У єврейській і грецькій мовах існувало кілька слів, які стосувалися людського потомства; вони дещо відрізнялися відтінками значення. У єврейській поширеним було слово йе́лед — «дитина» (Бт 21:8). Споріднене з ним слово йалда́ означає «дівчина» або «дівчинка» (Бт 34:4; Йл 3:3; Зх 8:5). Обидва слова походять від кореня йала́д, що означає «народжувати; приводити на світ». Два інших єврейських слова, які стосуються дітей (оле́л і ола́л), походять від кореневого дієслова ул, що означає «годувати грудьми» (1См 22:19; Єр 6:11; Іс 40:11). Коли йшлося про малого хлопця чи юнака, зазвичай вживали слово на́ар (Бт 19:4; Сд 8:20). Але воно також могло стосуватися немовляти, як-от тримісячного Мойсея (Вх 2:6; пор. 2См 12:16). Слово таф (діти) може передавати думку про когось, хто «ход[и]ть пританцьовуючи» або дрібними кроками (Бт 43:8; 45:19; Іс 3:16). У грецькій мові вживалися такі слова, як те́кнон і текнı́он (дитина), пайдı́он (дитинка) та а́рсен (дитина чоловічої статі) (Мт 10:21; Ів 13:33; Мт 2:8; Об 12:13). Грецькі слова не́піос і бре́фос стосуються немовляти (1Кр 13:11; Лк 1:41). Іноді єврейське та грецьке слова зі значенням «син» перекладаються як «дитина» (Бт 31:17; Лк 20:34; див. СИН).

Бог Єгова створив людей так, що вони розмножуються, народжуючи дітей, які з часом дорослішають і теж стають батьками. Наказ розмножуватися записаний у Буття 1:28. Бажання мати дітей цілком природне для людини. Для стародавніх ізраїльтян народження дітей мало особливе значення, адже Єгова обіцяв зробити їх сильним народом і через них мало з’явитися потомство Авраама, завдяки якому всі народи на землі отримають благословення (Бт 28:14). Багатодітність вважалася благословенням від Бога (Пс 127:3—5; 128:3—6), а безплідність — ганьбою (Бт 30:23).

У біблійні часи батьки любили своїх доньок не менше, ніж синів, однак народженню хлопчика зазвичай раділи більше. Це пояснюється тим, що саме хлопчик мав продовжити рід і зберегти його ім’я та власність. На вищість становища чоловіка вказує той факт, що за Законом період очищення матері після народження хлопчика був удвічі коротшим, ніж після народження дівчинки (Лв 12:2—5). Первісток чоловічої статі належав Єгові, і за нього треба було дати викуп (Вх 13:12, 13; Чс 18:15).

У давнину новонароджену дитину спершу мили у воді, а тоді натирали сіллю (Єз 16:4). Це робилося для того, щоб її шкіра була сухою і пружною. Після цього немовля туго сповивали (Йв 38:9, прим.; Лк 2:12). Мати годувала дитину грудьми 2,5—3 роки, а іноді й довше. За виняткових обставин, наприклад якщо мати не мала молока або помирала, наймали годувальницю.

На початку людської історії дітям давали ім’я при народженні — це робив або батько (Бт 5:29; 16:15; 21:3; 35:18), або мати (Бт 4:25; 29:32; 1См 1:20). Згодом в Ізраїлі хлопчики отримували ім’я на восьмий день, коли їх обріза́ли (Лк 1:59; 2:21). Іноді синові давали таке ж ім’я, як у батька, але частіше воно несло інформацію про те, що відбувалося до або під час народження дитини; також ім’я могло бути пов’язане з іменем Єгови. З часом деякі імена стали традиційними, і їхнє початкове значення вже не було таким важливим.

Матері носили дітей по-різному; часом дитину прив’язували до спини або несли на плечі. Зі слів Єгови, переданих через Ісаю, можна зробити висновок, що матері тримали дітей, притискаючи їх до грудей, або брали їх на плечі (Іс 49:22). Слова Мойсея теж показують, що дітей носили біля грудей (Чс 11:12).

Приблизно до п’яти років про хлопчиків здебільшого дбала мати. Звісно, обов’язок із самого народження навчати дитину істин з Писань передусім лежав на батькові, а мати йому допомагала (Пв 6:7; Пр 1:8; Еф 6:4, прим.; 2Тм 3:15). Коли сини підростали, батько навчав їх землеробства, скотарства або якогось ремесла, скажімо теслярської справи. Йосип і Давид у юності були пастухами (Бт 37:2; 1См 16:11).

Дівчата перебували під опікою матері, але при цьому, безперечно, підкорялися головуванню батька. Поки вони жили з батьками, їх навчали вести домашні справи і так готували до дорослого життя. Біблія повідомляє, що Рахіль була пастушкою (Бт 29:6—9); молоді жінки протягом жнив працювали в полі (Рт 2:5—9); Суламітка за дорученням братів стерегла виноградники (Псн 1:6).

У житті ізраїльських дітей було місце і для розваг та відпочинку. Іноді вони бавилися на ринковій площі, відтворюючи те, що роблять дорослі (Мт 11:16, 17; Зх 8:5).

Добре виховані ізраїльські юнаки та дівчата пам’ятали про свого Творця у дні молодості, а дехто навіть виконував особливе служіння. Самуїл ще хлопчиком служив Єгові при святому наметі (1См 2:11). У 12 років Ісус вже багато думав про служіння своєму Батькові; спілкуючись з учителями в храмі, він прагнув дізнатися якомога більше (Лк 2:41—49). Маленька ізраїльська дівчинка, маючи міцну віру в Єгову та в його пророка Єлисея, порадила Нааману звернутися до цього пророка, щоб зцілитися від прокази (2Цр 5:2, 3). У Псалмі 148:12, 13 говориться, що хлопці і дівчата повинні вихваляти Єгову. Хлопці, які побачили Ісуса в храмі, мали певні знання з Писань, тому вигукували: «Молимо, спаси Сина Давидового!» (Мт 21:15, 16).

Батьки несли відповідальність за виховання своїх дітей і були їхніми вчителями й наставниками. Батьки мали навчати дітей як словом, так і власним прикладом. Дітей вчили 1) боятися Єгови (Пс 34:11; Пр 9:10); 2) шанувати батька й матір (Вх 20:12; Лв 19:3; Пв 27:16). 3) Їх наполегливо навчали заповідей і постанов Закону; у сприйнятливому дитячому розумі закарбовувались істини про Єгову та його діла (Пв 4:5, 9; 6:7—21; Пс 78:5). 4) Дітям прищеплювали повагу до старших (Лв 19:32). 5) Їх учили, що важливо бути слухняними (Пр 4:1; 19:20; 23:22—25). 6) Багато уваги приділяли практичним навичкам, які потрібні в дорослому житті: дівчата вчилися вести домашнє господарство, а хлопці опановували батькове або якесь інше ремесло. 7) Дітей вчили читати і писати.

Після вавилонського вигнання в більшості ізраїльських міст існували синагоги; там у пізніші часи хлопців навчали вчителі. Також діти здобували релігійну освіту, коли ходили разом з батьками на зібрання, де поклонялися Єгові та вихваляли його (Пв 31:12, 13; Не 12:43). Ісусові батьки взяли його з собою в Єрусалим на відзначення Пасхи. Дорогою додому вони побачили, що Ісуса немає з ними, і зрештою знайшли його в храмі, «де він сидів посеред учителів, слухав їх і ставив їм запитання» (Лк 2:41—50; див. НАВЧАННЯ).

Якщо чийсь син ставав вкрай бунтівним і не виправлявся попри неодноразові застереження та повчання, його суворо карали. Батьки мали привести такого сина до старійшин міста і підтвердити, що він невиправний грішник; тоді його слід було закидати камінням до смерті. Скоріш за все, у цьому законі йшлося про дорослого чоловіка, а не хлопчика, адже його названо «ненажерою та п’яницею» (Пв 21:18—21). Людину, яка вдарила свого батька чи матір або прокляла когось із них, карали смертю. Такі суворі заходи були потрібні для того, щоб ізраїльтяни усунули зло з-поміж себе і щоб «весь Ізраїль почу[в] про це та [мав] страх». Покарання, передбачене Законом, великою мірою запобігало поширенню підліткової злочинності та неповаги до батьківської влади (Вх 21:15, 17; Мт 15:4; Мр 7:10).

Одного разу група хлопців виявила зневагу до призначеного Богом пророка, Єлисея. Вони насміхалися з нього, вигукуючи: «Іди звідси, лисий! Іди звідси, лисий!» Хлопці казали, щоб Єлисей (а він був одягнений у знайому їм накидку Іллі) йшов собі далі, до Бетеля, або ж, як дозволяє припустити текст оригіналу, хотіли, щоб Єлисей покинув землю (що, на думку людей, сталося з Іллею) (2Цр 2:11). Вони намагалися прогнати його геть. Зрештою Єлисей обернувся і прокляв їх в ім’я Єгови. «Тоді з лісу вийшли дві ведмедиці та розірвали 42 дитини» (2Цр 2:23, 24).

Ісус передрікав, що діти повстануть проти батьків, а батьки проти дітей через те, що хтось із них стане його послідовником (Мт 10:21; Мр 13:12). Апостол Павло сказав, що в «останні дні» люди не виявлятимуть природної любові і діти будуть неслухняні батькам (2Тм 3:1—3).

Перераховуючи вимоги для старійшин і служителів збору, Павло зазначив, що призначити можна лише того, «у кого віруючі діти, які не були звинувачені в розгулі чи бунтарстві» і які є «покірними і серйозними». «Якщо чоловік не знає, як головувати у власній сім’ї,— каже Павло,— то як він зможе дбати про Божий збір?» (Тит 1:6; 1Тм 3:4, 5, 12).

Влада батьків. Батьки, особливо тато, мали досить велику владу. Поки чоловік був живий і міг дбати про сім’ю, його сини мали йому підкорятися. Але якщо син починав жити окремо, то ставав головою власної сім’ї. Щоб сплатити борги, батько міг на деякий час продати своїх дітей у рабство (Вх 21:7; 2Цр 4:1; Мт 18:25). Також батько мав право скасувати обітницю своєї доньки. Однак, як ізраїльтянин, він був присвячений Богові та мав цілковито підкорятися Божому Закону, тому не міг заборонити своїй доньці поклонятися Єгові або змусити її порушити якусь із Божих заповідей (Чс 30:3—5, 16). Влада батьків поширювалась і на питання шлюбу: вони вибирали дружину для свого сина або домовлялися про весілля (Бт 21:21; Вх 21:8—11; Сд 14:1—3). Вдова чи розлучена жінка могла повернутися у дім свого батька, і тоді вона знову мала йому підкорятися (Бт 38:11).

Право на спадщину передавалося по чоловічій лінії. Якщо народжувалися близнюки, дуже важливо було знати, хто народився першим (Бт 38:28), адже старший син отримував удвічі більшу частку батькової спадщини, ніж молодший (Пв 21:17; Бт 25:1—6). Після смерті батька обов’язок дбати про жінок у сім’ї зазвичай лягав на плечі старшого сина. Хлопчик, народжений у левіратному шлюбі, вважався сином померлого чоловіка та успадковував його власність (Пв 25:6; Рт 4:10, 17).

Переносне значення. У Біблії слова «дитина» і «діти» вживаються у різних значеннях. Нащадків Ізраїля названо «дітьми за тілом»; Ісая називає їх «дітьми переступу», через те що вони бунтувалися проти Єгови (Рм 9:8; Іс 57:4). У часи апостолів злих людей називали «про́клятими дітьми» і «дітьми Диявола» (2Пт 2:14; 1Ів 3:10). На противагу їм ті, хто вірить у Христа і народжений духом, вважаються «Божими дітьми» (Ів 1:12; Рм 8:16). Дітьми часто називали учнів (Ів 13:33; Єв 2:13).

Про воскреслих людей Біблія говорить як про «дітей воскресіння» (Лк 20:36); співспадкоємців Христа названо «дітьми за обіцянкою» (Рм 9:8), а також «дітьми... вільної» жінки (Гл 4:31). Усі, хто бажає жити в небесному Царстві, повинні наслідувати риси дітей: смирення, готовність учитися і довірливість (Мт 18:2—4). Чоловіки та жінки, які стараються слухатись Бога, відображаючи світло правди у своєму житті, названі «слухняними дітьми» і «дітьми світла» (1Пт 1:14; Еф 5:8).

Наче власних дітей, Павло заохочував коринфських християн «широко відкри[ти] свої серця»; перед цим він закликав їх не мати мислення як у дітей (2Кр 6:13; 1Кр 14:20).