор. 1См 15:23).

Хвороби, біль і старіння. Оскільки смерть людей здебільшого є наслідком хвороб і старіння, можна дійти висновку, що ці явища тісно пов’язані з гріхом. За умовами Закон-угоди, ізраїльтянин, який вилікувався від прокази, мав скласти приношення за гріх, щоб примиритися з Богом (Лв 14:2, 19). Якщо хтось торкався мертвої людини чи входив у намет, де померла людина, то ставав нечистим і мав пройти церемоніальне очищення (Чс 19:11—19; пор. Чс 31:19, 20). Ісус теж пов’язував хвороби з гріхом (Мт 9:2—7; Ів 5:5—15), але він також показав, що не всі хвороби є наслідком конкретних гріхів (Ів 9:2, 3). У Біблії також говориться, що праведність (поведінка, протилежна гріху) позитивно впливає на здоров’я (Пр 3:7, 8; 4:20—22; 14:30). Під час правління Христа буде усунено не лише смерть, яка царює разом з гріхом (Рм 5:21), але й біль (1Кр 15:25, 26; Об 21:4).

Гріх і Закон. Апостол Іван пише: «Кожен, хто ходить у гріху, ходить і в беззаконні, а гріх — це беззаконня» (1Ів 3:4) і «Усяка неправедність — це гріх» (1Ів 5:17). З іншого боку, апостол Павло говорить про тих, «хто згрішив, не будучи під законом». Далі він пояснює: «Гріх же існував у світі ще до Закону [даного через Мойсея], але коли закону немає, гріх нікому не зараховується. Однак від Адама до Мойсея смерть царювала над усіма, навіть над тими, хто не вчинив такого переступу, як Адам» (Рм 2:12; 5:13, 14). Щоб зрозуміти Павлові слова, треба взяти до уваги контекст. З його попередніх тверджень у Листі до римлян видно, що він порівнював дві групи людей — тих, хто перебував під Закон-угодою, і тих, хто під нею не перебував, а отже, не був зобов’язаний дотримуватися її заповідей. Однак, за словами Павла, як ті, так і інші були грішниками (Рм 3:9).

Від гріхопадіння Адама і до укладення Закон-угоди в 1513 р. до н. е., протягом близько 2500 років, Бог не давав людям детального й упорядкованого зводу законів, який би чітко роз’яснював поняття гріха в усіх його проявах і формах. Щоправда, Єгова давав людям певні накази: скажімо, Ной отримав деякі вказівки після Всесвітнього потопу (Бт 9:1—7), а Авраам і всі його домашні, в тому числі раби-чужинці, мали дотримуватися угоди про обрізання (Бт 17:9—14). Але про Ізраїль псалмоспівець каже, що Бог «звіщає... слово своє Якову, свої постанови і присуди Ізраїлю. Не зробив він цього для жодного іншого народу, і про його присуди більше ніхто не знає» (Пс 147:19, 20; пор. Вх 19:5, 6; Пв 4:8; 7:6, 11). Апостол Павло доречно сказав, що «на підставі Закону», даного Ізраїлю, можна було досягти праведності і що «той, хто виконує їх [постанови і присуди Закону], завдяки їм житиме». Закон був мірилом досконалості, тому той, хто міг виконати всі його постанови, вважався досконалим, гідним життя. Саме так було у випадку Ісуса Христа (Лв 18:5; Рм 10:5; 1Пт 2:22). Але цього не скажеш про жоден інший закон, даний у часи від Адама до укладення Закон-угоди.

«З природи виконують те, чого вимагає закон». Хоча в період від Адама до Мойсея не було чіткого зводу законів, який би регулював поведінку людей, це не означає, що тоді люди не грішили. У Римлян 2:14, 15 Павло говорить: «Коли ж люди з інших народів, які не мають закону, з природи виконують те, чого вимагає закон, то вони, хоча й без закону, є законом самі для себе. Вони показують, що суть закону написана в їхніх серцях, і водночас їхнє сумління свідчить разом з ними, а їхні думки звинувачують їх або ж виправдовують». Оскільки людина створена на Божий образ і подобу, вона з природи має моральне чуття, яке формує її сумління. Як видно зі слів Павла, до певної міри сумління мають навіть недосконалі, грішні люди. (Див. СУМЛІННЯ.) Моральне чуття діє у серцях людей подібно до закону, адже закон — це, по суті, норма поведінки. Але цьому закону протидіє інший успадкований закон — «закон гріха», який воює проти схильності робити правильне і веде в полон тих, хто не чинить йому опір (Рм 6:12; 7:22, 23).

Навіть у випадку Каїна ми можемо побачити, що він мав вроджене моральне чуття і, відповідно, сумління. Хоча в той час ще не було закону про вбивство, спробувавши ухилитися від прямої відповіді на запитання Бога, Каїн показав, що сумління засуджувало його за вбивство Авеля (Бт 4:8, 9). Єврей, на ім’я Йосип, показав, що закон був у його серці. Коли дружина Потіфара спробувала спокусити його, він сказав: «Як же я можу зробити таке велике зло і згрішити проти Бога?!» Бог тоді ще не дав чіткої заповіді, яка б забороняла перелюб, але Йосип розумів, що це неправильно і суперечить Божій волі, висловленій в Едемському саду (Бт 39:7—9; пор. Бт 2:24).

Як видно з Біблії, у часи патріархів — від Авраама до 12 синів Якова — люди з багатьох рас і народів вживали слово «гріх» (хатта́т), маючи на увазі, скажімо, гріх проти роботодавця (Бт 31:36), проти свого правителя (Бт 40:1; 41:9), проти родича (Бт 42:22; 43:9; 50:17) або просто проти іншої людини (Бт 20:9). Вживаючи це слово, людина визнавала, що між нею і тим, проти кого вона вчинила або могла вчинити гріх, був певний зв’язок і вона була зобов’язана поважати його інтереси, волю або владу (якщо він правитель) і не йти проти них. Це свідчить про те, що люди з природи мають моральне чуття. Все ж з плином часу влада гріха над тими, хто не служить Богу, ставала дедалі більшою. Тому в I ст. н. е. Павло вже говорив, що розум людей з інших народів «огорнула темрява... вони відчужені від життя, джерелом якого є Бог» і втратили «будь-яке почуття сорому» (Еф 4:17—19).

Чому через Закон «гріхів було більше». Сумління завжди до певної міри підказувало людині, що є добром, а що злом. Але, уклавши Закон-угоду з Ізраїлем, Бог чітко показав, у чому може виявлятися гріх. Якщо хтось із нащадків Божих друзів — Авраама, Ісака чи Якова — стверджував, що є невинним у гріху, то тепер уста кожного з них «замовкли і весь світ підпав покаранню від Бога». Адже через успадковану від Адама недосконалу плоть вони не могли бути визнані праведними перед Богом «на підставі вчинків, яких вимагає закон», бо закон давав їм «лише точне знання про гріх» (Рм 3:19, 20; Гл 2:16). Закон чітко вказав на всі можливі вияви гріха, і так «можна було побачити більше проступків» і гріхів, адже відтоді багато вчинків і навіть думок були визнані грішними (Рм 5:20; 7:7, 8; Гл 3:19; пор. Пс 40:12). Жертвоприношення постійно нагадували тим, хто був під Законом, про їхню гріховність (Єв 10:1—4, 11). Таким чином Закон був «опікуном, який вів до Христа», щоб вони «були визнані праведними завдяки вірі» (Гл 3:22—25).

У якому розумінні гріх скористався «можливістю, яка з’явилася через заповідь», дану Ізраїлю?

Пояснюючи, що за допомогою Мойсеєвого закону люди не можуть бути визнані праведними перед Богом Єговою, апостол Павло написав: «Коли ми жили, керуючись плотськими бажаннями, то грішні похоті, які стали явними завдяки Закону, діяли в наших тілах, аби ми приносили плід, що веде до смерті... Що ж тоді скажемо? Чи Закон є гріхом? Звичайно, ні! Якби не Закон, я не знав би, що таке гріх. Скажімо, я не знав би, що таке пожадливість, якби Закон не говорив: “Не жадай чужого”. Проте гріх, скориставшись можливістю, яка з’явилася через заповідь, породив у мені всіляку пожадливість, бо без закону гріх був мертвий» (Рм 7:5—8).

Без Закону апостол Павло не зміг би повністю збагнути, у чому виявляється гріх, наприклад він не знав би, що пожадливість є гріхом. За його словами, грішні похоті «стали явними завдяки Закону» і заповідь «Не жадай чужого» дала «можливість» виявитися гріху. На це вказує твердження Павла про те, що «без закону гріх був мертвий». Поки не з’явилось конкретне визначення гріха, людину не можна було засуджувати за вчинок, який юридично не був визнаний гріхом. До появи Закону ізраїльтяни не підпадали під осуд за гріхи, які не були точно визначені. Але з появою Закону всі ізраїльтяни, в тому числі Павло, були визнані грішниками і засуджені до смерті. Закон змусив їх повнішою мірою усвідомити свою гріховність. Це не означає, що Мойсеїв закон підштовхував ізраїльтян до гріха, радше він виявляв, що вони є грішниками. Таким чином гріх «скористав[ся] можливістю», яка з’явилась через Закон, і вплив гріха на Павла та інших ізраїльтян став явним. На основі Закону більше людей були визнані грішниками, і тепер для цього з’явилося значно більше правових підстав.

Тож на запитання: «Чи Закон є гріхом?» — можна чітко відповісти: «Звичайно, ні!» (Рм 7:7). Закон не «схибив», а, так би мовити, потрапив у десятку — він досяг мети, заради якої Бог його дав. Закон виконав важливу роль захисника і провідника, а також офіційно підтвердив, що всі люди, в тому числі ізраїльтяни, були грішниками, які потребують визволення на основі викупу. Крім того, він вказав ізраїльтянам на Христа як на Викупника.

Різні грані та вияви гріха. У Біблії поняття «гріх» (євр. хатта́т; грец. гамартı́а) часто пов’язується з такими словами, як «провина» (євр. аво́н), «переступ» (євр. пе́ша; грец. пара́басіс) та «проступок» (грец. пара́птома). Усі ці слова близькі за значенням, але кожне з них вказує на окрему грань або форму гріха.

Провини, помилки і безглуздя. Єврейське слово аво́н, як правило, стосується провини, нечесного або неправильного вчинку. Воно вказує на помилку морального характеру, перекручення норм добра і зла (Йв 10:6, 14, 15). Якщо людина не підкоряється Божій волі, то вона не керується його досконалою мудрістю і справедливістю, а тому неодмінно чинить провини. (Пор. Іс 59:1—3; Єр 14:10; Флп 2:15.) Оскільки через гріх людина втрачає внутрішню рівновагу і перекручує справедливість (Йв 33:27; Ав 1:4), єврейське слово аво́н найчастіше пов’язується або вживається паралельно зі словом хатта́т («гріх; промах») (Вх 34:9; Пв 19:15; Не 4:5; Пс 32:5; 85:2; Іс 27:9). Втрата рівноваги викликає в людини замішання і сум’яття, крім того, порушуються її стосунки з Богом та його творивом.

«Провина» (аво́н) може бути навмисною або ненавмисною; людина може свідомо відійти від того, що правильне, або зробити щось несвідомо, вчинити «помилку» (шеґаґа́), хоча й тоді вона стає винною перед Богом (Лв 4:13—35; 5:1—6, 14—19; Чс 15:22—29; Пс 19:12, 13). Звичайно, свідома провина тягне за собою значно серйозніші наслідки, ніж ненавмисна помилка (Чс 15:30, 31; пор. Пл 4:6, 13, 22). Провина несумісна з правдою; ті, хто свідомо грішить, перекручують правду, а це веде до ще серйознішого гріха. (Пор. Іс 5:18—23.) Апостол Павло писав, що гріх «вводить в оману» і внаслідок цього людське серце черствіє (Єв 3:13—15; пор. Вх 9:27, 34, 35). Цитуючи слова з Єремії 31:34, де в єврейському тексті згадуються провини та гріхи Ізраїля, апостол Павло у Євреїв 8:12 вживає слова гамартı́а (озн. «гріх») і адікı́а (озн. «неправедність»), а в Євреїв 10:17 — гамартı́а і аномı́а (озн. «беззаконня»).

У Прислів’я 24:9 зазначається, що «безглузді задуми — це гріх». Єврейські слова, які передають думку про безглуздя, часто вживаються, коли мова йде про гріх; іноді розкаяні грішники визнавали: «Я... поводився безглуздо» (1См 26:21; 2См 24:10, 17). Якщо грішник не приймає повчання від Бога, то заплутується у своїх провинах і блукає через своє безглуздя (Пр 5:22, 23; пор. Пр 19:3).

Переступи, злочини і порушення. Іноді гріх Біблія називає «переступом». Грецьке слово пара́басіс («переступ») зазвичай стосується випадків, коли людина порушує встановлені обмеження і виходить за рамки чого-небудь, скажімо закону. Матвій використовує дієслово параба́йно в розповіді про те, як фарисеї і книжники запитали Ісуса, чому його учні «порушують традиції своїх прабатьків», а Ісус у відповідь запитав їх, чому вони «порушу[ють] Божу заповідь заради своїх традицій» і цим позбавляють сили Боже слово (Мт 15:1—6). Це дієслово також може означати «відступати; відходити», як це сталося у випадку Юди, який «знехтував» своїм служінням і апостольством (букв. «відійшов») (Дії 1:25). У деяких грецьких текстах те саме дієслово вживається, коли йдеться про того, хто «переступає межі і не перебуває у вченні Помазанця» (2Ів 9, ED).

У Єврейських Писаннях, коли йде мова про людей, які грішили тим, що «порушували», «обходили» або «не виконували» Божу угоду чи якісь конкретні накази, вживається слово ава́р (Чс 14:41; Пв 17:2, 3; ІсН 7:11, 15; 1См 15:24; Іс 24:5; Єр 34:18).

Апостол Павло показав, що слово пара́басіс тісно пов’язане з порушенням закону. Він написав: «Де немає закону, там немає і переступу» (Рм 4:15). Тож, якщо немає закону, грішника не можна звинуватити в переступі. Павло та інші письменники Грецьких Писань послідовно вживають слово пара́басіс (а також параба́тес, «той, хто переступає закон») в контексті закону. (Пор. Рм 2:23—27; Гл 2:16, 18; 3:19; Як 2:9, 11.) Адам не послухався чіткого Божого наказу і тому був винен у «переступі» — порушенні встановленого закону. Його дружина, хоча й була обманена, теж вчинила переступ (1Тм 2:14). Закон-угода, яку Мойсей отримав через ангелів, була додана до угоди з Авраамом, щоб «виявляти переступи» і віддати «все під варту гріха». Через Закон-угоду всі Адамові нащадки, в тому числі ізраїльтяни, офіційно визнавались винними у гріху; також вона чітко показувала, що всі люди потребують прощення і спасіння, які можливі завдяки вірі в Ісуса Христа (Гл 3:19—22). Тому, якби Павло знову жив за Мойсеєвим законом, то, по суті, знову був би «тим, хто переступає закон» і підлягав би його осуду; так він відкинув би Божу незаслужену доброту, яка уможливлювала звільнення від такого осуду (Гл 2:18—21; пор. Гл 3:1—4, 10).

Єврейське слово пе́ша передає думку про переступ (Пс 51:3; Іс 43:25—27; Єр 33:8), а також «бунт», тобто повстання проти чиєїсь влади або закону (1См 24:11; Йв 13:23, 24; 34:37; Іс 59:12, 13). Тому свідомий переступ рівнозначний бунту проти влади і правління Єгови, небесного Батька. Свідомо чинячи переступ, створіння ставить власну волю вище за волю свого Творця і повстає проти верховної влади Бога.

Проступки. Грецьке слово пара́птома буквально означає «падіння поряд» і може перекладатись як «хибний крок» (Рм 11:11, 12) або «проступок» (Еф 1:7; Кл 2:13). З’ївши заборонений плід, Адам вчинив «переступ», він переступив Божий закон. Його вчинок був також «проступком»: замість того щоб іти дорогою праведності — дотримуватися праведних норм Єгови і підтримувати його владу, Адам упав, зробив хибний крок. Численні постанови і вимоги Закон-угоди виявляли багато проступків, адже ті, хто жив під Законом, були недосконалі (Рм 5:20); ізраїльському народу в цілому не вдалося дотриматись цієї угоди (Рм 11:11, 12). Оскільки всі постанови Закону були частиною однієї угоди, то людина, яка «оступа[лася] в чомусь одному», порушувала, або переступала, цілу угоду разом з усіма її постановами (Як 2:10, 11).

«Грішники». Оскільки «немає людини, яка б не грішила» (2Хр 6:36), можна сказати, що всі Адамові нащадки є грішниками з природи. Але в Біблії слово «грішники» зазвичай має вужче значення і вказує на тих, у кого гріх ввійшов у звичку або хто має репутацію грішника. Їхні гріхи стають відомі багатьом (Лк 7:37—39). Наприклад, грішниками були амаликітяни, яких Єгова наказав Саулу знищити (1См 15:18). Псалмоспівець молився, щоб Бог не погубив його «з грішниками»; далі він називає тих грішників «жорстокими людьми, які руками своїми зло чинять і праву руку свою хабарами наповнюють» (Пс 26:9, 10; пор. Пр 1:10—19). Релігійні провідники засуджували Ісуса за те, що він спілкувався «зі збирачами податків і грішниками», бо збирачі податків теж мали серед євреїв погану репутацію (Мт 9:10, 11). Ісус сказав юдейським релігійним провідникам, що збирачі податків і повії йдуть у Боже Царство попереду них (Мт 21:31, 32). Збирач податків Закхей, якого багато хто вважав «грішником», визнав, що незаконно вимагав у людей гроші (Лк 19:7, 8).

Отже, коли Ісус сказав, що «в небі буде більше радості за одного грішника, який кається, ніж за 99 праведних, яким каяття не потрібне», то, очевидно, він вжив слова «грішник» і «праведний» у відносному значенні (див. ПРАВЕДНІСТЬ, Доброта і праведність), бо всі люди з природи є грішниками і ніхто не є праведним в абсолютному сенсі (Лк 15:7, 10; пор. Лк 5:32; 13:2; див. ВИЗНАВАТИ ПРАВЕДНИМ).

Різні ступені тяжкості гріха. Звичайно, гріх завжди залишається гріхом, і кожен, хто чинить його, заслуговує смерті — «плати за гріх». Все ж Біблія показує, що в очах Бога гріхи людей різняться за своєю тяжкістю. Приміром, мешканці Содома «сильно грішили проти Єгови», «гріхи їхні стали дуже важкі» (Бт 13:13; 18:20; пор. 2Тм 3:6, 7). Ізраїльський народ «сильно згрішив», коли зробив золоте теля (Вх 32:30, 31); також Єровоам втягнув північне царство «у великий гріх», впровадивши поклоніння телятам (2Цр 17:16, 21). Мешканці царства Юди, «так само як содомляни», відкрито говорили про свій гріх, через що були огидними в очах Єгови (Іс 1:4, 10; 3:9; Пл 1:8; 4:6). Гріхом може стати навіть молитва, якщо людина вперто нехтує волею Єгови (Пс 109:7, 8, 14). Гріх ображає Бога, тому він не дивиться на нього крізь пальці; зрозуміло, що чим тяжче особа грішить, тим більше обурення і гніву він відчуває (Рм 1:18; Пв 29:22—28; Йв 42:7; Пс 21:8, 9). Однак Бог гнівається, не лише коли хтось грішить проти нього особисто, але й коли хтось завдає шкоди людям чи несправедливо поводиться з ними, особливо з його вірними служителями (Іс 10:1—4; Мл 2:13—16; 2Фс 1:6—10).

Людські слабкості й незнання. Єгова зважає на те, що недосконалі нащадки Адама мають слабкості. Тому ті, хто щиро шукає Бога, можуть сказати: «Не за нашими гріхами він поводиться з нами і не відплачує за провини так, як ми того заслуговуємо». Біблія показує, що Бог дуже терпеливий до людей і виявляє до них неабияке милосердя та віддану любов (Пс 103:2, 3, 10—18). Також він бере до уваги, що людина може згрішити через незнання (1Тм 1:13; пор. Лк 12:47, 48), якщо це незнання не є свідомим. Тим, хто свідомо відкидає знання та мудрість від Бога і «знаходи[ть] задоволення в неправедності», немає виправдання (2Фс 2:9—12; Пр 1:22—33; Ос 4:6—8). Буває, що хтось на деякий час відходить від правди, але, отримавши допомогу, повертається (Як 5:19, 20), а хтось «закриває очі від світла і забув[ає], що вже очищений від своїх давніх гріхів» (2Пт 1:9).

Що таке непростимий гріх?

Зі знанням приходить більша відповідальність. Гріх Пилата не був таким важким, як гріх юдейських релігійних провідників, котрі видали йому Ісуса; також він не був таким важким, як гріх Юди, який зрадив свого Господа (Ів 19:11; 17:12). Ісус сказав фарисеям: «Якби ви були сліпими, то не мали б гріха». Очевидно, він мав на увазі, що Бог простив би їм гріхи, якби вони не мали знань. Але оскільки фарисеї заявляли, що мають знання, Ісус докорив їм: «Ваш гріх залишається» (Ів 9:39—41). Також Ісус сказав, що «їхньому гріху виправдання немає», адже вони чули його переконливі слова і бачили могутні діла, які він чинив під впливом Божого духу (Ів 15:22—24; Лк 4:18). Якщо людина словами або вчинками свідомо і навмисно зневажала Божий дух, дія якого була очевидною, то на ній тяжів «вічний гріх» і прощення було вже неможливим (Мт 12:31, 32; Мр 3:28—30; пор. Ів 15:26; 16:7, 8). Таке може трапитися і з людиною, яка стала християнином, але згодом свідомо відвернулася від правдивого поклоніння. У Євреїв 10:26, 27 говориться: «Якщо, отримавши точне знання правди, ми свідомо ходимо в гріху, то вже не залишається жертви за гріхи, а лише якесь страшне очікування суду і палючий гнів, що готовий пожерти противників».

В 1 Івана 5:16, 17 апостол протиставляє «смертельний гріх» «несмертельному». Під смертельним гріхом він, очевидно, має на увазі свідомий, навмисний гріх. (Пор. Чс 15:30.) Якщо є вагомі підстави вважати, що християнин вчинив такий гріх, то за нього не будуть молитися. Звичайно, остаточне рішення щодо того, яким є стан серця грішника, виносить Бог. (Пор. Єр 7:16; Мт 5:44; Дії 7:60.)

Гріх, вчинений один раз, і звичка грішити. Якщо порівняти слова з 1 Івана 2:1 та 1 Івана 3:4—8 в «Перекладі нового світу», можна побачити різницю між тим, хто згрішив один раз, і тим, хто має звичку грішити. В другому уривку вжито вислів «кожен, хто ходить у гріху [пойо́н тен гамартı́ан]» (1Ів 3:4). Правильність цього варіанту перекладу підтверджують слова з однієї праці: «Дієприкметник теперішнього часу активного стану (пойон) вказує на звичку чинити гріх». Стосовно 1 Івана 3:6, де в грецькому тексті вжито вислів ух гамарта́ней, у тій самій праці зазначено: «Тривала форма... дієслова гамартано в теперішньому часі дійсного способу активного стану, [озн.] “не продовжує грішити”» (Robertson A. T. Word Pictures in the New Testament. 1933. Vol. VI. P. 221, 222). Отже, вірний християнин у якийсь момент може оступитися і згрішити, піддавшись слабкості чи обману, але він «не ходить у гріху» (1Ів 3:9, 10; пор. 1Кр 15:33, 34; 1Тм 5:20).

Співучасть у чужих гріхах. Особа може стати винною в гріху перед Богом, якщо свідомо спілкується з грішником, схвалює його лихі вчинки або приховує їх від старійшин, через що вони не можуть вжити необхідних заходів. (Пор. Пс 50:18, 21; 1Тм 5:22.) Люди, які залишаються в символічному місті за назвою «столиця Вавилон Великий», зазна́ють «кар, посланих на неї» (Об 18:2, 4—8). Християнин, який спілкується чи навіть «вітається» з тим, хто покидає Христове вчення, «стає спільником в його лихих вчинках» (2Ів 9—11; пор. Тит 3:10, 11).

Павло застерігав Тимофія: «Не бери участі в чужих гріхах» (1Тм 5:22). Перед тим Павло написав: «Ніколи ні на кого не покладай рук поспішно». Ці слова, скоріш за все, стосуються даної Тимофієві влади призначати наглядачів у зборах. Йому не слід було призначати того, хто став віруючим недавно, бо такий чоловік міг загордитися. Якби Тимофій знехтував цієї порадою, то певною мірою був би відповідальним за провини, які міг вчинити той чоловік (1Тм 3:6).

Згідно з викладеними вище принципами, цілий народ міг стати винним у гріху перед Богом (Пр 14:34).

Гріхи проти людей, Бога і Христа. Як уже зазначалося, в Єврейських Писаннях згадується, що за часу патріархів люди з різних народів чинили гріхи. Зазвичай це були гріхи проти інших людей.

Оскільки лише Бог є зразком праведності і великодушності, то невідповідність «образу і подобі» якоїсь людини не можна назвати гріхом проти неї. Радше гріхом проти людини є порушення її законних прав та інтересів або неповага до них, образа, спричинення цій людині несправедливої шкоди (Сд 11:12, 13, 27; 1См 19:4, 5; 20:1; 26:21; Єр 37:18; 2Кр 11:7). Ісус навів важливі принципи, якими має керуватися людина, коли проти неї вчинено серйозний гріх (Мт 18:15—17). Навіть якби брат згрішив проти неї 77 разів або 7 разів за день, їй слід було простити, якщо, отримавши докір, грішник розкаювався (Мт 18:21, 22; Лк 17:3, 4; пор. 1Пт 4:8). Апостол Петро згадував, що слуги могли зносити побої за гріхи проти своїх панів (1Пт 2:18—20). Людина грішить проти встановленої влади, якщо не виявляє належної поваги до неї. Павло сказав про себе: «Я не вчинив жодного гріха — ні проти Закону юдеїв, ні проти храму, ні проти цезаря» (Дії 25:8).

І все ж гріх проти людини є також гріхом проти Творця, перед яким кожен відповідає за свої вчинки (Рм 14:10, 12; Еф 6:5—9; Єв 13:17). Стримавши філістимського царя Авімелеха від інтимних стосунків з Саррою, Бог сказав йому: «[Я] не дав тобі згрішити проти мене» (Бт 20:1—7). Йосип теж вважав перелюб гріхом проти Творця чоловіка і жінки, гріхом проти Засновника шлюбу (Бт 39:7—9); подібний погляд мав і цар Давид (2См 12:13; Пс 51:4). Закон застерігав: якщо ізраїльтянин щось вкраде, оббере свого ближнього або привласнить щось чуже, то «стане невірним Єгові» (Лв 6:2—4; Чс 5:6—8). Бог засуджував тих, хто мав черстве серце, хто був скупим до бідних чи затримував плату найманим робітникам (Пв 15:7—10; 24:14, 15; пор. Пр 14:31; Ам 5:12). Самуїл сказав, що для нього «немислимо перестати молитися» за ізраїльтян, які його про це просили, адже так він згрішив би проти Єгови (1См 12:19—23).

Згідно з Якова 2:1—9, особа чинить гріх, якщо ставиться до одних людей ліпше, ніж до інших, чи поділяє християн на групи за їхнім становищем. Павло написав, що той, хто не зважає на слабе сумління одновірця і стає для нього каменем спотикання, грішить «проти самого Христа» — Божого Сина, який віддав життя за своїх послідовників (1Кр 8:10—13).

Хоча всі гріхи, по суті, є гріхами проти Бога, деякі з них, на його думку, скеровані проти нього більшою мірою. Це, наприклад, ідолопоклонство (Вх 20:2—5; 2Цр 22:17), брак віри (Рм 14:22, 23; Єв 10:37, 38; 12:1), неповага до святого (Чс 18:22, 23), а також усі види фальшивого поклоніння (Ос 8:11—14). Очевидно, саме тому первосвященик Ілій, звертаючись до своїх синів, які виявили неповагу до святого намету і служіння Єгові, сказав: «Якщо хтось згрішить проти людини, то можна попросити за нього Єгову [пор. 1Цр 8:31, 32]. Але якщо хтось згрішить проти Єгови, то хто зможе помолитися за таку людину?» (1См 2:22—25; пор. 1См 2:12—17).

Гріх проти власного тіла. Застерігаючи християн проти статевої розпусти (сексуальних стосунків між людьми, що не перебувають у шлюбі, який відповідає біблійним вимогам), Павло говорить: «Будь-який інший гріх, котрий може вчинити людина,— це гріх поза її тілом, а кожен, хто займається статевою розпустою, грішить проти власного тіла» (1Кр 6:18; див. СТАТЕВА РОЗПУСТА). Як показує контекст, Павло наголошує, що християни мають бути в єдності зі своїм Господом і Головою, Христом Ісусом (1Кр 6:13—15). Той, хто займається статевою розпустою, чинить беззаконня та гріх: він стає одним тілом з іншою людиною, зазвичай повією (1Кр 6:16—18). Жоден інший гріх не може в такому сенсі відділити тіло християнина від Христа і зробити його «одним тілом» з якоюсь людиною, тож зрозуміло, чому всі інші гріхи в цьому уривку названо гріхами «поза... тілом» християнина. Крім того, статева розпуста може завдати непоправної шкоди тілу людини.

Гріхи ангелів. Оскільки духовні сини Бога теж мають віддзеркалювати його славу, вихваляти його і виконувати його волю (Пс 148:1, 2; 103:20, 21), їхні гріхи по своїй суті такі ж, як і гріхи людей. У 2 Петра 2:4 говориться, що декотрі духовні сини Бога згрішили і тому він закував їх «в кайдани густої темряви, щоб зберегти для суду». Очевидно, про той самий випадок йдеться і в 1 Петра 3:19, 20, де згадуються «кинені до в’язниці духи, які в минулому [за часу Ноя] виявляли непослух». А в Юди 6 пояснено, що ті духовні істоти «не влучили в ціль», тобто згрішили, коли «не зберегли свого початкового становища, а покинули своє місце проживання» («місце проживання», найімовірніше, стосується неба, де перебуває Бог).

Жертва Ісуса Христа не покриває гріхів, скоєних духовними істотами, тому немає жодних підстав вважати, що гріхи тих бунтівних ангелів могли бути прощені (Єв 2:14—17). Подібно до Адама, вони були досконалими і не мали вроджених слабкостей, які пом’якшували б покарання за їхню провину.

Прощення гріхів. Як пояснено в статті ВИЗНАВАТИ ПРАВЕДНИМ (Що означає «зарахувати» як праведність?), Бог Єгова, так би мовити, зараховує праведність на рахунок тих, хто живе за вірою. При цьому Бог «вибачає», «прощає» або «стирає» гріхи, які насправді мали б бути зараховані їм як борг. (Пор. Пс 32:1, 2; Іс 44:22; Дії 3:19.) Тож Ісус доречно прирівняв «проступки» та «гріхи» до «боргів». (Пор. Мт 6:14; 18:21—35; Лк 11:4.) Навіть коли гріхи Божих служителів мов багряна тканина, Єгова може змити все, що позбавляє їх святості (Іс 1:18; Дії 22:16). Бог виявляє до людей милосердя та віддану любов, дотримуючись при цьому своїх досконалих норм справедливості і праведності. (Див. ВИКУП; КАЯТТЯ; ПРИМИРЕННЯ.)

Як уникати гріха. Уникати гріха, або беззаконня, передусім допомагає любов до Бога і ближніх, адже любов є найвидатнішою рисою Бога; Єгова поклав любов в основу Закону, який він дав Ізраїлю (Мт 22:37—40; Рм 13:8—11). Якщо християни виявляють любов, вони не є відчуженими від Бога, а перебувають у єдності з ним та його Сином, і це приносить їм радість (1Ів 1:3; 3:1—11, 24; 4:16). Вони охоче піддаються керівництву святого духу, «у Божих очах вони... жив[уть] згідно з духом», перестають грішити (1Пт 4:1—6) і замість плоду грішної плоті приносять праведний плід Божого духу (Гл 5:16—26). Так вони звільняються від влади гріха (Рм 6:12—22).

Якщо людина вірить у те, що Бог винагороджує за праведність (Єв 11:1, 6), то зможе протистояти спокусі отримати «тимчасове задоволення від гріха» (Єв 11:24—26). Пам’ятаючи, що «Бог не той, з кого можна насміхатися», така особа впевнена в правдивості принципу «Що людина посіє, те й пожне», і це захищає її від омани гріха (Гл 6:7, 8). Вона усвідомлює: гріх неможливо приховувати вічно (1Тм 5:24) і, «хоча грішник сто разів робить зло і все-таки живе довго», «буде добре» не грішникам, які не мають страху перед Богом, а «тим, хто боїться правдивого Бога» (Ек 8:11—13; пор. Чс 32:23; Пр 23:17, 18). Жодними статками грішник не зможе відкупитися від Божого гніву (Сф 1:17, 18); в кінцевому підсумку справдяться слова: «Багатство грішника зберігається для праведного» (Пр 13:21, 22; Ек 2:26). Ті, хто, виявляючи віру, шукає праведності, уникають «важкого тягаря» гріха, зберігають спокій у розумі й серці і не піддаються духовним хворобам (Пс 38:3—6, 18; 41:4).

Така віра ґрунтується на знанні Божих слів і зміцнюється завдяки йому (Пс 119:11; пор. Пс 106:7). Людина, яка квапиться і не прагне спершу дізнатися, який шлях є правильним, неодмінно згрішить, тобто «не влучить у ціль» (Пр 19:2, NW, прим.). Розуміючи, що «один тільки грішник може зруйнувати багато доброго», праведна людина старається поводитись мудро. (Пор. Ек 9:18; 10:1—4.) Наприклад, вона уникає близького спілкування з тими, хто бере участь у фальшивому поклонінні чи має аморальні схильності, адже такі люди заманюють у гріх і псують корисні звички (Вх 23:33; Не 13:25, 26; Пс 26:9—11; Пр 1:10—19; Ек 7:26; 1Кр 15:33, 34).

Звичайно, є багато речей, які можна робити по-різному або й не робити взагалі, і це не вважатиметься гріхом. (Пор. 1Кр 7:27, 28.) Бог не обмежив свободу людини численними вказівками та детальними правилами. Людина мала послуговуватися своїм розумом, Бог дав їй велику свободу для самовираження. Навіть Закон-угода з її багатьма заповідями не позбавляла людину можливості виражати особисті вподобання. Християнство, провідний принцип якого — любов до Бога і ближнього, дає найбільшу свободу, якої лише може прагнути людина з праведним серцем. (Пор. Мт 22:37—40; Рм 8:21; див. ЄГОВА, Бог, який встановлює моральні норми і дотримується їх; СВОБОДА.)