День примирення (євр. йом гаккіппурı́м, «день покриття») був днем покриття гріхів; ізраїльтяни відзначали його 10-го дня сьомого місяця за священним календарем, тобто 10-го тішрі (відповідає вересню — жовтню). У цей день ізраїльський первосвященик приносив жертви, щоб покрити свої гріхи, гріхи інших левітів та решти народу. Також це був час очищення святого намету (а згодом храму), який опоганювали гріхи ізраїльтян.

У День примирення відбувалися святі збори. Крім того, в цей день люди постили, на що вказує даний їм наказ «впокорювати себе»; це був єдиний піст, якого вимагав Мойсеїв закон. Цей день вважався суботою, тож ізраїльтяни не виконували повсякденної роботи (Лв 16:29—31; 23:26—32; Чс 29:7; Дії 27:9).

Лише цього дня первосвященику дозволялося входити у Найсвятіше святого намету або храму (Єв 9:7; Лв 16:2, 12, 14, 15). Ювілейний рік починався саме з Дня примирення (Лв 25:9).

Ця урочистість була впроваджена в пустелі Сінайського півострова у XVI ст. до н. е. Тоді первосвящеником в Ізраїлі служив Аарон, брат Мойсея. У подальшому День примирення відзначався згідно з вказівками, даними Аарону. Якщо уявити визначні події, які відбувалися в той день, то можна краще зрозуміти, що він означав для ізраїльтян. Без сумніву, завдяки йому вони ще більше усвідомлювали свою гріховність і потребу у викупі, а також ще глибше цінували велике милосердя Єгови, який подбав, аби їхні гріхи, скоєні протягом року, були покриті.

Особливості відзначення. Аарон входив у святе місце з молодим биком для приношення за гріх і бараном для цілопалення (Лв 16:3). У День примирення він знімав свій звичайний священицький одяг, мився водою і вдягав святе лляне вбрання (Лв 16:4). Після цього первосвященик витягав жеребки щодо двох безвадних козлів (козенят-самців), яких надавала ізраїльська громада (Лв 16:5, 7). За допомогою жеребкування він визначав, який з козлів буде приношенням за гріх, а якого відпустять у пустелю, щоб він відніс гріхи ізраїльтян як козел «для азазеля» (Лв 16:8, 9; пор. Лв 14:1—7; див. АЗАЗЕЛЬ). Тоді первосвященик складав приношення за гріх: він приносив у жертву молодого бика за себе і свій дім, тобто за все плем’я Левія, до якого належала його родина (Лв 16:6, 11). Після цього він брав пахучий фіміам і посудину для жару, наповнену розжареним вугіллям з жертовника, і заходив за завісу, у Найсвятіше. У цій внутрішній кімнаті, де стояв ковчег Свідчення, він спалював фіміам; дим від фіміаму вкривав золоту кришку ковчега, на якій було два херувими, викуваних із золота (Лв 16:12, 13; Вх 25:17—22). Лише після цієї церемонії Аарон міг повторно входити в Найсвятіше, не боячись за своє життя.

Вийшовши з Найсвятішого, Аарон брав трохи крові бика і повертався, щоб покропити нею перед кришкою ковчега, зі сх. боку. На цьому обряд примирення священиків з Богом завершувався; завдяки йому вони вважалися чистими і могли служити посередниками між Єговою та його народом (Лв 16:14).

Козла, який за жеребкуванням був «для Єгови», давали як приношення за гріх народу (Лв 16:8—10). Первосвященик входив у Найсвятіше з кров’ю цього козла і примиряв з Богом 12 несвященицьких племен Ізраїля. Цією кров’ю, як і кров’ю бика, він кропив «перед кришкою ковчега» (Лв 16:15).

Виконана Аароном церемонія також очищала святе місце і намет зборів. Потім він брав трохи крові бика і трохи крові козла для Єгови та мастив нею роги жертовника для цілопалень, щоб очистити його. Вмочивши палець у кров, він сім разів кропив жертовник, очищав його «від нечистих учинків ізраїльтян» та освячував його (Лв 16:16—20).

Далі первосвященик переходив до живого козла «для азазеля». Він клав руки на голову козла і визнавав над ним «усі провини, переступи та гріхи ізраїльтян». «Склавши всі провини на голову козла», він відсилав його в пустелю «через призначеного чоловіка». Так козел відносив провини ізраїльтян у пустелю, де зникав (Лв 16:20—22). Чоловік, який відсилав козла, мав випрати свій одяг і помитися водою, перш ніж повернутися в табір (Лв 16:26).

Аарон входив у намет зборів, знімав святе лляне вбрання, мився й одягав звичайне вбрання. Тоді він складав цілопалення за себе і цілопалення за народ (для цього він брав баранів, згаданих у Лв 16:3, 5), виконував обряд примирення і спалював жир тварини, даної як приношення за гріх, щоб цей жир димився на жертовнику (Лв 16:23—25). Жир принесених у жертву тварин завжди належав виключно Єгові, ізраїльтянам заборонялося його їсти (Лв 3:16, 17; 4:31). Залишки бика й козла для приношення за гріх забирали з подвір’я святого намету і спалювали поза табором. Той, хто робив це, мав випрати свій одяг і помитися водою, а тоді міг увійти в табір (Лв 16:27, 28). Інші приношення, які складали в День примирення, перелічено в Числа 29:7—11.

Припинення святкування, встановленого Законом. Хоча прихильники юдаїзму досі відзначають День примирення, в нього мало спільного з тим днем, який встановив Бог, адже сьогодні в юдеїв немає священиків-левітів, святого намету, жертовника й ковчега угоди і вони не приносять у жертву биків та козлів. Християни натомість розуміють, що сучасні служителі Єгови не зобов’язані відзначати День примирення (Рм 6:14; Єв 7:18, 19; Еф 2:11—16). До того ж зі знищенням Єрусалимського храму в 70 р. н. е. служіння справжніх священиків з племені Левія припинилося, і тепер неможливо визначити, кому належить право виконувати таке служіння. В одній енциклопедії стосовно левітів говориться: «Після знищення храму вони зникли з історії, злившись з численними полоненими, які розпорошилися по всій Римській імперії» (The Encyclopedia Americana. 1956. Vol. XVII. P. 294).

Прообраз. Коли День примирення належно відзначався, він, як і інші складові Мойсеєвого закону, служив прообразом чогось значно величнішого. Якщо детально розглянути церемонію відзначення цього свята, беручи до уваги натхнені пояснення апостола Павла, то стає зрозуміло, що ізраїльський первосвященик і тварини, яких використовували під час церемонії, пророчо вказували на Ісуса Христа і те, що він зробив, аби викупити людство. У Листі до євреїв Павло показує, що Ісус Христос є великим Первосвящеником (Єв 5:4—10). Апостол звернув увагу на ще одну деталь: те, що первосвященик протягом одного дня в році входив у Найсвятіше з кров’ю принесених у жертву тварин, було прообразом того, що Ісус Христос ввійшов у саме небо з власною кров’ю і так примирив з Богом тих, хто виявляє віру в його жертву. Звісно, Христос був безгрішним, тому йому не потрібно було складати приношення за свої гріхи, як це робив ізраїльський первосвященик (Єв 9:11, 12, 24—28).

Аарон приносив у жертву бика за священиків і за решту левітів, а його кров’ю кропив у Найсвятішому (Лв 16:11, 14). Подібно Христос, образно кажучи, приніс свою людську кров Богові на небесах, де вона могла послужити на благо майбутніх співцарів і співсвящеників Христа (Об 14:1—4; 20:6). Крім того, в жертву приносили козла для Єгови і його кров’ю кропили перед ковчегом у Найсвятішому, щоб примирити з Богом несвященицькі племена Ізраїля (Лв 16:15). Так само жертва Ісуса Христа (хоча вона була одна) йде на користь не лише священикам духовного Ізраїля, але й усьому людству. В День примирення потрібні були два козли, оскільки один не міг одночасно бути принесений у жертву і понести гріхи ізраїльтян у пустелю. Про обох козлів говориться як про одне приношення за гріх (Лв 16:5), і між ними не було різниці, поки не кидали жеребок; це означає, що обидва козли були одним символом. Ісус Христос не лише був принесений у жертву, але й поніс на собі гріхи тих, заради кого помер.

Апостол Павло пояснив, що, оскільки гріхи неможливо усунути кров’ю биків і козлів, Бог приготував Ісусові тіло (а Ісус, охрестившись, показав, що готовий ним пожертвувати). За його волею Христові послідовники «були освячені завдяки тому, що тіло Ісуса Христа було раз і назавжди принесене в жертву» (Єв 10:1—10). Так само як залишки тіл бика і козла, яких приносили в жертву на День примирення, спалювали поза ізраїльським табором, Ісус, як показує Павло, зазнав страждань (був страчений на стовпі) за брамою Єрусалима (Єв 13:11, 12).

Отже, хоча День примирення, який відзначали євреї, і не усував гріха повністю й назавжди навіть у випадку Ізраїля, різні особливості цього святкування мали символічне значення. Вони були прообразом величнішого примирення й очищення від гріхів, яке стало можливим завдяки Ісусу Христу, Первосвященику, якого визнаю́ть християни (Єв 3:1; див. ВИКУП; ПРИМИРЕННЯ).