У єврейській мові поняття досконалості передається словами, що походять від таких дієслів, як кала́л (удосконалити [пор. Єз 27:4]), шала́м (закінчитися [пор. Іс 60:20]) і тама́м (закінчитися, дійти до кінця [пор. Пс 102:27; Іс 18:5]). У Грецьких Писаннях вживаються слова те́лейос (прикметник), телейо́тес (іменник) і телейо́о (дієслово), які мають подібні значення. Вони передають думку про дозрівання або доведення чогось до кінця чи повноти (Лк 8:14; 2Кр 12:9; Як 1:4), про когось дорослого або зрілого (1Кр 14:20; Єв 5:14), а також про досягнення встановленої мети чи необхідної міри (Ів 19:28; Флп 3:12).

Важливо мати правильний погляд. Щоб правильно розуміти біблійне поняття досконалості, слід уникати поширеного, але помилкового погляду, ніби все, що називається досконалим, є таким в абсолютному сенсі, у найвищому ступені, безмежно. В абсолютному розумінні досконалим є лише Творець, Бог Єгова. Тому Ісус сказав про свого Батька: «Ніхто не є добрим, крім одного — Бога» (Мр 10:18). Велич Єгови незрівнянна, він гідний найбільшої хвали, його риси і могутність неперевершені, тож «його ім’я вище за всі інші» (Пс 148:1—13; Йв 36:3, 4, 26; 37:16, 23, 24; Пс 145:2—10, 21). Мойсей звеличував Божу досконалість такими словами: «Я звіщатиму про ім’я Єгови. Розповідайте про велич нашого Бога! Він — Скеля, його діла досконалі, всі його дороги справедливі. Він — Бог вірний, він ніколи не поводиться несправедливо. Він праведний і правдивий» (Пв 32:3, 4). Усі Божі дороги, слова і закони досконалі, чисті, бездоганні (Пс 18:30; 19:7; Як 1:17, 25). Не існує обґрунтованих причин перечити Богові, критикувати його чи шукати недоліки в ньому самому або його діях; він завжди гідний хвали (Йв 36:22—24).

Відносна досконалість. Досконалість будь-чого або будь-кого іншого є відносною, а не абсолютною. (Пор. Пс 119:96.) Виріб можна назвати досконалим, якщо він виконує мету, для якої його створив виробник, чи відповідає потребам того, хто ним користується. Саме поняття досконалості передбачає існування того, хто вирішує, коли буде досягнуто повноти, хто встановлює норми довершеності і стандарт якості та визначає, які деталі є важливими, а які ні. Бог Єгова є Творцем, тож йому належить виняткове право встановлювати норми досконалості відповідно до своїх праведних намірів та цілей (Рм 12:2; див. ЄГОВА, Бог, який встановлює моральні норми і дотримується їх).

Наприклад, одним з Божих творінь є планета Земля. Коли завершилися шість «днів» творення, Бог проголосив, що все зроблене ним «дуже добре» (Бт 1:31). Земля відповідала Божому стандарту якості, а отже, була досконалою. Все ж згодом Бог наказав людям «оволодіва[ти]» нею. Це, очевидно, означало, що вони мали обробляти землю, щоб ціла планета (а не лише Едем) була Божим садом (Бт 1:28; 2:8).

Святий намет, який виготовили в пустелі за наказом Бога і згідно з його детальним описом, служив прообразом, або пророчою моделлю, «величнішого і досконалішого намету», в котрому Найсвятіше — це небесна оселя Єгови, куди Ісус Христос увійшов як Первосвященик (Єв 9:11—14, 23, 24). Земний намет був досконалим, бо відповідав Божим вимогам і служив визначеній для нього меті. Коли ж цієї мети було досягнуто, його перестали використовувати і зрештою він припинив своє існування. Цей намет був прообразом чогось значно досконалішого.

Про Єрусалим, що був розташований на горі Сіон, у Біблії говорилося: «Його краса досконала» (Пл 2:15; Пс 50:2). Це не означає, що кожен куточок міста буквально мав неперевершений вигляд. Радше мова йде про те, що сам Бог послуговувався Єрусалимом і наділив його неабиякою величчю, зробивши столицею, в котрій жили помазані царі і розташовувався Божий храм (Єз 16:14). Заможне торгове місто Тир зображається як корабель, чиї будівничі — люди, які сприяли збагаченню Тира,— «зробили [його] красу досконалою», наповнивши місто коштовними речами з різних країв (Єз 27:3—25).

Отже, щоб зрозуміти, що саме мається на увазі під досконалістю, потрібно кожного разу брати до уваги контекст.

Досконалість Мойсеєвого закону. Закон, даний Ізраїлю через Мойсея, серед усього іншого передбачав устрій священства, а також принесення в жертву тварин. Закон походив від Бога і був досконалим, але, як зазначив під натхненням апостол Павло, ні сам Закон, ні священики, ні жертви не робили досконалими людей, які перебували під Законом (Єв 7:11, 19; 10:1). Він не звільняв людей від гріха і смерті, а робив гріх більш очевидним (Рм 3:20; 7:7—13). Однак Закон і всі пов’язані з ним заходи служили встановленій Богом меті; Закон виконував роль «опікуна», що вів людей до Христа, він був досконалою «тінню прийдешніх благ» (Гл 3:19—25; Єв 10:1). Що тоді має на увазі Павло, пишучи про «те, що не зміг зробити Закон, який був слабким через плоть»? (Рм 8:3). Очевидно, йдеться про той факт, що юдейський первосвященик (який, згідно з Законом, відповідав за принесення жертв і в День примирення входив у Найсвятіше з жертовною кров’ю) не міг «принести цілковите спасіння» тим, для кого служив. Цю думку Павло висловлює в Євреїв 7:11, 18—28. Хоча принесення жертв через священиків з роду Аарона і допомагало людям мати Боже схвалення, воно не звільняло їх повністю, або досконало, від усвідомлення гріха. Апостол каже, що жертви не могли «зробити досконалими тих, хто наближається до Бога», тобто дати їм бездоганно чисте сумління (Єв 10:1—4; пор. Єв 9:9). Первосвященик був неспроможний дати викуп, необхідний для справжнього визволення від гріха. Це можливо лише завдяки безперервному священицькому служінню Христа і його жертві (Єв 9:14; 10:12—22).

Мойсеїв закон був «святим» і «добрим» (Рм 7:12, 16); кожен, хто міг повністю виконати цей досконалий Закон, і сам вважався б досконалим, гідним життя (Лв 18:5; Рм 10:5; Гл 3:12). З цієї ж причини Закон ніс осуд, а не життя, але не тому, що він був поганим, а тому, що ті, хто перебував під ним, були недосконалими, грішними (Рм 7:13—16; Гл 3:10—12, 19—22). Досконалий Закон чітко виявляв їхню недосконалість і гріховність (Рм 3:19, 20; Гл 3:19, 22). Завдяки цьому Закон допомагав розпізнати Месію, адже лише Ісус зміг виконати кожну постанову Закону і цим довести, що він є досконалою людиною (Ів 8:46; 2Кр 5:21; Єв 7:26).

Досконалість Біблії. Святе Письмо містить досконалі слова Бога — чисті й правдиві (Пс 12:6; 119:140, 160; Пр 30:5; Ів 17:17). Текст Святого Письма копіювали протягом тисяч років, через що він, безперечно, зазнав певних змін, але загальновизнано, що ці зміни дуже незначні. Тому, хоча сучасні копії та переклади не є абсолютно бездоганними, Божа звістка, поміщена в них,— досконала.

Дехто говорить, що читати Біблію значно важче, ніж інші книги, що вона вимагає більше зусиль та концентрації і що в ній багато незрозумілого. Деякі критично налаштовані люди стверджують, що, якби Біблія була досконалою, у ній не було б навіть найменших розбіжностей чи неточностей, які, на їхню думку, в ній є. Однак такі погляди не роблять Святе Письмо менш досконалим. Справжнім критерієм досконалості є те, чи Біблія відповідає стандарту якості, встановленому Богом Єговою, чи вона виконує мету, визначену її Автором, і чи не містить фальші, як і належить писаному Слову Бога правди. Апостол Павло, підкреслюючи досконалість «святих писань», сказав: «Усе Писання натхнене Богом і корисне для того, щоб навчати, докоряти, виправляти і повчати в праведності, завдяки чому Божа людина буде в усьому вправна й цілковито споряджена до кожного доброго діла» (2Тм 3:15—17). Біблія є ідеальним інструментом, за допомогою якого Бог виконує свій намір. Це добре видно з того, яку роль відігравали Єврейські Писання в житті ізраїльського народу, коли він їх дотримувався, з того, яку роль відігравало усе Писання в житті християнського збору першого століття, і з того, що Біблія робить для людей сьогодні. (Пор. 1Кр 1:18.)

Святе Письмо, в тому числі вчення Божого Сина, ясно показує, що розуміння намірів Єгови, виконання його волі і спасіння людини залежать перш за все від стану її серця (1См 16:7; 1Хр 28:9; Пр 4:23; 21:2; Мт 15:8; Лк 8:5—15; Рм 10:10). Біблія унікальна тим, що здатна «розпізнавати думки та наміри серця» і виявити, якою людина є насправді (Єв 4:12, 13). Як видно з цієї книги, Бог зробив так, що знання про нього неможливо здобути, не докладаючи для цього жодних зусиль. (Пор. Пр 2:1—14; 8:32—36; Іс 55:6—11; Мт 7:7, 8.) Також очевидно, що Бог відкриває свій намір смиренним і приховує його від пихатих, бо так «[йому] до вподоби» (Мт 11:25—27; 13:10—15; 1Кр 2:6—16; Як 4:6). Тому якщо людина з несприйнятливим серцем знаходить у Біблії те, що, на її думку, дає їй право відкинути біблійну звістку, докір і повчання, то це аж ніяк не означає, що Біблія недосконала. Натомість це ще раз підкреслює правдивість вищезгаданих думок і доводить, що з погляду її Автора (а саме його погляд вирішальний) Біблія є досконалою (Іс 29:13, 14; Ів 9:39; Дії 28:23—27; Рм 1:28). Час і життя підтверджують: усе, що пов’язане з Божим Словом, і шлях, який воно відкриває,— те, що мудрі цього світу називають «безглуздим» або «слабким»,— значно мудріше і сильніше за людські теорії, філософії та міркування критиків (1Кр 1:22—25; 1Пт 1:24, 25).

Щоб розуміти і цінувати досконале Боже Слово, необхідно мати віру. У декого може скластися враження, що в Біблії бракує деяких подробиць і роз’яснень, які б пролили світло на те, чому Бог щось схвалював або не схвалював і чому він діяв тим чи іншим чином. І навпаки, певна інформація може здаватися зайвою. Але таким людям слід пам’ятати, що, якби Біблія відповідала людським нормам і стандартам, наприклад їхнім власним, це не означало б, що вона досконала в очах Бога. Це видно зі слів самого Єгови. Бог сказав, що його думки і дороги вищі за людські, і запевнив, що сказане ним слово «обов’язково виконає» його намір (Іс 55:8—11; Пс 119:89). Саме це і означає поняття досконалості, як було показано на початку статті.

Досконалість і свобода волі. Вищезазначені думки допомагають зрозуміти, як досконалі створіння Бога могли стати неслухняними. Вважати, що це несумісно з поняттям досконалості,— означає нехтувати значенням цього слова і триматися власного погляду, який суперечить фактам. Божі розумні створіння наділені свободою волі — винятковим правом і навіть обов’язком самостійно приймати рішення і робити вибір (Пв 30:19, 20; ІсН 24:15). Безперечно, так було і з першими людьми, тому їхню відданість Богу можна було випробувати (Бт 2:15—17; 3:2, 3). Біблія чітко показує, що Творець не хотів, аби люди слухалися його механічно, немов роботи; натомість до служіння та поклоніння Богові їх мали спонукувати сповнені щирої любові серце та розум. (Пор. Пв 30:15, 16; 1Хр 28:9; 29:17; Ів 4:23, 24.) Якби Адам і його дружина не мали свободи вибору, то вони не відповідали б вимогам Бога і не були б досконалими згідно з його нормами.

Важливо пам’ятати, що досконалість людей відносна, вона має певні обмеження. Хоча Адам був створений досконалим, він не міг вийти за рамки, встановлені для нього Богом. Адам не міг їсти землю, каміння чи дерево без шкоди для здоров’я; якби він спробував дихати під водою, то потонув би. Так само якби він дозволив поганим думкам прорости у своєму розумі та серці, то зрештою розвинув би неправильні прагнення, що призвели б до гріха і смерті (Як 1:14, 15; пор. Бт 1:29; Мт 4:4).

Тож очевидно, що вирішальну роль у тому, як поведеться людина, відіграє її воля та вибір. Якщо вважати, що, стикнувшись з моральним вибором, досконала людина не може помилитися, то за цією ж логікою недосконала людина не здатна вчинити правильно, опинившись перед таким самим вибором. Але деякі недосконалі люди роблять правильний вибір, коли постає питання, слухатись Бога чи ні, і не змінюють свого рішення навіть перед лицем випробувань. Водночас є й ті, хто свідомо чинить зло. Отже, не всі погані вчинки можна виправдати людською недосконалістю. Велике значення мають воля та вибір людини. Подібно досконалість сама по собі не гарантувала, що перша людина завжди поводитиметься правильно, адже вона мала свободу волі та право вибору. Приймаючи рішення, їй слід було керуватися любов’ю до Бога і до того, що правильне (Пр 4:23).

Перший грішник і цар Тира. З Ісусових слів в Івана 8:44 та розповіді з 3-го розділу Буття видно, що людському гріху та недосконалості передували гріх і недосконалість, які виникли в духовній сфері. Жалобна пісня про «царя Тира», записана в Єзекіїля 28:12—19, очевидно, містить паралелі з діями Божого духовного сина, який став першим грішником. У ній сказано, що «цар Тира» загордився і вважав себе «богом», також його названо «херувимом», який перебував «в Едемі, у Божому саду». Все це, безсумнівно, перегукується з тим, що́ Біблія говорить про Сатану Диявола, який став пихатим. Біблія ототожнює його зі змієм в Едемі та називає «богом цього світу» (1Тм 3:6; Бт 3:1—5, 14, 15; Об 12:9; 2Кр 4:4).

Цар Тира, ім’я котрого не згадується, перебував у місті, яке було «досконале у своїй красі». Крім того, він сам був «сповнений мудрості й досконалий [прикметник, споріднений з євр. кала́л] у своїй красі», а також «бездоганний [євр. тамı́м] у своїх дорогах від дня свого створення», аж поки в ньому не знайшлася неправедність (Єз 27:3; 28:12, 15). Перше, пряме, сповнення слів жалобної пісні Єзекіїля, можливо, стосується цілого ряду правителів Тира, а не якогось конкретного царя. (Пор. Іс 14:4—20, де записане пророцтво про «вавилонського царя», чиє ім’я Біблія не називає.) У такому разі в пісні, мабуть, згадуються дружні стосунки і співпраця, що існували між Тиром та Ізраїлем напочатку — за днів Давида й Соломона. Тир навіть підтримав будівництво храму Єгови на горі Морія. Тож напочатку ставлення Тира до народу Єгови можна було назвати «бездоганним» (1Цр 5:1—18; 9:10, 11, 14; 2Хр 2:3—16). Але пізніше царі Тира відступили від цього «бездоганного» шляху, тому пророки Йоіл, Амос та Єзекіїль проголошували Тиру Божий осуд (Йл 3:4—8; Ам 1:9, 10). Отже, пророцтво Єзекіїля вказує не лише на подібність між вчинками «царя Тира» і головного Божого противника, але й на те, що слова «досконалість» і «бездоганність» можуть вживатися у вузькому значенні.

Чому декого з недосконалих Божих служителів названо «бездоганними»?

Ной був праведним і «бездоганним серед своїх сучасників» (Бт 6:9). Йова названо «праведним і непорочним» (Йв 1:8). Подібні вислови у Біблії застосовуються і до інших Божих служителів. Оскільки всі вони, як нащадки грішного Адама, були грішними людьми, то, звичайно, «бездоганними» і «непорочними» вони були в тому розумінні, що повністю відповідали вимогам Бога, який враховував їхню недосконалість і межі їхніх можливостей. (Пор. Мих 6:8.) Виготовляючи вазу зі звичайної глини, гончар не сподівається, що вона вийде такої ж якості, як та, яку він робить з очищеної глини найвищого ґатунку. Подібно і Єгова не очікує від недосконалих людей неможливого, він бере до уваги їхні слабкості (Пс 103:10—14; Іс 64:8). Хоча вірні Божі служителі помилялися та грішили через недосконалість своєї плоті, їхнє серце було «повністю віддане [«досконале», ВоП; євр. шале́м] Єгові» (1Цр 11:4; 15:14; 2Цр 20:3; 2Хр 16:9). У рамках своїх можливостей ці люди були цілковито віддані Богу і відповідали вимогам, які він ставив до них. Оскільки Бог, Суддя, був задоволений їхнім поклонінням, ніхто з людей чи духовних створінь не мав права вишукувати недоліки в їхньому служінні. (Пор. Лк 1:6; Єв 11:4—16; Рм 14:4; див. ЄГОВА, На якій підставі він може мати справу з недосконалими людьми.)

Грецькі Писання показують, що нащадки Адама успадкували недосконалість. Згідно з Якова 3:2, якби людина могла загнуздати свій язик і не спотикалась у слові, то була б «досконала, спроможна загнуздати все своє тіло», однак у цьому плані «всі ми часто спотикаємось». (Пор. Як 3:8.) І все ж грішна людина може бути досконалою у відносному розумінні цього слова. Ісус сказав своїм учням: «Будьте досконалі, як і ваш небесний Батько» (Мт 5:48). Мова тоді йшла про любов і щедрість. Ісус показав, що коли людина любить лише тих, хто любить її, то така любов неповна, недовершена. Його послідовники мали виявляти досконалу любов, тобто виявляти її повною мірою,— любити навіть своїх ворогів, наслідуючи Бога (Мт 5:43—47). Подібно, коли молодий чоловік запитав Ісуса, як отримати вічне життя, то у відповідь Ісус дав йому зрозуміти, що, хоча він і дотримувався вимог Закону, у його поклонінні бракувало чогось дуже важливого. Якщо він хотів «бути досконалим», то мав доповнити своє поклоніння (пор. Лк 8:14) любов’ю і щедрістю (Мт 19:21; пор. Рм 12:2).

Апостол Іван каже, що у християнах, які перебувають в єдності з Богом, виявляючи любов одне до одного і дотримуючись слова його Сина, любов до Бога стає досконалою (1Ів 2:5; 4:11—18). Така досконала любов відкидає страх і дає «свободу мови». Як видно з контексту, Іван має на увазі те, що християни можуть «звертатися до Бога зі свободою мови», наприклад, у молитві (1Ів 3:19—22; пор. Єв 4:16; 10:19—22). Той, хто повною мірою виявляє любов до свого небесного Батька, може впевнено звертатися до нього і не засуджує себе як лицеміра чи того, хто не заслуговує на Боже схвалення. Така людина знає, що дотримується наказів Бога і робить те, що йому до вподоби, тому вона вільно промовляє до Єгови і звертається до нього з проханнями. У неї немає відчуття, ніби Бог обмежує її в тому, про що вона може говорити чи просити. (Пор. Чс 12:10—15; Йв 40:1—5; Пл 3:40—44; 1Пт 3:7.) Її не сковує хворобливий страх; очікуючи «дня суду», вона не відчуває за собою вини через якийсь непростимий гріх і не намагається нічого приховати. (Пор. Єв 10:27, 31.) Як дитина не боїться просити що-небудь у своїх люблячих батьків, так і християнин, який повною мірою розвинув у собі любов, впевнений у правдивості таких слів: «Хоч би що ми просили згідно з [Божою] волею, він слухає нас. Коли ж ми знаємо, що він слухає всі наші прохання, то усвідомлюємо, що отримаємо все, що просимо, бо просили це в нього» (1Ів 5:14, 15).

«Досконала любов» не відкидає абсолютно весь страх. Вона не усуває благоговійний, шанобливий страх перед Богом, що ґрунтується на глибокій повазі до його становища, сили та справедливості (Пс 111:9, 10; Єв 11:7). Крім того, вона не позбавляє природного почуття страху, який спонукує людину, якщо можливо, уникнути небезпеки і захистити своє життя. Те саме можна сказати і про страх, викликаний несподіваною ситуацією. (Пор. 1См 21:10—15; 2Кр 11:32, 33; Йв 37:1—5; Ав 3:16, 18.)

Завдяки «досконалим узам» любові правдиві християни можуть досягти цілковитої, «досконалої єдності» (Кл 3:14; Ів 17:23). Безперечно, досконалість цієї єдності теж відносна. Вона не робить християн однаковими, в них різні здібності, звички та сумління. Однак завдяки такій єдності вони мають спільність у вчинках, поглядах і вченнях (Рм 15:5, 6; 1Кр 1:10; Еф 4:3; Флп 1:27).

Досконалість Ісуса Христа. Ісус народився досконалою людиною — святою, безгрішною (Лк 1:30—35; Єв 7:26). Звісно, його фізична досконалість не була абсолютною, вона не виходила за рамки людських можливостей. Ісус втомлювався, відчував спрагу та голод; він був смертним (Мр 4:36—39; Ів 4:6, 7; Мт 4:2; Мр 15:37, 44, 45). Згідно з наміром Бога Єгови, його Син мав служити Первосвящеником на благо всього людства. Хоча Ісус був досконалим, для такого становища його ще треба було «зроби[ти] досконалим [грец. телейо́о]» — він мав повністю відповідати вимогам свого Батька, щоб досягти поставленої мети. Однією з вимог було «у всьому уподібнитися до своїх “братів”», тобто послідовників: як і вони, Ісус мав знести страждання і навчитися послуху під час випробувань. Завдяки цьому він може «співчувати нашим слабкостям», бо «подібно до нас був випробуваний у всьому, проте залишився безгрішним» (Єв 2:10—18; 4:15, 16; 5:7—10). Крім того, віддавши своє досконале життя в жертву і воскреснувши, він отримав безсмертне життя в небі, і так його «назавжди було зроблено досконалим» для священицького служіння (Єв 7:15—8:4; 9:11—14, 24). Подібно і всіх, хто служитиме священиком під керівництвом Христа, буде «приведено до досконалості», тобто вони досягнуть небесної мети, якої прагнуть і до якої їх покликано (Флп 3:8—14; Єв 12:22, 23; Об 20:6).

«Вдосконалювач нашої віри». Ісуса названо «Керівником і Вдосконалювачем нашої віри» (Єв 12:2). Це правда, що задовго до приходу Ісуса Христа віра Авраама «удосконалилась» завдяки вчинкам віри і слухняності, внаслідок чого він здобув Боже схвалення і Єгова уклав з ним угоду, скріплену присягою (Як 2:21—23; Бт 22:15—18). Проте віра всіх Божих служителів, які жили до Ісусового служіння на землі, була неповною, недосконалою в тому сенсі, що вони не розуміли повністю пророцтв, які ще мали сповнитися на Ісусі — Божому Нащадку та Месії (1Пт 1:10—12). Коли Ісус народився, виконав своє служіння, помер і воскрес до небесного життя, ті пророцтва сповнилися і віра в Христа набула міцнішої основи, підкріпленої історичними фактами. Отже, така удосконалена віра «прийшла» через Христа Ісуса (Гл 3:24, 25), який став «Провідником» (СМ), «Засновником» (Дерк.) або «Керівником» нашої віри. З неба Ісус продовжив удосконалювати віру своїх учнів: він злив на них святий дух у день П’ятидесятниці, а також давав об’явлення, які поступово зміцняли та розвивали їхню віру (Дії 2:32, 33; Єв 2:4; Об 1:1, 2; 22:16; Рм 10:17).

«Вони не могли досягти досконалості без нас». Розглянувши історію вірних Божих служителів, які жили з часів Авеля до Христа, апостол Павло каже, що ніхто з них не дочекався «сповнення обіцянки, оскільки Бог передбачив дати нам щось ліпше, і вони не могли досягти досконалості без нас» (Єв 11:39, 40). Говорячи про «нас», Павло, безперечно, має на увазі помазаних християн (Єв 1:2; 2:1—4), які отримали «небесне покликання» (Єв 3:1) і для яких Христос відкрив «новий та живий шлях» у святе місце — небеса, де перебуває Бог (Єв 10:19, 20). Це небесне покликання включає в себе їхнє служіння небесними священиками Бога та Христа протягом Христового Тисячолітнього царювання. Також їм «дана влада судити» (Об 20:4—6). Тож логічно, що небесне життя та почесні обов’язки, які отримують покликані,— це і є «щось ліпше», що Бог передбачив для помазаних християн (Єв 11:40). Коли настане їхнє виявлення, вони почнуть діяти з небес разом з Христом і знищать злу систему, щоб звільнити з неволі тління усе створіння, яке прагне отримати «славну свободу дітей Божих» (Рм 8:19—22). У Євреїв 11:35 показано, що вірні служителі дохристиянських часів, зазнаючи страждань, трималися своєї непорочності, «адже вони хотіли мати ліпше воскресіння». Очевидно, це воскресіння ліпше за воскресіння «померлих», згаданих на початку вірша,— тих, хто воскрес, проте згодом помер знову. (Пор. 1Цр 17:17—23; 2Цр 4:17—20, 32—37.) Отже, ці вірні служителі дохристиянських часів будуть «зроб[лені] досконалими» в тому розумінні, що воскреснуть і звільняться від «неволі тління» завдяки священицькому служінню Христа Ісуса та його священиків протягом Тисячолітнього правління.

Повернення людства до досконалості на землі. Згідно зі словами з молитви: «Нехай виконується твоя воля як на небі, так і на землі», на нашій планеті мають повною мірою сповнитися усі Божі наміри (Мт 6:10). Зла система Сатани буде знищена. Ті, хто переживе цей період і продовжить зі слухняністю виявляти віру, позбудуться усіляких недоліків та вад, щоб відповідати Божим нормам досконалості й довершеності. Досконалими стануть як люди, так і умови життя на землі. На це вказують слова з Об’явлення 5:9, 10, де про людей, куплених для Бога (пор. Об 14:1, 3), говориться: «Ти сформував з них царство та зробив їх священиками нашого Бога, і вони царюватимуть над землею». Коли діяла Закон-угода, священики не лише представляли людей перед Богом, приносячи жертви, але й мали обов’язок дбати про фізичне здоров’я народу. Зокрема вони виконували церемонію очищення тих, хто був нечистим, і визначали, коли хворі на проказу одужували (Лв 13—15). Більш того, священики були зобов’язані підбадьорювати народ і дбати про його емоційне та духовне здоров’я (Пв 17:8—13; Мл 2:7). Оскільки Закон був «тінню прийдешніх благ», логічно очікувати, що протягом Тисячолітнього правління (Об 20:4—6) небесне священство під керівництвом Христа Ісуса виконуватиме подібні обов’язки (Єв 10:1).

В Об’явлення 21:1—5 міститься запевнення, що викуплене людство звільниться від сліз, жалоби, голосіння, болю та смерті. Через Адама гріх, а з ним страждання і смерть ввійшли в людський рід (Рм 5:12); немає сумніву, ці поняття належать до «колишнього», яке мине. Смерть є платою за гріх, і з нею — «з останнім ворогом» — «буде покінчено» завдяки правлінню Царства Христа (Рм 6:23; 1Кр 15:25, 26, 56). Для слухняного людства це означатиме повернення до досконалості, яку люди мали напочатку, в Едемі. Людська досконалість стосуватиметься не лише віри та любові — вона означатиме безгрішність; люди повністю відповідатимуть встановленим для них праведним нормам. Пророцтво з Об’явлення 21:1—5 стосується Тисячолітнього правління Христа, адже «Новий Єрусалим», чиє сходження з неба пов’язується з усуненням людських бід, представлено як Христову «наречену», або прославлений збір — тих, з кого складатиметься царське священство протягом Тисячолітнього правління Христа (Об 21:9, 10; Еф 5:25—32; 1Пт 2:9; Об 20:4—6).

А втім, досконалість людства і тоді буде відносною, вона матиме певні рамки. Однак немає сумніву, що досконалі люди зможуть втішатися життям на землі повною мірою. Біблія каже, що того, хто стоїть перед обличчям Єгови, «переповнює радість», а також у ній згадується «намет Бога з людьми» — зі слухняними людьми, до яких Єгова з прихильністю звертає своє обличчя (Пс 16:11; Об 21:3; пор. Пс 15:1—3; 27:4, 5; 61:4; Іс 66:23). Слід зазначити, що досконалість не означає одноманітність, як дехто вважає. Тваринний світ — досконале діло Єгови (Бт 1:20—24; Пв 32:4) — надзвичайно різноманітний. Планета Земля, яка є досконалою, теж наповнена різноманіттям, змінами та контрастами. На Землі є місце простому й складному, звичайному та вишуканому, кислому й солодкому, шорсткому й гладенькому; є на ній луки та ліси, гори і долини. Досконалість Землі — це і свіжість ранньої весни, і небесна блакить спекотного літа, і чудові осінні барви, і кришталева чистота снігу (Бт 8:22). Тому те, що люди будуть досконалими, не означає, що вони нічим не відрізнятимуться і матимуть однакові характери, таланти і здібності. Як видно з пояснення на початку статті, досконалість не вказує на одноманітність.