Дари, які давали нужденним, щоб полегшити їхнє становище. У Єврейських Писаннях «дари милосердя» (у деяких перекладах «милостиня») прямо не згадуються, але в Законі містилися конкретні вказівки щодо того, як піклуватися про бідних. Ізраїльтянам потрібно було виявляти щедрість своїм убогим братам і не скупитися (Пв 15:7—10).

Турбота про бідних в Ізраїлі. Закон дозволяв заходити у виноградник чи на поле іншої людини і їсти досхочу те, що там росло, але забороняв брати щось з собою (Пв 23:24, 25). Під час збору врожаю ізраїльтяни мали не дожинати збіжжя до самого краю поля і не підбирати того, що на ньому лишилося, не оббивати вдруге віття оливкових дерев і не визбирувати увесь виноград. Ці залишки призначалися чужинцям, сиротам і вдовам (Лв 19:9, 10; Пв 24:19—21).

Кожних три роки ізраїльтяни повинні були приносити всю десятину врожаю, зібраного на третій рік, і складати у своїх містах. Так вони могли подбати про потреби левітів, чужинців, сиріт і вдів (Пв 14:28, 29; див. ДЕСЯТИНА).

Кожен 7-й і кожен 50-й, ювілейний, рік землю не обробляли, бо для неї наставала субота, тобто повний відпочинок. У такі роки не збирали врожаю. А те, що виросло само, призначалося для бідних, хоча господарі, їхні раби та наймані робітники теж могли це їсти. Очевидно, більшість ізраїльтян у суботні роки споживали врожай, зібраний у попередні роки (Вх 23:10, 11; Лв 25:1—7, 11, 12, 20—22).

Принципи, які стосувалися турботи про бідних і були викладені в Законі, повторюються в інших частинах Єврейських Писань (Йв 31:16—22; Пс 37:21; 112:9; Пр 19:17; Ек 11:1, 2). Люди, які дбають про нужденних, названі щасливими й обов’язково матимуть благословення (Пс 41:1, 2; Пр 22:9). У дні пророка Ісаї Єгова закликав невірних ізраїльтян ділитися хлібом з голодними, приводити бездомних до своїх домів і вдягати роздягнених. Роблячи так, вони могли здобути Боже схвалення (Іс 58:6, 7). А через пророка Єзекіїля Єгова сказав, що праведна людина «з голодним ділиться їжею і нагого вкриває одягом» (Єз 18:7—9).

Насправді, серед ізраїльтян не мало бути бідних, адже Єгова обіцяв благословляти їх. Але для цього вони мусили цілковито дотримуватися Закону. А оскільки ізраїльтяни були недосконалими і порушували Божі заповіді, в їхньому краї завжди були бідні (Пв 15:4, 5, 11). Однак жебрацтво у стародавньому Ізраїлі, очевидно, було рідкісним явищем, адже воно згадується серед нещасть, які мали спіткати нащадків неправедної людини (Пс 109:10; пор. Пс 37:25; див. БІДНИЙ).

Помилковий погляд на щедрість. З часом юдеї почали думати, що, даючи дари милосердя, вони можуть спокутувати свої гріхи. Підґрунтям для такого погляду стало неправильне тлумачення слів з Прислів’я 11:4: «Багатство не допоможе в день люті, а праведність визволить від смерті», які намагалися узгодити з таким твердженням із Талмуду: «Як вода гасить полум’я, так милостиня загладжує гріхи» (The Jewish Encyclopedia. 1976. Vol. I. Р. 435). Очевидно, в часи Ісуса Христа деякі люди вихвалялися своєю щедрістю, тому у своїй Нагірній проповіді він засудив таке лицемірство (Мт 6:2—4).

Дари милосердя у християнському зборі. Ісус заохотив тих, хто належав до «малої отари»: «Продавайте своє майно і давайте дари милосердя» (Лк 12:32, 33). Подібну пораду він дав багатому молодому начальнику, додавши: «А тоді приходь та будь моїм учнем» (Мт 19:16—22; Лк 18:18—23; див. також Ів 13:29). Ісус наголошував, що важливо давати «дари милосердя з того, що зсередини». Мабуть, він мав на увазі риси, які походять із серця, оскільки в наступному вірші підкреслює цінність справедливості та любові (Лк 11:39—42).

Організоване надання допомоги. Під час святкування П’ятидесятниці до християнського збору приєдналося близько 3000 юдеїв і прозелітів, і число учнів продовжувало рости. Через це склалася незвичайна ситуація, яка потребувала створення тимчасового фонду фінансової допомоги. Завдяки зібраним коштам ті, хто приїхав на свято з далеких країв, могли залишитися в Єрусалимі на довше, аби поглибити свої знання правди. Християни, які мали якесь майно, продавали його і виручені гроші приносили апостолам, а вони ділили їх між тими, хто цього потребував. «Усі люди, які ставали віруючими, перебували разом, і в них усе було спільне». Такі пожертви були добровільними, про що свідчить питання, яке Петро поставив Ананію: «Хіба не твоїм [поле] було до того, як ти його продав? І хіба не від тебе залежало, що робити з грішми?» (Дії 2:41—47; 4:4, 34, 35; 5:4).

Очевидно, з часом потреба в такій допомозі зменшилася, але у зборі і далі розподіляли їжу між нужденними вдовами. Тоді «грекомовні юдеї почали нарікати на єврейськомовних, бо їхніх вдів обділяли при щоденному розподілі їжі». Аби вирішити цю проблему, апостоли порадили збору вибрати для розподілу їжі сімох здібних чоловіків, «сповнених духу та мудрості». Обраних чоловіків привели до апостолів, які, помолившись, призначили їх виконувати це доручення. Скоріш за все, вони мали розпоряджатися грошима, купувати продукти та вести точні записи про розподіл харчів (Дії 6:1—6). Коли Павло писав свого першого листа до Тимофія, вдовам і далі організовано надавали допомогу. Це видно з вказівок, які він дав Тимофію щодо того, хто саме міг її отримувати (1Тм 5:3—16).

Християнський збір у I ст. допомагав не тільки вдовам, але й іншим нужденним одновірцям. Хоча така допомога надавалась під наглядом призначених чоловіків, вона була цілком добровільною (Дії 11:28—30; Рм 15:25—27; 1Кр 16:1—3; 2Кр 9:5, 7; див. ДОПОМОГА НУЖДЕННИМ).

Щось важливіше за матеріальні дари. У Грецьких Писаннях містяться заохочення виявляти гостинність і ділитися з іншими, але з них також видно, що християни мають обов’язок дбати про членів своїх сімей і допомагати нужденним братам (Рм 12:13; 1Тм 5:4, 8; Як 2:15, 16; 1Ів 3:17, 18). Щира турбота про бідних є ознакою правдивої релігії (Як 1:27; 2:1—4). Ісус сказав, що добротою, виявленою «одному з найменших [його] братів», «вівці» відрізнятимуться від «козлів» (Мт 25:31—46). Однак ця доброта продиктована чимось більшим, ніж простою доброчинністю. «Вівці» допомагають братам Христа, тому що визнають їхнє становище (Мт 10:40—42).

Той, хто виявляє щедрість до інших, відчуває справжнє щастя, якщо робить це без нарікань і охоче, а не з примусу. «Бог любить того, хто дає з радістю» (2Кр 9:7; Дії 20:35; 1Пт 4:9). Крім того, матеріальними дарами милосердя неможливо заслужити вічне життя, і Ісус Христос показав, що є щось важливіше за них (Ів 17:3; 12:1—8).